Застигле плесо “морського ока”, як називають такi водойми гуцули, створює враження дивної оази, в якiй спиняється будь-який рух, губляться звуки i навiть, здається,вповiльнюється звичний плин часу. Глибокий, темно-синiй погляд “морського ока”, наче голос мiфiчних сирен, заворожує. I не дай Бог залишитися з ним наодинцi…
Мешканець одного iз сiл Надвiрнянського району нещодавно пережив неймовiрну пригоду на березi гiрського озерця, яких досить трапляється у високогiр’ї. Наприкiнцi вересня вiн майже на тиждень зник iз села, чим стривожив не тiльких своїх рiдних, але й пiдняв на ноги усi рятувальнi служби, якi безуспiшно розшукували в горах безвiсти зниклого. Коли ж 42-рiчний Ярослав знову з’явився у селi, на всi запитання односельчан неохоче вiдповiдав: “Заблукав...”.
Побоюючись бути осмiяним, чоловiк досi не розповiв нiкому з рiдних та знайомих про побаченi ним дивовижнi речi. Чесно кажучи, вперше почувши його iсторiю, я теж не йняв йому вiри. Тiльки фаховi консультацiї переконали, що розказана менi iсторiя не витвiр хворої уяви. Давнi легенди, переплiтаючись зі свiдченнями сучасникiв, здається, дають пiдстави говорити про ще одне невивчене наукою явище – феномен “морського ока”.
Як i багато хто з односельцiв, Ярослав був завзятим грибником. Саме був, бо пiсля недавньої лiсової пригоди, поблукати, як бувало, горами й долами пана Славка не виманиш нiякими пiдпеньками. А того дня, заiнтригований розповiдями сусiдiв про небувалий урожай грибiв у довколишнiх горах, вiн, зібравши старий наплiчник, удосвiта вирушив в лiс. Невдовзi Ярослав зрозумiв, що зi своїм походом вiн трохи забарився—у ближньому лiсi грибники уже добряче “попрацювали”. Але тратити день намарно не хотiлося, тож, поправивши на спинi порожнiй рюкзак, рушив через гору на, здавалося, вiдомi йому мiсця.
Коли Ярослав пiсля двогодинного пiдйому спускався схилом до потоку, вздовж якого планував вийти до пiднiжжя Синячки,мжичка, яка зарядила з самого ранку, перетворилася на добрячий дощ. У гущавинi Ярослав пересидiв ненастя, а знову вирушивши в дорогу виявив, що гори вкрилися густим, як кисiль, туманом. Те, що вiн збився з обраного напрямку, грибник зрозумiв лише тодi, коли замiсть струмка унизу вiн побачив, як дорога знову круто бере вгору. Туман i далi заважав зорiєнтуватися. Коли почало сутенiти Ярослав зрозумів, що остаточно заблукав.
Раптом лiс почав рiдшати i, коли розступився зовсiм, дорогу Ярославовi перетнула несподiвана перешкода. Крiзь сутiнки на нього глипнуло невеличке “морське око”—тихе озерце, якого ранiше пiд час своїх грибних походiв вiн нiколи не зауважував. Повiльними кроками Ярослав пiдходив ближче до озерця, коли дивна хитавиця ледь не збила його з нiг. Земля наче ожила у нього під ногами, ритмiчно погойдуючись та затягуючи як трясовина, з гір наповзав туман, заливаючи морок надвечiр’я молочно-бiлим “кисiлем”, перед очима попливли райдужнi кола.
Розплющити очi Ярослава змусило нестерпне свiтло, яке аж пропалювало повiки. Якусь мить вiн бачив перед собою дивовижний пейзаж: випалену сонцем пiщану рiвнину, на яку накочувало хвилі море. Разом з видивом на нього звалилася цiла какофонiя звукiв: щось ревiло, стогнало, зойкувало i верещало. Вигляд iстоти, яка з сопiнням вибиралася з води на сушу, змусив Ярослава знову замружитися.
Коли Ярослав отямився, виявилося, що вiн лежить обличчям до озера у повнiй пiтьмi. Несподiвана тиша карпатської ночi після пережитого ще бiльше гнiтила. Тремтячими пальцями спробував запалити сiрник i розвести вогонь. Коли це нарештi вдалося i ватра розгорiлася, Ярослав вiдчув на собi погляд з боку озера, до якого вiн з остраху повернувся спиною. Вихопивши з вогню палаючу гiлку, вiн рiзко повернувся. Озеро вiдповiло тихим плюскотом, до берега покотилася дрiбна хвиля. Розгледiти ж нiчого не вдалося, в очах знову замерехтiло, знову завiбрувала земля, запаморочилося в головi. Те саме видиво—пiщаний берег моря i звiр, який на нього виходить—з’явилося Ярославовi i тривало, як йому здалося, кiлька секунд. Врештi вiн упав долiлиць, випустив палицю i конвульсивно згрiб у жменю гарячий пiсок.
Скiльки минуло часу, поки Ярослав вдруге прийшов до тями, вiн не пам’ятає, але вiд розведеного багаття залишилося схололе попелище. Страх штовхав його в плечi, i вiн, не розбираючи дороги, кинувся геть, у лiсовi нетрi. Стишив ходу лише тодi, як засiрiв свiтанок. Тодi ж i розтиснув зцiплений ще на березi озера кулак. Зi жменi посипався пiсок, а до руки міцно пристала... морська мушля.
Саме цей “дарунок моря” Ярослав вважає незаперечним доказом того, що його “галюцинацiя” бiля гiрського озерця була реальнiстю. “Якби не це,—каже вiн,—то я б уже пiшов перевiритися на Софiївку”. Замiсть йти до психiатрiв, ми з паном Ярославом звернулися за коментарем до фахiвцiв. Як виявилося, феномен “морського ока” справдi iснує i його можна пояснити.
Довiдавшись про випадок з паном Ярославом, Тарас Любомирович Парипа, геолог за фахом, який уже понад двадцять років займається вивченням паранормальних явищ, так потлумачив цей феномен: “Дехто вважає, що в зонах активних розломiв земної кори, до якої належать i Карпати, iснує аномалiя магнiтного i теплового геофiзичних полiв, вiдбувається змiна гравітаційного поля, а також пiдвищене видiлення важких металiв. Все це разом створює передумови до виникнення аномальної для нашого розуміння взаємодiї часу i простору. Iсторiї вiдомi випадки, коли в часових тунелях безслiдно щезали люди i предмети. Щось схоже, очевидно, коїться й тут.
Чому саме бiля гiрських озер спостерiгається цей феномен? Наукою доведено, що вода має властивiсть запам’ятовувати iнформацiю, яка в неї вводиться. Можливо, “морське око” в доiсторичнi часи “запам’ятало” якийсь епiзод i тепер демонструвало цю картинку перед Ярославом. Опинившись у згустку змiщених полiв, він мiг “провалюватися” в часi i реально вiдчувати часовi змiни. А, можливо, причина не тiльки у водi, але й у тiй iстотi, яку начебто бачив Ярослав у “морському оцi”. На щастя, вiн вчасно покинув “гибле” мiсце, iнакше його психiка могли б не витримати таких екскурсiй”.
…До речi, наш герой досi не може повiрити, що був вiдсутнiй вдома майже тиждень. За його словами, у нього склалося враження, що минуло трохи бiльше доби. За час вiдсутностi в нього навiть не встигла вiдрости щетина на пiдборiддi.
”ВОДЯНЕ ЧУДОВИСЬКО МАЄ КІНСЬКУ ГОЛОВУ і ВИМАГАЄ ЖЕРТВ ВІД ЛЮДЕЙ”
Знавець української та, зокрема, карпатської мiфологiї, лiтератор, етнограф Степан Пушик розповiв, що з iснуванням водяного чудиська у Карпатах вiддавна пов’язують рiку Прут, вже майже заросле озеро пiд горою Сивуля, Чорний Мочар на Закарпаттi тощо.
“На територiї України i взагалi слов’янської Русi є чимало озер,яким поклонялися i приносили жертви нашi предки-язичники, - розповiдав Степан Григорович. - Як правило про такi озера говорять, що в них водяться водянi чудовиська змiїної будови. За уявленнями української мiфологiї, така iстота має кiнську голову i вимагає жертви вiд людей. У легендах цiєю жертвою стає молода царiвна, яку визволяє герой. Очевидно, це алегоричний образ замерзання i танення води, вмирання i воскресiння природи. Чимало водойм називають “Морськими очима”. Найвiдомiшi у Карпатах - Синевир та Марiчейка. Є озера з такими назвами i на Тернопiльщинi, i на Волинi. Цим озерам також поклонялися язичники i приносили жертви.
Цiкавою є легенда, пов’язана з озером Несамовитим неподалік Говерли, хоча його “Морським оком” не називають. Начебто, якщо в озеро кинути камiнь, то вiдразу з’являються хмари i йде дощ. За народними повiр’ями, там живуть чорнi чоловiчки, якi кують град, збирають його в мiхи (образ хмар) i пливуть з ними карати недобрих людей. Практично кожне озеро має свою легенду”.
Яка першопричина виникнення таких легенд, сучасним дослідникам однозначно вiдповiсти, мабуть, важко. Проте напевне досвід пiдказував творцям легенд, що такi мiсця якимось чином є небезпечними для людини.
Богдан Скаврон
листопад 2000
Від “Вікон”. “Феномен “Морського ока” — один із нарисів з майбутньої книжки журналіста Богдана Скаврона, яку він зараз готує до друку. Збірка стане своєрідним підсумком за 20 років знайомства автора з горами і людьми. Наразі Богдан Скаврон вибирає видавця і не розглянув ще всі пропозиції.