Понеділок

27

лютого

2017

Архів Реклама Контакти


Відео

“Години побачень” і “точки для збору”. “Дім Сірка” має план розвитку калуського притулку

Ще минулого року депутати Калуської міської ради дали дозвіл на концесію майна КП «Екосервіс». Проте, жоден інвестор не погодиться взяти на себе фінансовий тягар…



Блог

Калуш в очікуванні реституції…

Якщо міжнародні неприбуткові єврейські організації та фонди викуплять оригінали всіх документів, дотичних питань власності на калуське нерухоме майно та земельні ділянки, що буде потім?

Ян Чарнецький | Коментарів: 0 | Переглядів: 1943

Обряд підкорення Говерли

Потім була автограф-сесія в тисняві і спроба вручити Ющенкові шикарного білого гриба, знайденого одним із учасників сходження біля підніжжя Говерли...

Богдан Скаврон | Коментарів: 0 | Переглядів: 219

Єврейське питання і Калуш

"врейських погромів в Калуші не було ніколи, впродовж чотирьох століть/

Ян Чарнецький | Коментарів: 0 | Переглядів: 1633





Василь Цапів: “Я 55 років віддав на те, щоб навчити інших мислити, але люди не хочуть думати...”

Історію треба писати і досліджувати — впевнений Василь Цапів



Помилка в тексті?
Виділіть її мишкою та натисніть

Система Orphus

Василь Цапів: “Я 55 років віддав на те, щоб навчити інших мислити, але люди не хочуть думати...”

2016.06.02 | Коментарів: 1 | Переглядів: 7046

Кажуть, що Калуш — це місто без історії, та й що таке “історія” насправді? Як саме пишеться ота історія, як твориться культура, чи можна Калуш назвати культурним містом і трохи екскурсу в часи дисидентських рухів “Вікна” порозмовляли з колишнім викладачем, істориком, автором книжки “Про що розповідають назви вулиць Калуша”, Василем Цапівим.


— Пане Василю, в Калуші зараз доволі активно обговорюється питання реконструкції ратуші і перетворення її в культурний центр, бо нам відверто бракує такого центру. Як колишній працівник сфери культури, як вважаєте, Калуш — культурне місто?

— Наведу приклад. З минулого. Це був 1992 рік, якраз я керував комісією міської ради по культурі мови, і запропонував, щоб концертний зал училища культури переобладнати в театр. Я із міським головою Романом Сушком це “ув’язував”, на що він мені запропонував зібрати людей. Основна думка була така — до 18.00 використовувати це приміщення для навчання, а після 18.00 — як театр. Масштаб якраз ідеальний для такого невеликого міста. Там й архітектура, і зовнішній вигляд, і внутрішній.


Єдине, що там була мала сцена, і мова йшла, навіть керівництво міста було згідне, щоб замовити механізми для розширення сцени і переобладнати її поворотними механізмами. Для того, щоб не бігати за щораз міняти декорації вручну. На те не пішли керівники гуртків і викладачі училища, мотивуючи це неготовністю глядача в Калуші до такого. Але хто хоче, той робить, а той, хто не хоче, шукає причин, аби не було.


У 1992 році постає питання підготовки кадрів, і я запропонував створити відділення. На це теж керівництво училища не згодилося, бо на відділі могло бути дві чи три спеціальності. Також одного часу я пропонував відкрити спеціальність декоратора, бо по суті всіма декораціями займалася режисура, але так як з концертним залом нічого не вийшло, то потреба відпала. Окрім того, я пропонував, аби всі курсові, дипломні роботи студентів виносилися на загальний огляд, аби це не було камерно, лише в аудиторіях. Теж не пройшло. А там, між іншим, були цікаві роботи, хай навіть мова йшла про епізоди. Я не думаю, що містянам було би зовсім нецікаво побачити, який творчий потенціал виховується в стінах училища, але цей заклад так і залишився відірваним від міста.


— А от щодо старої ратуші Калуша? Не вийшло з концертним залом, з часом він взагалі згорів і зараз  перебуває на реконструкції. Але ж мусить бути хоч якийсь культурний центр в місті?

— Ратуша то є ратуша – це є комплекс управлінських установ. Якщо брати до уваги івано-франківську ратушу, то по суті вона втратила своє первісне призначення, зараз там музей. Але в Івано-Франківську ратуша як управлінський корпус уже просто не потрібна, бо там є побудоване велике приміщення, де знаходяться й обласна, і міська рада. А от калуську ратушу бажано би відбудувати, але не як культурний центр, а щоби зібрати в одному місці всі державні установи, щоби люди не бігали з одного кінця міста в інше, коли потрібно оформити документи. Наприклад, пенсійний, юридичний та інші.


— А хіба не можна якось інакше вирішити проблему з приміщеннями для управлінців?

— Колись була ідея на берегах річки Сівка побудувати управлінське містечко, але це все так і залишилось ідеєю, не більше. В іншому місці їх зібрати теж неможливо, оскільки міська рада не має своїх приміщень насправді, в основному, вони адаптовані. Це як, наприклад, музична школа, яка розташована в приміщенні колишнього повітового суду, де кабінети абсолютно не пристосовані до занять музичним мистецтвом. А ви знаєте, скільки разів у Калуші суд переїжджав з місця на місце? А чому? Бо то все чужі приміщення, які до 90-х років в більшості належали концерну, “Хімбуду”, різним будівельним організаціям, а потім були приватизовані. Таким чином, міська рада не володіла своїми. А ще треба зазначити, що ми сильно відстали від Заходу в плані розуміння, що таке приватна власність. За кордоном власник дбає про те, щоб на його підприємстві хотіли працювати не лише його працівники, але і їхні діти, а, може, й внуки. А у нас що? У нас пройшла дика приватизація, кожен розхапав, що міг, а що робити з тим, — не знає. Тому має бути культура в усьому, має бути міра речей. А якщо у суспільстві немає культури, а це не лише поняття мистецтва, але й культура духовна, культура спілкування, культура виробництва, то суспільства як такого нема.



— Таке враження, що у нас із культурою проблеми, все залишене напризволяще, усе росте, як бадилля, без догляду. Я от суджу за літературою — там хаос. Нема жодного більш-менш наміченого простору чи спрямування, куди рухатися, на що орієнтуватися. І так, мабуть, усюди.

— Є така приказка: “Не захаращуйте горища”. Подивіться лише на нашу освіту. Дітям дають багато зайвої інформації. Навіщо в школі викладають астрономію? Чи вищу математику? Тим більше, що освітянська професія — це маса непотрібної роботи. От який вже раз в училищі культури змінюють спеціалізацію? Я підтримую зв’язок із випускниками, які зараз там працюють, так вони навіть не знають, коли і що в наступний момент зміниться. Один рік можна закінчити навчання за однією програмою, а наступний навчальний рік — розпочати з іншою. А це купа документації. А ще як нема підручників…


— От Калуш, кажуть, — місто без історії. А от я так не вважаю, тут все-таки жили люди, які так чи інак долучалися до розбудови міста, до його життя. Найвідоміший діяч, це, мабуть, Іван Куровець. А кого би ще варто згадати? Де шукати про них інформацію?

— Історія замовчує такі імена, бо її треба писати, її треба досліджувати. А це треба іти до кожної хати і питати. Якось я задумав переробити свою книжку з довідника вулиць на історичну розвідку про місто. Але справа в тому, що історія міста переважно пишеться з архівів, береться культурна складова, економічна, перші згадки про поселення в судових архівах. У випадку з Калушем — це запис у Галицькому архіві про те, що якийсь панич судився за якісь земельні наділи. Але це не є історія. А ще з такою документальною історією Калуша — темна ніч. Всі документи, які могли б хоч на щось пролити світло, просто щезли, комуністична ідеологія не залишила після себе практично нічого.


— А що таке історія?

— А історія — це ті факти, які безпосередньо, чинно говорить про щось. Хто творять історію? Люди. А ви ж гляньте — ніде не збереглося Снідове. Це та територія, де зараз вулиці Глібова і де у бік села були соляні калюжі. А цим словом називали паморозь. Ці калюжі, коли висихали, то залишали по собі білий наліт солі. І це були такі невеликі копанки, довбанки сольові. А село Копанки? Як думаєте, звідки пішла назва? І це виглядає ніби досить примітивно, але якщо вивчати і звертати увагу на слова, їхню семантику, стає тоді зрозуміле походження багатьох назв.



— А назва Калуш тоді від чого пішла?

— Ну, версій існує кілька. Одна з них належить Теодозію Королю з Томашівців, який стверджує, що Калуш пішов від назви чана, в якому випаровували сіль. А ще зверніть увагу на слово калій, адже тут родовища саме калійних солей. Ми звикли називати завод, де цю сіль виробляли, Саліна, але саліна — це годинниковий механізм, який сповіщав гудком про початок і завершення роботи, люди звіряли за ним час. Справа в тому, що латинська “с” на початку слова читається як “к”, тому не саліна, а каліна — калій, сіль, поклади якого тут були ще задовго до нашої ери. Та і Калуш не завжди був Калушем, ми знаємо таку назву від 1437 року, а до того тут теж було поселення. Десь я читав, що ще Данило Галицький, ідучи з військом до Долини, переходив через наше поселення. Значить ще у 13 ст. тут жили люди. Але матеріалів про це не збереглося.


— Знаю, що Ви — колишній дисидент.

— Що таке дисидент? Дисиденти — це люди, які піднімалися проти тиранії Москви. Якщо говорити про моє дисидентство, то я таким можу рахуватися ще від 1947 року, і не лише безпосередньо за участь, бо моя родина була вся бандерівська, вуйки, сестри — усі були в ОУН-УПА. Це зараз починають розділяти, а тоді це все була одна організація. Просто одні були у підпіллі, а інші — у діючій армії. От чомусь підпільників називають оунівцями, а УПА ніби окремо. Мені тоді було 10 років. Нас із батьками переслали у Казахстан. Мене із сестрою згідно з урядовою постановою, з метою перевиховання дітей бандерівців, відібрали від батьків і перемістили у дитячі будинки, а по суті це були дитячі виправні табори, де нас мали перекувати. Можна сказати, що я вже від 5-ти років був в УПА, бо ми жили під лісом, у нас постійно були стрільці, ну і: “Васильку, іди подивися, іди віднеси, іди відведи”. Ментально ми не були дітьми, ми вже були маленькими людьми, тоді був інший час.


У нашій сім’ї було шість сестер і я сьомий, єдиний мужчина після тата, що часто хворів і тому не міг бути далеко від сім’ї, а сестри були у підпіллі. І нас, як посібників, вивезли без права повернення на 10 років. У 1953 році мене послали у ремісниче училище у Балхаш, де одразу ж поставили на облік — я мав двічі на тиждень відмічатися, що я нікуди не втік. Багато хто з викладачів там теж були репресованими і переселенцями в 20-30 роки. Один із них — колишній морський офіцер — допоміг мені написати Ворошилову лист. А в 1954 р. виходить указ Президії Верховної ради звільнити усіх малолітніх зі спецобліку, із тюрем, але повернутися не дозволили.


— А як Ви повернулися? Як опинилися в Калуші?

— Після закінчення ремісничого училища у 1955 році я поступив у Карагандинський індустріальний технікум, а мав їхати у Джезказган. Мене навіть розшукували, а коли знайшли, то я вже був студентом і мене залишили в спокої, проте від спецобліку так і не вдалося відкараскатися. Так, не було потреби відмічатися, але я був під наглядом КДБ. Після закінчення технікуму, а це була педагогічна освіта, я поїхав у Ріпне, де жив мій стриєчний брат, викладати в школу. Сам же ж я з Рожнятівщини, з села Іванівка. В 1959 році мене беруть в армію, а в 1962 році вернувся молодшим лейтенантом, офіцером запасу, і поступив до Станіславського педінституту (зараз Прикарпатський університет. — Авт.) на філологічно-історичний факультет (на той час мене вже прийняли до партії, хоч за мною тягнулися документи спецпоселенця). Але провчився недовго, не було аж так кому допомагати.


Мої ж повернулися із Сибіру в 1956 році, нам навіть хату ледве віддали. В 1963 році я одружуюся і переїжджаю з дружиною до Яремче, вона за фахом — медик-фармацевт, і там якраз було місце в аптеці. Жили ми на горищі, а я їздив у Микуличин на роботу. Поїзди ходили тоді рідко, між рейсами могло бути кілька годин перерви, а іншого транспорту не було. В Калуш я поїхав із Яремче на викладацьку роботу в профтехучилище, яке колись знаходилось на вулиці Зелена, зараз — Фінська, там було місце майстра у групі електрозварювальників. Через деякий час перевівся викладачем. Основною бідою була відсутність українських підручників, усе треба було перекладати з російської.


— Але ж на цьому Ваше дисидентство не закінчилось.

— В Києві закінчив університет мій друг, з яким ми поруч спали в таборі. Ми переписувалися. А вони там у Києві створили гурток борців за волю України, почали видавати молодіжний журнал “Молода Україна” і вже були на гачку. Усі листи, які ми писали один одному, переходили через руки агентів КДБ. В 1972 році Євгена Пронюка судять, дають 10 років. А його брат переповів розмову, випадково почуту, що мене збираються притиснути. А я, насправді, був тим, хто мав тут підпільно розповсюджувати “Самвидав”. Мене залишили в спокої лише тому, що переписка з київським другом не давала підстав для висновку про якусь конкретну діяльність.


— Що робити українцям, аби нарешті позбутися совкізму і меншовартості? І ніби є поступ, але радянщина, попри декомунізацію, ще відлунюється нам доволі сильно.

— Колись я лікувався в Києві і до мене приходили в палату, щоби послухати українську мову. На питання, чому ж вони розмовляють суржем, отримав відповідь, що не можуть інакше. Нас привчили оглядатися на когось, ми звикли шукати зовнішніх ворогів, а повоюйте із собою. Є питання глобальні, а є — локальні. Я 55 років віддав на те, щоб навчити інших мислити, але люди не хочуть думати, а просто плисти за течією. І найгірше, що може бути — це безпринципність, це гірше рака.


— Порадьте книжку читачам “Вікон”.

— Біблію, Новий Завіт. Але не почитати, а опрацювати, звернути увагу на кожну букву, на кожну титру над буквою, щоб зрозуміти, хто ви і що собою являєте, а не просто переглянути і відкласти вбік. Навіть щоби вповні прочитати листа від когось, то треба розуміти написане, щоби бути в курсі речей. Справа ще в тім, що останнім часом з’явилося багато нової інформації, історичної, археологічної, яка доводить, що наш етнос тут був ще мільйони років тому. Одна із розкопок – Закарпатська область, селище Королево — це свідчення про вік мільйон років, і це вже було суспільство, як на той час.


Розмовляла Ірина ЧЕРВІНСЬКА, оглядач




Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

М-да...
Як би то пана Цапіва не образити, але.
Ось його слова:
“але саліна — це годинниковий механізм, який сповіщав гудком про початок і завершення роботи, люди звіряли за ним час”
А ось що пише польська Вікі.
https://pl.wiktionary.org/wiki/salina

Думаю без перекладу піде?

yurko_06.06.2016 10:21:20
Loading...