Середа

18

січня

2017

Архів Реклама Контакти


Відео

Калушанин Іван Вінтонів майже відмовився від газу і живе та заробляє на сонячній енергії

У Калуші кмітливі господарі встановлюють сонячні батареї та колектори на дахах приватних помешкань. Один із будинків, обладнаний сонячними батареями, розташований…




Блог

Історія Калуша потребує грунтовного дослідження

Для наближення до істини треба намагатись працювати з документами, а не поширювати творіння самодіяльних автораів, що пишуть статті до «вікі».

Ян Чарнецький | Коментарів: 0 | Переглядів: 1434

Вартість проїзду хочуть підняти до 5-6 гривень. А є за що?

Коли перевізники тримаються нарізно один від одного, їм важче вижити.

Ростислав Когут | Коментарів: 0 | Переглядів: 944

Коли Калуш був закритим містом, тут мешкали “крадені діти”

У них вкрали все: пам’ять, дитинство, родину, Батьківщину, громадянство, майновий та соціальний статус.

Ян Чарнецький | Коментарів: 0 | Переглядів: 4643




Без шкіри

Так, поетів багато, але обраних серед них — одиниці. Таким обраним був калушанин Іван Козаченко



Помилка в тексті?
Виділіть її мишкою та натисніть

Система Orphus

Без шкіри

2016.11.21 | | Коментарів: 0 | Переглядів: 2341

Поету і барду Іванові Козаченку (10.10.1961 — 10.06.1999) мало би виповнитися лише 55, але для тих, хто його знав, він назавжди залишиться 37-літнім…


На схилку 70-х років студентів філфаку КДУ ім. Т. Шевченка (так він тоді називався) був популярним анекдот: «Студент-філолог на першому курсі поет, на другому прозаїк, на третьому драматург, на четвертому літературний критик, а на п’ятому — учитель сільської школи». На справді це не лише анекдот, а ще й притча. І стосується вона не лише філологів. Хто з нас замолоду не мріяв про славу й визнання, не будував наполеонівських планів? Але далі починалося те, що називається «прозою буднів», і більше 90% учорашніх «наполеонів» у кращому разі знаходили в собі сили, щоб пливти за течією життя і якось триматися на поверхні. Лише відсотків 7-8, поставивши перед собою ту чи іншу мету, завдяки залізній волі, затятій упертості й волячому працелюбству таки досягали бажаного. Навіть якщо й не мали на старті якогось особливого таланту чи хисту.


Іван Козаченко не належав ні до перших, ні до других, тому що нічого нет обирав — сам бо обраним був. І нехай не вводять вас в оману його рядки:


Бідні люди і звірята,
і собаки, і мисливці.
Кому будем докоряти?
Всі — обранці, всі — щасливці.


З Іваном познайомилися в кімнаті нашого спільного товариша Володі Радченка (це в гуртожитку №17, що на Сєченова, 6). Я вився на п’ятому, а він на третьому курсі філфаку. Саме тоді Київ готувався гучно відзначити своє 1500-ліття. З цієї нагоди в місті з’явилися кав’ярні, які працювали не до 20:00-21:00, як зазвичай, а до 24:00! Чомусь ми уподобали ту, що була в підземному переході на площі Толстого. А ще екзотичний, як на ті часи, шоколадний бар на Саксаганського…


Вірші свої Іван читав упівголоса, проникливо, без щонайменшого пафосу. Не пригадую, щоб він послуговувався записами — лише декламував напам’ять. І так, що окремі строфи закарбовувалися десь у глибині моєї душі, назавжди ставши частинкою мене самого:


В глухім каньйоні, храмі божевілля
чи є кому яке до того діло,
що сонце ще не зовсім поруділо?
Радійте! Породила породілля
Пролог не підфарбованої казки —
Івасики-Телесики, Маринки,
Фіалочки, підрізані на ринках.
Реалія, феєрія, фіаско?


Вірші тієї пори вражали якоюсь неймовірно високою концентрацією сугестії, хоча сьогодні вже й важко зрозуміти: чи самі вони вводили тебе в транс, чи особлива манера Іванової декламації…


Був день печалі. В німоті ікон,
В сирітстві і самотності причалів
Втонуло сонце згубленим вінком
Ночей купальських з мріями вінчальними.

Була зима, і віхола, і лід,
Озер закутих осклянілі очі.
Так, ніби вже ніколи на землі
Ніхто в них подивитися не схоче…

І ти прийшла і крикнула: «Весна!»
Самотніми і рідними вустами,
І ручаї, немов раби повсталі,
Промерзлу твердь розбурхали до дна.

Хай буде рабство — щоб було повстання,
Хай біль і радість не покинуть нас,
Щоб кожен раз прощатись, як востаннє,
І зустрічатись вперше кожен раз.


У несподіваній тут фразі «Хай буде рабство — щоб було повстання» закодоване якесь давнє прокляття України. Тривалий період національної летаргії, потім раптове пробудження, потужний спалах повстання і… знову довгий сон поневолення. Чи не про те й Шевченкове: «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте…». Отож спимо, повстаємо, рвемо кайдани і знову засинаємо. І так по колу. Може, саме в цьому ховається причина трагедії однієї з найбільших націй в Європі, яка впродовж століть не мала власної державності?


Про що тільки не говорили ми в тих таких рідних і затишних, як нам тоді здавалося, київських кав’ярнях… А один Іванів вірш став каменем роздору між нами:


Як довго і марно глухими ночами
кидалися в сторони і говорили.
Мов ключник сліпий, брязкотіли ключами.
А що ми відкрили?

Відео: Chervona Ruta Fest


Важко не погодитися з Володимиром Радченком, який слушно вважає, що рядки ці присвячені не лише мені, а й всьому нашому поколінню. Так от, на вимогу редактора одного з журналів, який погодився надрукувати Іванову добірку поезій (небачене в ті часи везіння!), Козаченко мав переробити цього вірша. Занадто вже непереборним песимізмом і безвихіддю віяло від нього, що для радянської літератури, як відомо, було зовсім нехарактерно. Іван так сильно хотів надрукуватися, що пішов на компроміс, і вірш було опубліковано у такому вигляді:


Як довго і марно глухими ночами
кидалися в сторони і говорили.
Мов ключник сліпий, брязкотіли ключами:
Відкрили!


Після цього ми тривалий час не спілкувалися.


Тут я маю сказати ще про одну Іванову рису — його вразливість і незахищеність, його постійні сумніви і вагання… Йому часом важко було опиратися стороннім впливам, особливо ж коли вплив чинили авторитетні для нього люди. І взагалі, він був настільки непрактичним і непристосованим до життя, що інколи видавався дивакуватим прибульцем з далекої планети. Якась звичайнісінька жартівливо-студентська авантюра в його виконанні обов’язково набувала несподівано-загрозливої драстичності. Взяти ту ж історію з таксистом чи інші подібні…


О мрійнику, довірливий невдахо!
Мій голубе! Тебе кидали з даху
у темний світ — і сонячний, і зоряний,
І ти літав, бездомний, неозорами.
І ти молився небові за хмарами,
і людям під смішними парасолями.
Невже твої молитви були марними,
а щирі сльози  надто пересолені?


А потім я закінчив університет, одружився, працював інструктором з туризму, служив у війську, новинарив… Іншими словами, був дуже далеким як від поезії, так і від поетів.


І лише всередині 1990-х років випадково зустрів Івана — на кількаденному виїзному семінарі для телевізійників і медіа-експертів, що проходив в Пущі-Водиці, в одному з тамтешніх санаторіїв. До речі, саме там я познайомився з Георгієм Гонгадзе. Козаченка ж було акредитовано від газети «Говорить і показує Україна». Іван подарував свою збірку. Читаючи її, зауважив, що майже повністю зникла притаманна його раннім поезіям сугестивність, натомість буквально зашкалювало від неймовірної концентрації болю. І якщо у нашого спільного товариша Івана Малковича від надмірної сонячної вітальності народжувалося «Я подорожник — прикладайте мене до рани», то Козаченко сам був суцільною незагойною раною. Ніби про самого себе він писав у присвяті Василеві Стусу:


…Але один приходить і перо
собі вмочає просто в темні вени.
За всіх німих замовчане добро,
за всіх незрячих світло сокровенне.

Він пише їм від них, до них листи,
до них самих їм двері відкриває,
і хто побачить — з дива не простить
своє оголення, без шкірне і криваве.

А той, хто пише — нащо йому жить,
він пошматує вщент літа і жили…


На заключному банкеті, коли учасники семінару дозволили собі трошки розслабитися, я побачив Івана таким, яким до того ніколи ще не бачив. В польській мові, здається, є три стадії поганого самопочуття: źle, bardzo źle, fatalnie. Так от, стан його душевний був жахливо-фатальним! Було страшно від невблаганно-нав’язливого передчуття трагічної розв’язки. Але водночас і зрозуміло, що цьому нічим уже не зарадиш. Бо для тих, хто живе «без шкіри», без будь-якої захисної оболонки, найпростішим і найдоступнішим залишався єдиний спосіб, так, вбивчо-небезпечний, але такий, що гарантував хоча й короткочасне, але все ж якоюсь мірою рятівне забуття.


Як важко летіти, себе несучи на руках,
стискаючи серце у горлі і кров коло мозку,
губами тримаючи душу, мов крапельки воску,
спиняє вогонь біля урвища — при свічниках.


Так, поетів багато, але обраних серед них — одиниці. Обраних не для слави і щастя, а для пекельної місії бути посередником між світами: горнім і земним, небесним і людським. Обранці не живуть довго — спалюють себе молодими. Про долю таку не мріють, а кому випав цей хрест — не позаздриш. Для обранця єдиний безпечний спосіб існування в цьому світі — втеча від нього. Стати відлюдником, практикувати аскезу в неприступній лісовій печері, молитися і спілкуватися лише птахамиі  ангелами… Не про таке мріяв іван Козаченко. Та й порятунок цей був не для нього. «Світ ловив мене, та не спіймав», — підказував рецепт спасіння мудрий сковорода, та Козаченко не потребував підказок. Ба більше: Іван кидав виклик цьому світові з усіма його принадами і спокусами. Вже в самій назві його вірша і збірки «ЛОви» чується зухвало-викличне «ЛовИ». «Лови мене, світе!» — і закохувався до нестями. «Спокушай мене, Вавілоне!» — і з головою пірнав у вир співаної поезії (неодноразово ставав дипломантом фестивалю «Червона рута»). «Не страшні мені твої зваби!» — і брався за написання гімну для політичної партії. Щоправда, потім бідкався: «Так і не виплатили обіцяного…»


І знав же, що перемогти в цій смертельній грі неможливо.


І пророче передбачав близький фінал:


…Ані слова не потрібно.
Мов ріка — вмираєм срібно.
Як душа — холодним тілом.
Як багаття — димом білим…


Довідка. Іван Іванович Козаченко (*10 жовтня 1961, Калуш, Івано-Франківської області — †10 червня 1999, Київ) — український поет-лірик з покоління «дев’яностників»,письменник, журналіст, бард.

Член Національної спілки письменників України (1993).

Закінчив Київський університет (1984). Працював у Києві: у Музеї книги (1986), Товаристві книголюбів (1987–1991), літературним редактором підліткового журналу «Однокласник» (1991–1995), у журналі «СіЧ» (1996), редактором відділу поезії часопису «Столиця» (1996–1998), в газеті «Говорить і показує Україна».

Автор кількох музичних альбомів, стиль характеризується як імпресіоністичний бард-рок. Через передчасну смерть поет залишив сцену життя фактично непоміченим літературним бомондом. Зокрема, вірші Козаченка, на відміну від пісень, так і не були відзначені, як того заслуговує його невеликий (до кількасот поезій), але якісний, творчий доробок.

Помер поет від серцевого нападу 10 червня 1999 року, осиротивши дружину Тетяну Крижанівську і сина. І життю, і смерті Івана Козаченка супутні обставини, міфи і загадки, які навряд чи будь-коли будуть з’ясовані. Безумовно одне: це був один із найвитонченіших та найаристократичніших — і в побуті, і в мистецтві — поетів України.

Збірки поезій: Аркан срібний» (1992), «Відеохронопис» (1994), «Лови» (1997), «Обітована» (1998).

Музичні альбоми: «Моя містерія» (компакт-диск), «Незримий сад» (аудіокасета), «Зоря твого лиця» (аудіокасета)

Відзнаки: Лауреат літературного конкурсу «Гранослов» і мистецького фестивалю «Лір».


Віктор ЦІОН, «Літературна Україна»

Автор: na3ar




Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.
Loading...