Про широке коло інтересів митця, життя та літературу ”Вікна” поговорили з Богданом Ославським.
— Ти родом з Коломийщини, вчився у Франківську, працював у Калуші та Києві. Розкажи про свій шлях містами України: де тобі було найкомфортніше, та чим особливим запам’ятався Калуш?
— Досі до кінця не розумію чому, але Франківськ мені найбільш полюбився. Тому я зараз там і живу. А як опинився в Калуші, то окрема розмова. Однак, тут мені було комфортно. Калуш — місто затишне, до того ж, тут цікаве середовище, аби щось робити. Найперше згадується театр “ЛюбАрт”, та й багато інших ініціатив: молодь “робить” музику, пише. Люблю Калуш, іноді навіть ностальгую за ним. Рік, що я прожив у цьому місті, був для мене дуже бурхливий та насичений, спогадів багато лишилося.
Потім я переїхав до Києва, де прожив три роки. Київ я люблю хіба тепер, коли він далеко. Це ментально не моє місто. Там життя швидше, на вулицях тиснява та шум і від того, мабуть, люди таки агресивніші. Натомість, мені дуже подобається Ворзель, де ми й жили з дружиною (Київ — це так, умовно кажучи). Ворзель — це селище міського типу, розташоване в лісах за 35 кілометрів від столиці, колишній радянський курорт. Там повно покинутих приміщень, санаторіїв, такий собі втрачений світ. У Ворзелі мені було дуже добре.
— Яким є твій особистий Калуш? Чи маєш улюблені місця тут?
— Найбільше спогадів пов’язані з моїм житлом. В Калуші я оселився у самісінькому центрі, навпроти майдану Шептицького. У мене був чудовий вигляд з вікна: майдан, церква, Височанка. До того ж, постійно приходили в гості друзі та ледь знайомі люди. Я гостей люблю, щоправда, в міру, та якось заледве тої міри дотримувався. Бувало, що й посеред ночі не спиш і чуєш, як хтось кричить під балконом: “Ославський!” Бачили, що світиться. Тому в мене постійно щось відбувалося. Цікаво, хто зараз живе у тій квартирі. З нею пов’язано страшенно багато спогадів — чого й кого там тільки не бувало! Ще я дуже люблю приміщення Союзу українок, музей та театр. Пам’ятаю, в музеї колись виступали із “Оркестром Бобовата” і я там дуже затишно почувався. Я б там жив.
— Де знімалися відео на твої вірші, зокрема, “А в Калуші, курва, сонячно”? Ще щось про це місто писав?
— А, ті приколи? Це на моєму балконі знімалося. Якраз тоді в мене гостювала Таня Запорожець, франківська поетка і сопілкарка “Бобовати”. То ми разом і знімали.
Так, вірші про Калуш писав, просто не всі знані. Я взагалі — “неінтернетна” людина, не люблю щось постити у соцмережах. Але вірші є і багато з них читалося вживу. Наприклад, якось на поетичному “Вечорі магістрів” я читав один такий текст про Калуш, Юрій Іздрик ще й зауважив (а він був модератором), що я прожив тут буквально місяць, а вже вірш “забацав”. Взагалі, я багато писав і про Калуш, і в Калуші. Тут таки мені почав писатися великий прозовий твір, який досі ще не закінчений. Планую за нього, врешті, засісти.
— За освітою — ти фізик та психолог. Як же ти прийшов у мистецтво, зокрема, літературу?
— Ну, це доволі дивна річ. Чому фізик? Бо в школі дуже любив фізику. У мене був харизматичний вчитель, звали його Мирослав Григорович. То була неймовірна людина і дуже сумно було, як дізнався, що він помер. Потім я вступив у Прикарпатський університет імені В. Стефаника, де вже за перший рік навчання любов до фізики мені вбили безповоротно. Отак відразу. Може, не такою і сильною вона була. На другому курсі я почав грати на гітарі. Мені то дуже тяжко давалося, та й дотепер тяжко. Я такий собі напівмузикант (сміється. — Авт.). Через рік я почав писати пісні й так з часом з’явилися тексти, до яких не було музики. Тоді я переключився на вірші. В університеті ще був режисером аматорського театру, але щось мусило відфільтруватися і театр лишився у минулому.
— У просторах інтернету я натрапила на кілька твоїх пісень, приміром, — “Лишу фізику, піду в стриптизери”. Це, вочевидь, уже не нова композиція, хоча фізику ти й лишив. Чи музикуєш зараз?
— О, то ще один прикол. Написано здуру, але дуже прижилося. Її підхопили. Довелося навіть зі сцени Прикарпатського співати, на звіті фізико-технічного факультету. Та якщо вже про музику — є такий гурт “Оркестр Бобовата” і з ним я від самого початку. Ми час від часу граємо. Не постійно, але класно, я так вважаю (сміється. — Авт.). Збираємося десь раз на півроку і даємо концерти. На концертах, як правило, й репетируємо. Музика у моєму житті — це, передусім, “Бобовата”. Хоча також пишу власні пісні. Дещо з того йде для оркестру, решта суто для мене. Але сам я виступаю ще рідше.
— Іншим напрямом твоєї діяльності є журналістика. Окрім власного порталу, ти є автором немалої кількості матеріалів.
— Журналістикою я почав займатися в Калуші, де працював на радіо “Шанс”. Потім паралельно почав дописувати ще кудись. У Калуші я побув рік, потім поїхав до Києва, де також писав для заробітку. Завжди небагато, я не дуже продуктивний журналіст. Це доволі цікаве заняття і така робота мені подобається, але не так фанатично, як література. Журналістика ставить певні рамки, треба писати у межах загальноприйнятого. Хтось вміє писати журналістські тексти гостро й непередбачувано, а у мене так не завжди виходить. Приміром, зробити підводку до інтерв’ю — для мене страшна каторга.
— Рецензії — також спосіб заробітку?
— Рецензії мені таки ближчі, ніж статті, хоча я останні рідко пишу. Мабуть, я якийсь неправильний журналіст (сміється. — Авт.). Зрештою, рецензія — то гра в риторику, фактично, треба написати свій твір про чийсь твір.
— Твої останні рецензії — аналіз книг про війну, концтабори тощо. Як ти гадаєш, чи допомагають такі книги зрозуміти теперішню війну на Сході України?
— Мені здається, що зрозуміти тих хлопців з фронту можуть лише такі самі хлопці, їхні товариші, які були там. Ніяке читання книжок не може наблизити до усвідомлення того, що знають вони. Як на мене, найкраще, щоби люди зовсім того не знали. Я взагалі на непопулярних зараз антивоєнних позиціях.
Книги про війну дають хіба що можливість вибудувати власне бачення того, що робиться, але звісно воно буде відрізнятися від бачення бійців. Прочитане переконало мене в тому, що війна — це зло. І це все чужий досвід, та мої висновки. Найкраще можу проілюструвати ці висновки словами Германа Гьорінга, які він сказав журналісту під час Нюрбергського процесу: “Навіщо якомусь бідному нечупарі з села ризикувати своїм життям на війні, коли найбільше, що він може отримати на ній, так це повернутися одним цілим? Природно, звичайні люди не хочуть війни”. Війни — це ігри політиків. А вояки є наскільки героями, настільки й жертвами.
— Ти — багатогранна особистість, займаєшся літературою, журналістикою, музикою. Що є найбільш пріоритетним для тебе?
— На питання, що пріоритетне, відповідь прагматична — є речі, які дозволяють заробляти гроші, а є речі, заради яких ти зароляєш гроші. Журналістика — це, все ж таки, заробіток. Якщо відкинути матеріальну складову, то найцікавішою для мене є література.
— Серед книжок, що ти прочитав, яка вразила найбільше? Що порадиш нам?
— В дитинстві моєю улюбленою книжкою був роман Достоєвського “Злочин і кара”. Але тепер, коли прочитано дуже багато, виокремити щось дуже тяжко. Тому скажу про те, що на часі. Згадується Петро Вайль — це журналіст і дуже крутий есеїст, родом, грубо кажучи, з Радянського Союзу, бо в нього широкі корені. Цікава його книга “Карта родины”, де Вайль пише про різні місця Союзу. Зокрема там є репортажі з чеченської війни. То дуже глибокі речі. А ще, у Вайля війна ні чорта не романтизована, що теж цінно. Оцей зайвий пафос та романтизація нинішньої війни мені, власне, і не подобається.
Також я дуже люблю Марину Цвєтаєву як прозаїка. Її автобіографічна проза справді найвищої проби.
— Ти назвав зарубіжних авторів, з наших — хтось імпонує?
— Мені дуже подобаються тексти Тараса Прохаська, в тому числі й останні колонки. Те, як він висловлюється про сучасні події, часом викликає неоднозначну оцінку. Я розумію, за що його критикують, і, водночас, розумію, чому Прохасько так пише. Зрештою, цілком із ним згоден.
— Чи потрібна тобі якась особлива атмосфера, аби писати?
— О, з цим у мене багато “бзіків”. Найперше мені потрібно, щоби була чиста голова, тому, зазвичай, пишу на вихідних. От, наприклад, в суботу зранку прокидаюся й вимикаю телефон, не хочу нікого чути і бачити, бо мені треба звільнити голову від всього, треба відключитися. В цих умовах пишу те, що мені подобається. Коли я закінчую вдалий текст, то відчуваю ледь не екстаз. Якісь технічні журналістські речі я можу писати будь-коли, але від них у мене екстазів не стається.
Ще я пишу ручкою. У мене вже цілий стос записників з текстами. Потім я набираю то на комп’ютері й редагую. Книжку, яка скоро вийде друком, — я всю написав від руки.
— Як народжуються ідеї, задуми творів — ти їх виношуєш чи воно “бац” — і саме прийшло?
— Як правило, багато думаю. Буває таке, що я прийшов додому, поїв, і тут мені стрельнула в голову якась думка, я починаю від неї танцювати, раз-два — і вже написав. Але все одно, ця думка має прорости в логічний скелет. І такий підхід, радше виняток. Найчастіше, ідея довго визріває, сплітається в голові, виношується.
У цьому випадку знову діє умова про спокій. Іноді перед тим, як написати, мені треба, грубо кажучи, не ходити на роботу, а просто сидіти-лежати і думати. А якщо є якісь клопоти — воно відволікає. Я собі не можу дозволити тупо лежати із чистою совістю, бо щось треба робити.
— Твоя книжка, судячи з назви, — це враження від мандрів? Де найбільше сподобалося?
— Так, моя книжка буде про мандри. Подорожуємо ми з дружиною автостопом. Це цікавий досвід — перехід кордонів пішки, знайомства, дев’ять тисяч кілометрів Центральною Азією... Нас не цікавлять туристичні країни. Подобається там, де є найменше декорацій для туристів, де люди собі живуть як живуть, бідують як бідують, де все справжнє та чесне. Подорожували ми економно. Возили з собою спальники і намет. Де тільки не ночували — і під мостами, і на смітниках (постфактум виявилося, що це смітник)... Харчі брали недорогі, або самі щось варили. Тягали з собою газовий пальник, тому могли готувати їжу.
Із вибором улюбленого місця, як із книжками. Таких надто багато, щоб виокремити лише одне. Найбільше мені подобається в Україні.
— З усіх країн, які ти відвідав, кухня якої припала до душі?
— Мені найближча Грузія. Там — культура сиру, тому це ідеальна країна для того, що я люблю їсти. Взяли на базарі великий кусень сиру (він там дешевий), помідорів, а ще вина! Грузинське вино — це не стереотип, на відміну від Молдови. Та й взагалі, у цій країні ніколи не помреш з голоду, грузини — дуже гостинні люди.
— Розкажи про свою книжку.
— Книжка “Льонтом. Дороги і люди” — це речі, про які найбільше хочеться сказати. Вона про подорожі. І це не класичний травелог — поїхали туди, бачили те і так далі. Це — спроби осмислити. Події книги починаються в Україні, з містечка під Києвом, де я жив, далі подорож продовжується через Росію, Грузію, Центральну Азію, і завершується все в Україні.
Всі тексти, окрім одного, є реальними історіями. Мені дуже подобається, що та єдина вигадка — дуже справжня, і люди, котрим я давав читати, сприймають її як реальність. Цього не було, але так могло би бути.
— Багато молодих авторів розповідають, що їм важко видати власну книжку. Твоя побачить світ за місяць-другий. Як тобі це вдалося?
— Направду, у мене з цим не було проблем. Так склалося. Добре, що є таке видавництво “Discursus”, яке видає багато молодих авторів. То вже десь на стадії написання я показував їм окремі тексти і визрівали плани, що будемо видавати. Я, зі свого боку, переклав для “Discursus” хроніку з Майдану вірменського художника Бориса Єгіазаряна, який пройшов Революцію гідності від першого до останнього дня. Він писав російською, я переклав на українську.
— Розкажи про свій проект “UFRA”. Франківських порталів є достатньо, тож, чим вирізняється ваш?
— Ідея “UFRA” (у Франківську. — Авт.) належить моїй дружині Світлані. Вона загорілася тим, аби створити сайт про місто. Цим вона й мене запалила. Ідея виникла ще в серпні минулого року, якраз тоді ми думали про переїзд з Києва до Франківська. Десь у жовтні ми почали працювати над сайтом, а 21 листопада “UFRA” запустилася. Чим наш проект вирізняється з поміж інших франківських порталів? Ми не бачили у Франківську сайту, який би багато писав про культуру “широких” матеріалів. Важливо, щоб про неї йшлося не як про щось вторинне між спортом і дозвіллям, а щоб ми розуміли, що це частина нашого життя, повсякдення. І ми не є новинним порталом, це також відмінність.
— Про що і для кого пише “UFRA”? Хто є авторами матеріалів?
— В основному, пишу я та моя дружина Світлана. Це пов’язано з тим, що поки ми ще не маємо коштів, щоб платити гонорари. Публікуємо матеріали таких же ентузіастів. Звісно, тримаємо планку якості.
Тематика — місто, культура, соціум. Це дуже добре видно з розділів: “Люди” — іванофранківці, про яких цікаво і варто говорити, “Місця” — тут більше саме про місто, “По(дії)” — те, що відбувається і також цікаві ініціативи практики “Думки” — колонки авторів, аналітика.
Наша аудиторія — це розумні, ініціативні люди, яким цікаво, що відбувається навколо, яким хочеться розвиватися.
— Твоя порада читачам.
— Читайте книжки і не дивіться телевізор.
— Дякую за розмову! Успіхів та натхнення!
Розмовляла Тетяна РУСІНКЕВИЧ,
студентка факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка
