Володимир Єшкілєв переконаний: українській письменницькій еліті треба робити те, що вона робить, – писати — Юрко Іздрик на творчій зустрічі в Калуші сказав, що Шевченко і Гоголь своєю творчістю виписали українську матрицю. Вас називають містиком. Наскільки взагалі можлива така матриця? З погляду містика, як вона працює і чи можливо перезаписати таку матрицю?
— Почнемо з того, що я себе містиком не вважаю. Містики – це люди, життя яких формується навколо певних прозрінь або навколо спілкування з іншими реальностями. Я живу більш прагматично і більше займаюся парадоксами метафізики, аніж містики чи окультизму. Поняття матриці можна тлумачити по-різному. Можна говорити про те, що наприкінці 18 – на початку 19 ст., за часів Сковороди, Котляревського, а потім Шевченка і Гоголя, було завершено формування самоусвідомлення української нації. Почав формуватися егрегор, себто нематеріальний носій і захисник ідентичності. Метафізики вважають, що певні людські спільноти (нації, релігійні конфесії), мають свого егрегора, який, серед іншого, впливає на її історичний шлях.
Українська нація має певну особливість: її простір самоусвідомлення сформували письменники і священики, що є незвично, бо зазвичай цей простір формують воїни. Це привело до того, що нація сформувалася, як спільнота не сильно войовнича, зате сильно рефлексуюча щодо культурних чинників, зокрема, мови та етнічної традиції. Постійний напружений погляд в минуле, культ могил, уся ця некрогероїка є також характерними для української рефлексії, яка зав’язана на історію, але не на військово-адміністративну чи книжну, а на родову, яка, очевидно, представлена у вигляді монументів, цвинтарів, культу визначних постатей. Не можна однозначно стверджувати, добре це чи погано, але це потрібно враховувати при прогнозуванні майбутнього України. Зокрема, це колосальний ресурс консерватизму та інертності.
— Це якось відображається на тому, про що пишуть українські письменники? От що є в нашій літературі в надлишку, а чого їй бракує?
— Власне, українська література якраз і є одним із «дзеркал» вікової роботи егрегора. В ній домінували й досі займають значне місце тексти про рідне село, описи минулого, оповіді про історичні травми. Достатньо подивитися, які українські романи здобули популярність за останні роки: Марія Матіос «Солодка Даруся», Василь Шкляр «Чорний ворон», «Чорне сонце». Але це знову ж таки плекання травм, пісня про поразку. Я не бачу в «травматичній літературі» рецептів на сьогоднішній день, не бачу прокладання шляху у майбутнє, бачу лише констатацію того, що доля обійшлась з українцями зле.
Фото: report.if.ua
В нашій літературі майже відсутня проекція нації на майбутнє. Інтелектуальне «напруження на майбутнє» не відчитується у поточному національному дискурсі, воно чуже нашій провінційній наскрізь рустикальній культурі. О, кажуть, якась там фантастика і на фіга вона нам, якщо село вигибає. Хоча як воно пов’язується між собою – важко сказати. Українське фентезі, віддзеркалюючи мислення людей села, концентрує свою увагу на язичницьких часах, відьмах, вічниках, мольфарах. Справа в тім, що фантастика, арт-хаузна, філософська література – це елементи культури великого сучасного міста. В Україні справжньою проблемою є відсутність повноцінного міського простору, зокрема й дискурсивного, що формує ідеї. А село живе у своєрідному циклічному безчассі – календар народжень та врожаїв, для якого прогрес є світоглядно нікчемним. І це не є чимось притаманним лише Україні. Так сформовано світоглядний космос у будь-якому аграрному архаїчному суспільстві.
Виглядає на те, що сільське безчасся формує провінційний чин літератури – усе це оспівування «племінних тотемів», загострене до психозу відчуття родинності (а, радше, клановості), безугавне ужиткове моралізаторства. Весь цей надмір сентиментальності, усі ці безкінечні плачі над вічною бідою. Уся ця афористична поезія і проза, наповнена самодостатньою простацькою мудрістю, яка ні з чим сучасним не стикується і стикуватися не хоче. Все крутиться навколо матричних проблем, сформульованих у 18-19 ст.
— Але є спроби вийти з цього замкненого кола в літературі.
— Так, спроби є. Та вони наштовхується, передовсім, на відсутність масового читача, бо українське місто читає російською, а люди із сільською ментальністю, навіть якщо вони живуть у містах, не читають не лише постмодерних текстів, а взагалі нічого не читають. Таким є Івано-Франківськ, таким є Тернопіль, частково і Львів. Львів поки що залишається єдиним містом, яке має ще якесь самодостатнє україномовне міське життя, та воно доволі вузьке. І виходить так, що немає повноцінного міського простору, на який могли би спертися ці спроби модернізації літератури чи культури. Вони сприймаються широким загалом як щось не автохтонне, чуже, принесене ззовні, а, може, й погане, яке може зашкодити нашому сільському самозакоханому безчассю.
— Що могли би зробити українські письменники для подолання провінційності?
— Українській письменницькій еліті треба робити те, що вона робить, – писати. Мова не про авторів, а про розстановку певних маркерів і пріоритетів. Неможливо за десять років вичаклувати генерацію українських письменників, які одразу ж почнуть створювати літературу 21-го століття. Але ми повинні виставити на фасад те сучасне, що ми маємо на сьогодні. Й цим повинна займатися не імпотентна держава, а спільнота, так само, як свого часу вона взяла на себе постачання армії. У чиновника ніколи не буде ціннісного смакового бачення літератури, він буде підтримувати лише тих письменників, які бігають разом із політиками по мітингах, гніваються та плачуть разом із натовпом. А до перших спроб щось змінити можна віднести делегування Ірени Карпи до Франції з метою створення там українського літературного фасаду. Як би там не було, Карпа відноситься до авторів з добрим смаком і добрим тусовочним вишколом, і є сподівання, що вона у Парижі презентуватиме не суцільну етнографію, не шаровари і вишиванки, а сучасне українське мистецтво. Інше питання, як це буде профінансовано і яке розуміння знайде це у західних культуртрегерів, але експериментувати треба.
— В есе «Ракети і танцюристи» (2009 р.) Ви пишете про важливість модернізації, зокрема модернізації мови. Складається враження, що ми ту модернізацію безнадійно прогавили. А відомий мовознавець Юрій Шевчук піднімає питання про явище «мовної шизофренії» в українському медійному просторі.
— От якщо порівнювати функціонування мови в сільському і міському просторах, то в сільському мова застигла, консервативна, люди із сільським менталітетом поведені на проблемі чистоти мови. А сучасний світ взагалі передбачає говоріння кількома мовами. Чому таке засилля російськомовного продукту у медійному просторі? Бо немає конкурентоздатного українського. З цієї ситуації є два виходи: або конкурентно працювати в двомовному просторі, і це — можливо, або починати політику обмежень і заборон для російської мови. Але це, по-перше, створить конфліктну ситуацію, підірве міжнародний імідж носіїв української ідентичності. По-друге, продовжиться деградація в нашому культурному просторі, бо гуманітарна війна, як це вже не раз бувало, потягне за собою культурну автаркію, ігнорування іншомовних культурних ресурсів.
А українських рівноцінних ресурсів часто-густо просто не існує. Скажімо, у сфері популяризації технологій, сучасної філософії та публіцистики відчувається постійний брак фахової літератури на українській мові. Скільки науково-популярних журналів,таких як харківський «Наука и техника», виходить українською? Від знищення російськомовних україномовні не з’являться, бо їх, на жаль, практично нема кому робити. Подібні видання тримаються суто на зусиллях ентузіастів. І чиновники за наказом влади тут нічого не вдіють, адже той сегмент культури, яким опікується держава, нині перебуває в жалюгідному стані. Де українські «товсті» літературні часописи? Де фахова літературознавча періодика?
Фото: firtka.if.ua
— А якою має бути фахова українська літературна критика?
— Найперше вона має бути незаангажована, відрізнятися від рекламних статей. Але так виходить, що люди, які можуть бути хорошими літературними критиками, наприклад, Юрій Володарський чи Ігор Боднар-Терещенко, Леонід Ушкалов, заробляють тим, за що платять, – літературною журналістикою.
— А, може, в Україні просто немає читачів складних фахових літературних статей?
— В нас немало літературних кафедр і філологів. І вони могли би друкуватися якраз у популярних товстих журналах, бо це престижно і охоплює більшу аудиторію. Як побажання – вихід критики з галузевих університетських видань до масового читача. Але цього не буде, оскільки в нас відсутня повноцінна міська культура, яка би передбачала існування товстих журналів.
— В нашому суспільстві, попри все, існує багато табу. Як Ви ставитесь до табуйованих тем в мистецтві, зокрема, в літературі? Чи повинні існувати такі табу? Чи є у вас такі теми, які ви ніколи не зачепите в своїх текстах?
— Табу в літературі немає і бути не може. Та література, яка формулює в собі табу в 21 ст., є неповноцінною і дуже провінційною. Я не можу собі уявити, що би мене змусило сформулювати для себе табу на якісь теми. Це самообмеження, але в ім’я чого? В ім’я суспільної моралі? Але ж світ вже давно пережив гендерну революцію і 70% інтернет-трафіку – це порносайти. Про що далі говорити? Невже я маю обмежувати себе у написанні еротичних сцен, знаючи, що будь-який школяр з будь-якого веб-гаджету може в браузері набрати «порно» і йому одразу відкриється до 600 порносайтів? Тим більше, що існує добра літературна традиція мати ужиткових моралізаторів в носі.
Висока література завжди виходила за межіпублічних заборон і працювала над розширенням меж дозволеного. Це її місія. А що стосується людей, які буцімто страшенно стурбовані вигаданою «проблемою» матюків у літературних творах, то, як свідчить практика, вони взагалі нічого не читають, — лише турбуються.
— Щодо Вашої творчості. У Вас є роман, написаний в жанрі наукової фантастики, багато містичних романів. Чому такий вибір?
— Я люблю експериментувати. У мене багато різної літератури, в тому числі арт-хаузної і постмодерної, мейнстрімівської, є романи з містичним підтекстом, детективи і наукова фантастика. В мене широке коло зацікавлень і я випробовую себе в різних жанрах. І при такому експериментаторстві все ж намагаюся не забувати про те, що головним завданням літератури є написання цікавих історій.
— Ви активно підтримуєте українських фантастів, зокрема проект «Зоряна фортеця». Чи має фантастика свого читача? Чи важко конкурувати з мейнстрімівською літературою і чи слово «конкуренція» тут доречне?
— Не можна говорити, що аудиторії немає. Питання, радше, в тому, наскільки вона широка і компетентна. І це знову ж таки пов’язано з відсутністю україномовної міської культури. Головний споживач наукової фантастики — це людина з вищою освітою, що мешкає в місті, працює в індустріальній сфері, в бізнесі або ж у сфері ІТ. На сьогодні аудиторія в українських фантастів невпинно розширюється, оскільки з’явився значний прошарок ІТ-шної молоді, яка читає сучасну літературу і яка байдужа до рустикального сентименту та дешевих псевдоісторичних спекуляцій. І це вже є закладення фундаменту для попиту на якісну українську фантастику.
Фото: galnet.org
— Ви багато подорожуєте. Яка країна Вам найбільше імпонує?
— Найбільше мені імпонує Індія. Це країна, яка, з одного боку, зберегла найдавніший пласт життя, в тому числі метафізичного, якому багато тисяч років. Це країна, де святилища храмів тисячоліттями стояли неруйнованими і незайманими. А з іншого боку, це країна, яка надзвичайно толерантна, сучасна, органічно вписана у 21-е століття. Країна, яка є відносно Європи світовою провінцією, але такою себе не відчуває. Індія так само відправляє дослідницькі зонди на Марс, як і молиться в тисячолітніх храмах. Оце поєднання модерного і архаїчного, яке одне одному не заважає, мені страшенно імпонує. Я поважаю однаково людей, які зберегли свої прадавні традиції, а не поміняли їх 25 разів за шість століть, і які успішно займаються науково-технічними розробками, винаходами. При чому індійці доволі прості люди, не задирають носа, дружелюбні, спокійні, вони приймають до себе всіх бажаючих, не заражені ксенофобією та іншими гнітючими формами колективного егоїзму.
— Щодо релігійних контекстів. В Україні після настання незалежності почали активно будуватися храми. Але паралельно люди не гребують звертатися до віщунів, ворожок, екстрасенсів, яких теж уже не бракує. Чи можна сказати, що при нестабільній ситуації в країні люди потребують дива?
— Якщо копати глибоко, то ми зараз перебуваємо наприкінці певного 500-літнього циклу світоглядних пріоритетів, себто на наших очах закінчується історія гуманізму, який в Європі стартував у 15 ст. — в епоху Ренесансу, а в 20 ст. досяг планетарного визнання і ніс у собі потужний антирелігійний, чи, радше, антицерковний заряд. На сьогодні гуманізм, як виглядає, доріс до певного свого вичерпання, і ми бачимо і сумнівні пропозиції трансгуманної філософії і вихід на перший план світоглядного цинізму, а з іншого боку – відродження релігійних практик. Це вказує якраз на завершення даного циклу.
З іншого боку, людям треба ж на щось спиратися у своєму духовному житті, і вони в своїх пошуках вертаються до того, що панувало як ціннісний стрижень до ери гуманізму. По-друге, це безперечно така алергічна реакція на потворні форми атеїзму, який комуністична імперія перетворила на державну ідеологію. І ми зараз відчуваємо той зворотній шлях, коли на зміну гіпертрофованому атеїзму прийшла гіпертрофована псевдорелігійність. По-третє, ми зараз живемо в часи, коли відчувається рух до більш голодного, звуженого і неприємного періоду існування. І люди намагаються якось від цієї реальності втекти. Один з варіантів – втеча в релігійність.
— А що для Вас релігія? Ви атеїст, агностик, віруючий?
— Я не атеїст, однозначно, я — абсолютний гностик. Я не лише вірю в Бога, але і в те, що його присутність зараз у світовій історії є повною і беззаперечною.
— Є письменники, які мають широку аудиторію, а є ті, котрих читає невелике коло людей. Часто філософські чи маргінальні автори не сприймаються українським загалом. От письменники такого штибу в Україні мають бути бідні і голодні, чи їхня праця повинна оплачуватися?
— Тут немає однозначної відповіді. Такі письменники є культовими, тільки в одного культ може охоплювати 10 млн людей, а в іншого – 500. І навіть ті, у яких мало поціновувачів, перебувають в якісній ситуації, бо їх читають. Це перша сатисфакція для будь-якого автора. Що стосується грошей і всього іншого, то, як на мене, це не є принциповими речами для справжнього письменника, який свідомий своєї місії. Ясно, що краще бути багатим і здоровим, аніж бідним і хворим. Але в Україні більшість письменників, навіть успішних, заробляють на прожиття все ж таки не літературою. Культовий письменник може підробляти і викладачем, і офіціантом в ресторані. Та будь-де! Якщо він спроможний написати культову книгу, то в нього стане розуму заробити собі на життя.
— Існує думка, що сприйняття людьми навколишнього світу зараз змінюється від зорового до слухового. Чи замінить, у зв’язку із цим, аудіо-книжка друковану?
— Не замінить, а лише займе свою нішу. Що таке література сьогодні? Це ресурс базових текстів, на основі якого створюються інші види мистецтва. Текст літературний може перетворитися на сценарій фільму, на декламацію аудіо-книги, на шоу, на будь-що. Але література залишається ядром усіх цих практик. В літературі якраз і криються ті зерна, з яких проростає все інше. Взагалі література стає елітарним мистецтвом. Її все менше читають, але вона стає більш якісною.
— Порекомендуйте читачам «Вікон» книжку, яка справила на Вас враження.
— Останнє, що втрапило мені до рук із сучасної літератури, – це Чак Поланик «Чарівна ти». Як на мене, це поки що найвдаліша пародія на фемінізм, у нього взагалі всі романи – це шикарні і дуже вдалі пародії, фахові, з глибоким сюжетом і навіть філософським підтекстом. Він бере якесь світове явище, яке роздулося, і обігрує його. В російській літературі такі речі вміє робити Пелєвін, трохи, правда, по-іншому. І мені імпонує література такого штибу. Від книжки «Чарівна ти» я отримав задоволення, і вона навіть наштовхнула на певні рефлексії, що для мене важливо. З українських авторів нещодавно прочитав доволі хороший роман Володимира Арєнєва «Порох з драконячих кісток».
Розмовляла Ірина ЧЕРВІНСЬКА, керівник літературної студії “Ка-Ма-Лі-Я”