Василь Цапів: “Я 55 років віддав на те, щоб навчити інших мислити, але люди не хочуть думати...”

Історію треба писати і досліджувати — впевнений Василь Цапів


Помилка в тексті?
Виділіть її мишкою та натисніть

Система Orphus

Василь Цапів: “Я 55 років віддав на те, щоб навчити інших мислити, але люди не хочуть думати...”

Дата публікації: 2016.06.02 | Коментарів: 1 | Переглядів: 7418

Кажуть, що Калуш — це місто без історії, та й що таке “історія” насправді? Як саме пишеться ота історія, як твориться культура, чи можна Калуш назвати культурним містом і трохи екскурсу в часи дисидентських рухів “Вікна” порозмовляли з колишнім викладачем, істориком, автором книжки “Про що розповідають назви вулиць Калуша”, Василем Цапівим.

— Пане Василю, в Калуші зараз доволі активно обговорюється питання реконструкції ратуші і перетворення її в культурний центр, бо нам відверто бракує такого центру. Як колишній працівник сфери культури, як вважаєте, Калуш — культурне місто?

— Наведу приклад. З минулого. Це був 1992 рік, якраз я керував комісією міської ради по культурі мови, і запропонував, щоб концертний зал училища культури переобладнати в театр. Я із міським головою Романом Сушком це “ув’язував”, на що він мені запропонував зібрати людей. Основна думка була така — до 18.00 використовувати це приміщення для навчання, а після 18.00 — як театр. Масштаб якраз ідеальний для такого невеликого міста. Там й архітектура, і зовнішній вигляд, і внутрішній.


Єдине, що там була мала сцена, і мова йшла, навіть керівництво міста було згідне, щоб замовити механізми для розширення сцени і переобладнати її поворотними механізмами. Для того, щоб не бігати за щораз міняти декорації вручну. На те не пішли керівники гуртків і викладачі училища, мотивуючи це неготовністю глядача в Калуші до такого. Але хто хоче, той робить, а той, хто не хоче, шукає причин, аби не було.


У 1992 році постає питання підготовки кадрів, і я запропонував створити відділення. На це теж керівництво училища не згодилося, бо на відділі могло бути дві чи три спеціальності. Також одного часу я пропонував відкрити спеціальність декоратора, бо по суті всіма декораціями займалася режисура, але так як з концертним залом нічого не вийшло, то потреба відпала. Окрім того, я пропонував, аби всі курсові, дипломні роботи студентів виносилися на загальний огляд, аби це не було камерно, лише в аудиторіях. Теж не пройшло. А там, між іншим, були цікаві роботи, хай навіть мова йшла про епізоди. Я не думаю, що містянам було би зовсім нецікаво побачити, який творчий потенціал виховується в стінах училища, але цей заклад так і залишився відірваним від міста.


— А от щодо старої ратуші Калуша? Не вийшло з концертним залом, з часом він взагалі згорів і зараз  перебуває на реконструкції. Але ж мусить бути хоч якийсь культурний центр в місті?

— Ратуша то є ратуша – це є комплекс управлінських установ. Якщо брати до уваги івано-франківську ратушу, то по суті вона втратила своє первісне призначення, зараз там музей. Але в Івано-Франківську ратуша як управлінський корпус уже просто не потрібна, бо там є побудоване велике приміщення, де знаходяться й обласна, і міська рада. А от калуську ратушу бажано би відбудувати, але не як культурний центр, а щоби зібрати в одному місці всі державні установи, щоби люди не бігали з одного кінця міста в інше, коли потрібно оформити документи. Наприклад, пенсійний, юридичний та інші.


— А хіба не можна якось інакше вирішити проблему з приміщеннями для управлінців?

— Колись була ідея на берегах річки Сівка побудувати управлінське містечко, але це все так і залишилось ідеєю, не більше. В іншому місці їх зібрати теж неможливо, оскільки міська рада не має своїх приміщень насправді, в основному, вони адаптовані. Це як, наприклад, музична школа, яка розташована в приміщенні колишнього повітового суду, де кабінети абсолютно не пристосовані до занять музичним мистецтвом. А ви знаєте, скільки разів у Калуші суд переїжджав з місця на місце? А чому? Бо то все чужі приміщення, які до 90-х років в більшості належали концерну, “Хімбуду”, різним будівельним організаціям, а потім були приватизовані. Таким чином, міська рада не володіла своїми. А ще треба зазначити, що ми сильно відстали від Заходу в плані розуміння, що таке приватна власність. За кордоном власник дбає про те, щоб на його підприємстві хотіли працювати не лише його працівники, але і їхні діти, а, може, й внуки. А у нас що? У нас пройшла дика приватизація, кожен розхапав, що міг, а що робити з тим, — не знає. Тому має бути культура в усьому, має бути міра речей. А якщо у суспільстві немає культури, а це не лише поняття мистецтва, але й культура духовна, культура спілкування, культура виробництва, то суспільства як такого нема.



— Таке враження, що у нас із культурою проблеми, все залишене напризволяще, усе росте, як бадилля, без догляду. Я от суджу за літературою — там хаос. Нема жодного більш-менш наміченого простору чи спрямування, куди рухатися, на що орієнтуватися. І так, мабуть, усюди.

— Є така приказка: “Не захаращуйте горища”. Подивіться лише на нашу освіту. Дітям дають багато зайвої інформації. Навіщо в школі викладають астрономію? Чи вищу математику? Тим більше, що освітянська професія — це маса непотрібної роботи. От який вже раз в училищі культури змінюють спеціалізацію? Я підтримую зв’язок із випускниками, які зараз там працюють, так вони навіть не знають, коли і що в наступний момент зміниться. Один рік можна закінчити навчання за однією програмою, а наступний навчальний рік — розпочати з іншою. А це купа документації. А ще як нема підручників…


— От Калуш, кажуть, — місто без історії. А от я так не вважаю, тут все-таки жили люди, які так чи інак долучалися до розбудови міста, до його життя. Найвідоміший діяч, це, мабуть, Іван Куровець. А кого би ще варто згадати? Де шукати про них інформацію?

— Історія замовчує такі імена, бо її треба писати, її треба досліджувати. А це треба іти до кожної хати і питати. Якось я задумав переробити свою книжку з довідника вулиць на історичну розвідку про місто. Але справа в тому, що історія міста переважно пишеться з архівів, береться культурна складова, економічна, перші згадки про поселення в судових архівах. У випадку з Калушем — це запис у Галицькому архіві про те, що якийсь панич судився за якісь земельні наділи. Але це не є історія. А ще з такою документальною історією Калуша — темна ніч. Всі документи, які могли б хоч на щось пролити світло, просто щезли, комуністична ідеологія не залишила після себе практично нічого.


— А що таке історія?

— А історія — це ті факти, які безпосередньо, чинно говорить про щось. Хто творять історію? Люди. А ви ж гляньте — ніде не збереглося Снідове. Це та територія, де зараз вулиці Глібова і де у бік села були соляні калюжі. А цим словом називали паморозь. Ці калюжі, коли висихали, то залишали по собі білий наліт солі. І це були такі невеликі копанки, довбанки сольові. А село Копанки? Як думаєте, звідки пішла назва? І це виглядає ніби досить примітивно, але якщо вивчати і звертати увагу на слова, їхню семантику, стає тоді зрозуміле походження багатьох назв.



— А назва Калуш тоді від чого пішла?

— Ну, версій існує кілька. Одна з них належить Теодозію Королю з Томашівців, який стверджує, що Калуш пішов від назви чана, в якому випаровували сіль. А ще зверніть увагу на слово калій, адже тут родовища саме калійних солей. Ми звикли називати завод, де цю сіль виробляли, Саліна, але саліна — це годинниковий механізм, який сповіщав гудком про початок і завершення роботи, люди звіряли за ним час. Справа в тому, що латинська “с” на початку слова читається як “к”, тому не саліна, а каліна — калій, сіль, поклади якого тут були ще задовго до нашої ери. Та і Калуш не завжди був Калушем, ми знаємо таку назву від 1437 року, а до того тут теж було поселення. Десь я читав, що ще Данило Галицький, ідучи з військом до Долини, переходив через наше поселення. Значить ще у 13 ст. тут жили люди. Але матеріалів про це не збереглося.


— Знаю, що Ви — колишній дисидент.

— Що таке дисидент? Дисиденти — це люди, які піднімалися проти тиранії Москви. Якщо говорити про моє дисидентство, то я таким можу рахуватися ще від 1947 року, і не лише безпосередньо за участь, бо моя родина була вся бандерівська, вуйки, сестри — усі були в ОУН-УПА. Це зараз починають розділяти, а тоді це все була одна організація. Просто одні були у підпіллі, а інші — у діючій армії. От чомусь підпільників називають оунівцями, а УПА ніби окремо. Мені тоді було 10 років. Нас із батьками переслали у Казахстан. Мене із сестрою згідно з урядовою постановою, з метою перевиховання дітей бандерівців, відібрали від батьків і перемістили у дитячі будинки, а по суті це були дитячі виправні табори, де нас мали перекувати. Можна сказати, що я вже від 5-ти років був в УПА, бо ми жили під лісом, у нас постійно були стрільці, ну і: “Васильку, іди подивися, іди віднеси, іди відведи”. Ментально ми не були дітьми, ми вже були маленькими людьми, тоді був інший час.


У нашій сім’ї було шість сестер і я сьомий, єдиний мужчина після тата, що часто хворів і тому не міг бути далеко від сім’ї, а сестри були у підпіллі. І нас, як посібників, вивезли без права повернення на 10 років. У 1953 році мене послали у ремісниче училище у Балхаш, де одразу ж поставили на облік — я мав двічі на тиждень відмічатися, що я нікуди не втік. Багато хто з викладачів там теж були репресованими і переселенцями в 20-30 роки. Один із них — колишній морський офіцер — допоміг мені написати Ворошилову лист. А в 1954 р. виходить указ Президії Верховної ради звільнити усіх малолітніх зі спецобліку, із тюрем, але повернутися не дозволили.


— А як Ви повернулися? Як опинилися в Калуші?

— Після закінчення ремісничого училища у 1955 році я поступив у Карагандинський індустріальний технікум, а мав їхати у Джезказган. Мене навіть розшукували, а коли знайшли, то я вже був студентом і мене залишили в спокої, проте від спецобліку так і не вдалося відкараскатися. Так, не було потреби відмічатися, але я був під наглядом КДБ. Після закінчення технікуму, а це була педагогічна освіта, я поїхав у Ріпне, де жив мій стриєчний брат, викладати в школу. Сам же ж я з Рожнятівщини, з села Іванівка. В 1959 році мене беруть в армію, а в 1962 році вернувся молодшим лейтенантом, офіцером запасу, і поступив до Станіславського педінституту (зараз Прикарпатський університет. — Авт.) на філологічно-історичний факультет (на той час мене вже прийняли до партії, хоч за мною тягнулися документи спецпоселенця). Але провчився недовго, не було аж так кому допомагати.


Мої ж повернулися із Сибіру в 1956 році, нам навіть хату ледве віддали. В 1963 році я одружуюся і переїжджаю з дружиною до Яремче, вона за фахом — медик-фармацевт, і там якраз було місце в аптеці. Жили ми на горищі, а я їздив у Микуличин на роботу. Поїзди ходили тоді рідко, між рейсами могло бути кілька годин перерви, а іншого транспорту не було. В Калуш я поїхав із Яремче на викладацьку роботу в профтехучилище, яке колись знаходилось на вулиці Зелена, зараз — Фінська, там було місце майстра у групі електрозварювальників. Через деякий час перевівся викладачем. Основною бідою була відсутність українських підручників, усе треба було перекладати з російської.


— Але ж на цьому Ваше дисидентство не закінчилось.

— В Києві закінчив університет мій друг, з яким ми поруч спали в таборі. Ми переписувалися. А вони там у Києві створили гурток борців за волю України, почали видавати молодіжний журнал “Молода Україна” і вже були на гачку. Усі листи, які ми писали один одному, переходили через руки агентів КДБ. В 1972 році Євгена Пронюка судять, дають 10 років. А його брат переповів розмову, випадково почуту, що мене збираються притиснути. А я, насправді, був тим, хто мав тут підпільно розповсюджувати “Самвидав”. Мене залишили в спокої лише тому, що переписка з київським другом не давала підстав для висновку про якусь конкретну діяльність.


— Що робити українцям, аби нарешті позбутися совкізму і меншовартості? І ніби є поступ, але радянщина, попри декомунізацію, ще відлунюється нам доволі сильно.

— Колись я лікувався в Києві і до мене приходили в палату, щоби послухати українську мову. На питання, чому ж вони розмовляють суржем, отримав відповідь, що не можуть інакше. Нас привчили оглядатися на когось, ми звикли шукати зовнішніх ворогів, а повоюйте із собою. Є питання глобальні, а є — локальні. Я 55 років віддав на те, щоб навчити інших мислити, але люди не хочуть думати, а просто плисти за течією. І найгірше, що може бути — це безпринципність, це гірше рака.


— Порадьте книжку читачам “Вікон”.

— Біблію, Новий Завіт. Але не почитати, а опрацювати, звернути увагу на кожну букву, на кожну титру над буквою, щоб зрозуміти, хто ви і що собою являєте, а не просто переглянути і відкласти вбік. Навіть щоби вповні прочитати листа від когось, то треба розуміти написане, щоби бути в курсі речей. Справа ще в тім, що останнім часом з’явилося багато нової інформації, історичної, археологічної, яка доводить, що наш етнос тут був ще мільйони років тому. Одна із розкопок – Закарпатська область, селище Королево — це свідчення про вік мільйон років, і це вже було суспільство, як на той час.


Розмовляла Ірина ЧЕРВІНСЬКА, оглядач

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.
yurko_06.06.2016 11:21:20

М-да...
Як би то пана Цапіва не образити, але.
Ось його слова:
“але саліна — це годинниковий механізм, який сповіщав гудком про початок і завершення роботи, люди звіряли за ним час”
А ось що пише польська Вікі.
https://pl.wiktionary.org/wiki/salina

Думаю без перекладу піде?

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: