ЕкоЕнергія



Влад Дебрянський: Америка робить тебе тверезим і не дає ілюзій, як в Україні

Калушанин Влад Дебрянський на відкритті American Music Academy в Києві | Фото: facebook.com/vlad.debryansky


Помилка в тексті?
Виділіть її мишкою та натисніть

Система Orphus

Влад Дебрянський: Америка робить тебе тверезим і не дає ілюзій, як в Україні

Дата публікації: 2017.03.19 | Коментарів: 0 | Переглядів: 1554

Володимир Дебрянський (Vlad DeBriansky) — відомий американський музикант українського походження. Понад 20 років тому Володимир залишив Україну і перебрався на пошуки кращої долі до Сполучених Штатів.

У США Дебрянський пройшов довгий і складний шлях — від прибиральника у кафе до успішного джазового гітариста і продюсера. Музикант кілька разів висувався на премію "Греммі" (зокрема, за сольні альбоми "Vladosphere" і "Sun In Capricorn"). Виступав у ролі продюсера та автора пісень з такими відомими артистами, як Донна Саммер, Кеті Перрі, Тоні Левін, Біллі Шіхен та багато інших.

 

Про музику як універсальний інструмент спілкування між народами, про ключову різницю в менталітеті і цінностях українців і американців, про тернистий шлях для бажаючих "підкорити Америку" і про секрет створення найкращої пісні на Землі Влад Дебрянський розповів в ефірі інтернет-шоу "Double Ять" з ведучим Олександром Лірчуком на ONLINE.UA.

 

— Володимир з міста Калуш, 1972 року народження, в 1990-х був музикантом у групі "Клуб шанувальників чаю". Це відомий львівський колектив, звідки в якості вокаліста і потім як продюсер вийшов Олександр Ксенофонтов, чоловік співачки Руслани. Колектив у Західній Україні був дуже популярним, ви гастролювали, грали арт-рок і співали англійською. В середині 90-х Володимир, будучи тут успішним музикантом, вирішив податися за кордон. Спочатку був Нью-Йорк?

— Спочатку Бостон, після Піттсбург, Нью-Йорк, Сан-Франциско і Лос-Анджелес.

 

— Скільки у вас номінацій на премію "Греммі"?

— П’ять.

 

— Перед нами людина, яка здійснила мрію багатьох — реалізувала себе на Заході.

— В мене не було саме такої мрії — виграти "Греммі".

 

— Ти тут залишив друзів і успішний гурт, подався у США, щоб не бути музикантом?

— Я хотів бути хорошим музикантом, але не думав про "Греммі". В мене була проблема, що я в Калуші вчився джазу. Було важко, бо я мало чув про джаз там. Шанувальників джазу у Калуші — "мінус дві людини". Рок мені був зрозумілий, але джаз мені був дуже цікавий. Мій батько був трубач, і в нього були платівки Луї Армстронга — це була космічна музика. І коли я жив у Львові, створював джазові композиції, ніхто цього не розумів — може, крім одного товариша в Івано-Франківську. І це була моя аудиторія — "мінус два" в Калуші і один у Франківську.

 


— Місто Калуш відоме хімічним заводом, там атмосфера в повітрі дивна.

— Ти просинаєшся зранку, і все синє, все в хлорці.

 

— В цьому місці народилося кілька постатей, які вплинули на українську музику. Ти, наприклад, потім група "Брати блюзу". Мені здається, що та хімія якось вплинула позитивно?

— В провінції створюється автентичність, ти гарно концентруєшся там, ти створюєш свій світ. Мій світ — це музика, і я хотів цього навчитися на найвищому рівні ще з дитинства. Коли я слухав Pink Floyd, мені як продакшн вони були цікаві, але гармонія була вже нецікава. Коли мені було 20 років, я жив у Львові, і ми грали музику — пісні по 18 хвилин. Дивно, що в той час у нас аншлаги були, а зараз цього немає. В 2010 році я приїхав сюди вперше за довгий час, думав, що музика тут стала краща, але вона стала гірша.

 

— Коли ти жив у США, ти не цікавився, що тут було?

— У 1995 році, коли я переїхав у Бостон, ще не було інтернету — це ніби на Марс переїхати. Там починається нове життя — спочатку на виживання, на створення майбутнього. В Європі та ж проблема — як себе реалізувати. Але американцям все одно, що за межами їх країни, в них є свої проблеми. І в нас те саме — українці думають, що все навколо них.

 

— Але для нас Америка — це ніби як Атлантида, де можна досягти успіху. Хоча для більшості це неможливо, в тебе вийшло там закріпитися. Тобі довелося кілька років там жити на вулиці?

— Це був 1997 рік — вже два роки я там був. Я вчився в Берклі, а в мене був контракт з Німеччиною. Вони хотіли мене як продюсера, запросили, але в мене був радянський паспорт. Я прийшов у німецьке посольство, щоб мені візу дали. Там мені сказали, що у всіх українців має бути український, а не радянський паспорт, і мій паспорт недійсний — мене не випустять ніколи і не пустять нікуди. Я знайшов консульство в Нью-Йорку, там черга була з 200 людей, я пропустив свій літак до Німеччини, пішов до консула. В мене був вибір — мені дають папірець, і я їду в Україну, там я чекаю 9 місяців на новий паспорт і потім можу повертатися. Мені це не підходило.

 



— А Берклі — це що?

— Це в Бостоні джазова школа, зараз вже не джазової, а сучасної музики. Я залишився в Нью-Йорку, грошей не було. В мене статус студента, але я не вчуся, друзів не було, англійську погано знав, не було де жити. Спочатку я жив у парку на лавці, подружився з деякими безхатченками.

 

— Ти ж був тут успішним і потрапив на американське дно, поруч з тобою були абсолютно не ті люди, які рік тому виходили з тобою на сцену Львівського оперного театру. Як ти це витримав?

— Мені було морально тяжко. Мені було 23 роки, я думав, що випробування як такого немає. Я був із Союзу і думав, що всього можна досягти подачками, але це там не працювало. Це було випробування, але я знайшов себе, і тому я реалізувався, але була в мене травма. Мої друзі були практично всі афроамериканці, деякі наркоманами були.

 

— Вони дали тобі можливість відчути справжню Америку?

— Так, я з ними пив. Водили в китайські ресторани, які давали безкоштовно їсти на дегустації. Таким чином я виживав, але був худим, і при зрості 1,90 м важив 70 кг. Але потім шукав роботу, там був копіцентр, він був цілодобовий. Я попросив у них дозволу вписати їхній телефон у своє резюме, ніби я новенький у Нью-Йорку. Написав я резюме, була там одна газета з об’явами, там були різні місця, шукали стажерів. Я писав всім.

 

— А інструмент в тебе був?

— Гітара електрична.

 

— А на вулицях не прокормишся?

— Та ні. Я ходив у кафе, щоб мене взяли прибиральником, і мене питали, чи я мав досвід прибирання в кафе. Але я ж чесно відповідав що ні, і мене не брали. Проте потім мене взяли в кафе, і я там прибирав, давив грейпфрутовий сік.

 

— Як ти не зламався?

— В мене були думки про суїцид, це було дуже тяжко. Але в мене був вибір — робиш себе сильним, або ти просто вмираєш.

 

— Коли ми дивимося на Нью-Йорк, де у Володимира були думки про суїцид, нам здається, що нас там чекають!

— Ніхто не чекає вас, це точно. В Нью-Йорку 7 млн жителів і 28 млн туристів, всі хочуть себе реалізувати. Вперше я пізнав конкуренцію в Берклі. В Україні я був успішний гітарист у свої 22, але тут до мене підходить 16-річний, який грає джаз таким чином, що мені і не снилося. Це була велика травма — я жив у закритому світі в Україні і не розумів, що таке світ і інші культури, як вони живуть.

 

— Це і зараз наших музикантів стосується?

— Навіть більше, хоча кордони відкриті. Це була травма розуміння себе. Це випробування, щоб зрозуміти, що ти можеш, що люди очікують від тебе. Ти як дитина думаєш, що хочеш щось там робити, але це не значить, що твої здібності потрібні суспільству...

 

— З цього важкого періоду хтось тобі згадується з тих людей, які тобі допомагали?

— Звісно, Supreme дуже мені поміг. Насправді його ім’я Джей, але всі афроамериканці мають нікнейм. Він був колись продюсером групи C+C Music Factory. Ми випадково зустрілися на вулиці. Потім окремо ми зустрілися, теж випадково, на одній студії.

 

— Іноді здається, що гірше не може бути ніколи, і раптом до тебе підходить не хто-небудь, а продюсер.

— Бо там люди відкриті.

 

— Як ти його увагу привернув?

— Це соціальне місто, люди цікавляться людьми. В Нью-Йорку нікому не легко, президенту Дональду Трампу важко. Це місто тримає тебе тверезим, не дає ілюзій як тут, в Україні.

 

— А які у нас є ілюзії?

— Тут немає конкуренції — тут брат, сестра, сват... А якщо цього немає, то немає продукту. Якщо немає відчуття продукту, ти не знаєш, що дати людям. Україна, Росія, Польща, Чехія — це пострадянський простір, де люди мають інший менталітет — не український, а радянський, де всі живуть на подачках, де є зв’язки. Основна валюта в США — репутація, в резюме вона найголовніша, а тут валюта — це успіх, і немає значення, яким шляхом ти йшов. А економіку на цьому не збудуєш, вона базується на чіткості. Але це інша тема.

 

Якби я не був впертий, сильний, я би давно зламався, і нічого не було б. Є такий співак Рікі Мартін, він зараз не виступає. В 2000 році він брав "Греммі" як найкращий новий артист, і на сцені він сказав, що за ніч він став сенсацією, але це коштувало йому 15 років.

 

Українці не розуміють цього. Тому немає продукції, оригінальності, автентичності. Уявіть, що ви приїжджаєте в Нью-Йорк. В 90-ті музична індустрія була там, а не в Лос-Анджелесі. І там китайці, японці, бразильці, іспанці, шведи, англійці, які знають фантастично англійську, грають фантастичну музику, в конкуренції з тобою. Це конкуренція за американський ринок. Це хто? Американці? А що вони слухають? Треба уявити, як американець живе — по-перше, ви йому нічого не нав’яжете, він звик до вільного ринку. Музика має надихати не через гламур, як тут, бо вона щось у серці залишає. Музика кантрі популярна, тому що дає історію людям.

 

— Можна порівнювати наш шансон із кантрі? Історії ж про тюрму, тяжке життя.

— Шансон — це французький жанр, коли близько до мікрофону співають про любов. У нас це більше лірика тяжкого життя в тюрмі. Якщо таке в Америці шукати, то це реп, його співали люди, які сиділи в тюрмі, наркотики вживали, вбивали. Якщо говорити про шансон, то реп в Америці є шансоном.

 

— Що ви відчували при номінації на першу "Греммі"?

— Це було набагато пізніше, в 2007 році. В 2005 році я випустив платівку, яка була популярна в Америці, і для мене це було неочікувано. Це була інструментальна музика, але грали її радіо різних жанрів, і поп також.

 

— І тоді ж з’явилися перші гроші?

— Купив квартиру в Сан-Франциско.

 

— Це гроші з радіо?

— За продажі, прокрутку на радіо, загальні продажі платівок і гонорари за концерти.

 

— Перший альбом приніс гроші, популярність. Було відчуття, що ти підкорив Америку?

— Ні, я думав, що я знайшов свою аудиторію, і я був щасливий через це. Я пам’ятаю, як у Техасі до мене прийшли ковбої на концерт. У Солт-Лейк-Сіті в Юті був концерт, після нього до мене підійшли поліцейські, я перелякався, але вони були в захваті, запросили мене до себе. Вони групою слухали на своїх машинах дві платівки — Vladosphere і Judas Priest.

 

— А що спільного між ними?

— І я не розумів. Моя аудиторія — це більше афроамериканці і ті, хто люблять рок, а не джаз. Те, що я грав, було новим, і люди це відчували. Я не знаю, що людям подобається, я знаю, що мені подобається.

 

 

Влад Дебрянський і американський композитор, володар понад 25 "Греммі" Квінсі Джонс. Фото: facebook.com/vlad.debryansky

 

— Я звертаюся до наших поліціантів: в Америці копи в машинах слухають інструментальну музику, а ви — блатняк. Вони так і працюють, спілкуються так само.

— Зараз такий успіх як тоді неможливий, бо зараз інтернет є. Тоді продавалися платівки, а зараз вже ні. Зараз лише онлайн-скачування, мій заробіток йде з прокрутки на станціях. Продається через Google Play Music, iTunes, Amazon. Якщо ви маєте концерти, ви маєте продаж LP, дисків. Наприклад, віртуальна реальність потребує багато музичного супроводження, там є багато роботи.

 

— Ти, український музикант, йшов з нуля до успіху в США. Ти можеш взяти потенційно талановиту українську групу, привезти в Штати і зробити їх популярними?

— Це я чую постійно. Мої колеги, як тільки ми сюди приїжджаємо, ставлять питання, як бути популярним. Вчора я розповідав на лекції, що в 2008 році в Лос-Анджелесі зустрів веселого хлопця на вечірці, він теж був музикантом. Ми з ним спілкувалися, ходили на ранкові пробіжки. І він мені каже, що він багато років намагається зробити кар’єру в Америці, але нічого не виходить. Проте він популярний в Англії, Європі, Китаї. Він приніс мені свої платівки, на них було написано Роббі Вільямс, я такого не знав. Ставлю платівку, 10 секунд перемикав пісні, потім кажу — це європоп, для американців це сміття.

 

— Ти ходив на пробіжки з Роббі Вільямсом, але не знав, що він популярний?

— Так, бо в Америці він не популярний взагалі. Просто музикант якийсь був для мене. Я думав, що йому треба моя порада, я не знав, що він такий популярний. Я сказав, що йому треба відчути американську публіку, їй треба соул, блюз. А він каже, що тепер він зрозумів. Хоча він же англієць. В цьому закладаються різні ринки.

 

— А як він як людина?

— Чудовий, живий, ексцентричний, але це не мені говорити. От Роббі Вільямс хоче інтегруватися і український гурт хоче. Правила для всіх одні — якщо вони хочуть мати кар’єру в Америці, їм треба бути американцями. The Beatles стали популярними, бо копіювали кантрі-музикантів Everly Brothers. Тому це було цікаво, що молоді хлопці працюють в Америці в жанрі кантрі.

 

— Ми знаємо досвід німецьких, шведських колективів, які не були американцями, але вони просунулися на їх ринок.

— Все йде від культури пісні. В Швеції всі сидять на американській музиці.

 

— І ти сидів у молодості?

— На американській і німецькій — Бах, наприклад. Всі шведи люблять американську музику. У них є формула — вони грають американський блюз, але акорди і прогресії, як у ABBA. Це працює чудово, наприклад Roxette чи А-НА, які також взяли пісню Everly Brothers і стали популярними в Америці, бо це була американська пісня. Якщо хтось хоче бути успішним там, треба робити музику для американців. А що таке американський фольклор? В них мажор, а у нас лише мінор. Тому ми не можемо інтегруватися. Якщо ви хочете грати блюз, то зрозумійте, що таке перший мажорний акорд. Вся американська музика мажорна.

 

— Навіть якщо це балада?

— Так.

 

— Це різна ментальність?

— Так, бо це фольклор. От Україна — це гармонійний мінор.

 

— А Англія? В чому була проблема Роббі Вільямса?

— Англія — так само, як інша Європа. Є групи як Pink Floyd, які копіюють американський блюз, Led Zeppelin — теж сидять на американському блюзі. Є винятки, наприклад продюсер Майк Чапмен, який зробив Blondie, тобто якісь оригінальні речі.

 

В Англії є Queen, яку неможливо було б зробити в Америці. Але через те, що був фільм Wayne’s World, Queen стали популярними, завдяки тому, що саундтрек "Богемська рапсодія" стала хітом. Пару років тому PSY з Кореї вчився в Берклі. Він теж зробив пісню номер один в Америці (пісня Gangnam Style зібрала майже 3 мільярди переглядів на Youtube, — ONLINE.UA), але це був "треш" корейською мовою, ніхто не розумів, що він співає, і всі потім забули про нього.

 

Якщо хтось хоче мати кар’єру в музиці, треба бути науковцем. Щоб ти справді був музикантом, ти постійно маєш винаходити щось нове. Якщо немає знань, навичок, знадобляться піар, спонсори з мільйонами доларів. Якщо продукт крутий, він сам знаходить аудиторію. Мій перший альбом був без жодної реклами — просто на радіо крутили, і всім подобалося. Тоді радіо супутникове в машинах слухали, треба було жанри створювати. В мене з одного альбому пісні крутили на різних радіо. 

 


Пам’ятаю, як я в Атланту приїжджав. Я тоді в Сан-Франциско жив, у моїй групі були всі афроамериканці, і аудиторія теж! Тоді ще не було інтернету, і люди не знали, хто в групі грає, тому аудиторія теж думала, що я чорний. Бо ім’я Влад дуже популярне між чорними. Америка — це мультикультурна країна, треба це зрозуміти.

 

— В расовому сенсі ми мононаціональна країна — всі люди білі, однакові. Ми відчуваємо вплив Росії, Америки, але на побутовому рівні ми не контактуємо з різними расами. Проте досвід таких країн, як США, доводить, що, навпаки — сплав культур дає прекрасний результат, і ми програємо.

— Якщо є інша кров — це завжди добре.

 

— Не всі так думають — гордяться, що на 100% українці.

— Ну, таких немає, українці завжди мали мультикультурні впливи. Потрібно не по крові дивитися, а по культурі. Америка об’єднує всіх ідеєю. Немає значення, яка в тебе кров, яка в тебе земля, головне, що ти маєш одну ідею і мету як американець.

 

— Україна може запозичити цю модель?

— Україна дуже добра для цього, ми маємо мультикультурні речі. Для мене є чотири різні України: є західний регіон (і ще Закарпаття, але зовсім окреме), є центральний, східний, південний регіони. І вони всі різні. Я приїжджаю із заходу в Київ, і до мене говорять "Здравствуйте". І це росіянин, який живе в Україні, чи українець, який розмовляє російською? Але потім він мені говорить "Hello", а вже потім — "Добрий день"...

 

— Зараз можна говорити, що існує "російська українська" мова, як існує "амерікан інгліш"?

— Я американський націоналіст, а не глобаліст.

 

— Ти голосував за Трампа?

— Так.

 

— Нарешті ми побачили людину, яка голосувала за Трампа!

— Я був проти Клінтон.

 

— Але Трамп проти мультикультурності?

— Так, але він більше проти глобалізації. Я не такий екстремальний як Трамп, я більш консервативний в плані того, що таке є нація. Загалом весь світ націоналізується — Британія вийшла з Євросоюзу, Росія завжди такою була, Америка зараз такою робиться, Франція, Іспанія.

 

— Ці процеси тривали за 30 років до Першої світової, і ми знаємо, до чого це призводить.

— Націоналізм може призводити до поганих наслідків, але зараз є глобальна економіка. Коли є глобальна економіка, невигідно воювати. Експортується національна культура, і з цього починається економіка. От якщо всі будуть мати одну загальну культуру — економіка загине, не буде оригінальності думки.

 

— Тобто ви — українсько-американський націоналіст?

— Так. Щодо глобальної економіки — абсолютно.

 

— Цікавий сімбіоз.

— Я за глобальну економіку.

 

— Ти думаєш українською чи англійською?

— Давно англійською.

 

— Мова, яку ти використовуєш для думок, впливає на стиль життя. Як ти змінився?

— Я конкретний, говорю про речі як вони є. Англійська мова конструктивна.

 

— А українська?

— Вона містична — говориш одне, а думаєш інше. Це і на культуру впливає. Кожна мова — це результат культури, як люди думають. Тут багато запозичених слів, це і добре, і погано, але це інтеграція. Англійська мова конструктивна й чітка, тому в бізнесі використовується.

Але на рахунок музики — немає музики для бізнесу, є музичний бізнес. Також немає "поетичного бізнесу", а є музичний.

 

— Тобто, тексти на другому плані?

— Їх взагалі колись не було, лібрето писалися для королів — щоб сказати, який гарний король. Музика — це безперешкодна комунікація між народами, тому головне — мелодія, гармонія, ритм. Але ці речі українці взагалі не чіпають, вся увага йде на текст, як у шансоні. Всі забули про музику, тому і ясно, що не можуть інтегруватися в світ. Як українці сприймають американську музику? Для них текст — це ніби як додатковий інструмент грає, вони не розуміють, про що мова.

 

— Ми, пострадянські слухачі, маємо відпрацьоване вміння слухати пісню. Лише з роками я читав переклади улюблених пісень, і я підозрював, про що вони співали, відчував. А американці так можуть?

— Так, є така група Gogol Bordello — вони платівки не роблять і лише виступають, вони на турах постійно. Вони співають з величезним акцентом, це такий циганський панк. Вони між студентами американськими дуже популярні.

 

— Це як ми слухаємо Вахтанга Кікабідзе?

— Це добре в контексті тої музики.

 

— Але на радіо не звучить?

— Бо немає потрібної мелодії, ніхто не розуміє текст, але є хуліганська атмосфера. Найбільша пісня на землі — це Yesterday, вона створена з мажорного акорду, це блюз. Всі говорять, що лише сумні пісні хороші — це лайно собаче.

Ми маємо мажорну блюзову пісню Yesterday. Пол Маккартні і Джон Леннон копіювали Everly Brothers, потім всю класичну музику і робили блюз, бо американська музика для них була основна. Таким чином, знаючи це все, вони створили найкращу пісню, вони надихалися Бетховеном. До сьогоднішнього дня люди пам’ятають цю пісню, лише дві ноти, і це для всіх культур. Це методика музики, яка має працювати.

 

— Але коріння цього — в африканській культурі?

— Та ні, Африка має мажорну пентатоніку, але ця гармонія йде від європейської класичної музики — Бах, Моцарт, Стравінський, Римський-Корсаков.

 

— Без цієї бази успіх неможливий?

— Я знаю багатьох успішних людей, всі хочуть знати, як правильно робити.

 

— А Курт Кобейн (лідер групи Nirvana, — ONLINE.UA) сольфеджіо не вивчав?

— Всі вивчали. Він брав пісні Leadbelly, це такий блюзмен з Міссісіпі, його пісні стали їхніми головними хітами, він робив кавери. Кобейн брав блюз, а рок вони зробили з відомим продюсером, тобто, продюсування має бути чітке. Це як зробити мешти хороші — щоб бути хорошим артистом, потрібна чітка методика, треба знати, як воно працює.

 

— Ноти вчити?

— Так!

 

— Рок-музиканти нот не знають, всім про це відомо.

— Це лайно собаче. Стів Вай, який зараз має найбільше нагород серед рок-виконавців, слухав Френка Заппу і робив все по нотах. Metallica теж вчилися, всі. Я працював з Кеті Пері, Уїтні Х’юстон, Пінк, коли я був ко-продюсером. Ми всі ходили до голосового репетитора, він все по нотах показував, як в академії. Майкл Джексон теж вчився в нього. Немає такого — я випив пиво і все зробив. Звісно, натхнення має йти від серця, цього не навчиш, але воно йде до тих пір, поки ти не знаєш, як його реалізувати.

 

— Ви заснували академію в Україні, що ви викладаєте?

— Ми викладаємо різні спеціальності. По-перше, це виконання, куди входять вокал, гітара, бас, барабани і хочемо на духові брати. Другий напрямок — це композиторство популярних пісень, музики для відеоігор, фільмів.

 

— А викладачі чиї?

— Американські і українські. Американські — для приватних занять, а українські вчителі сертифіковані нами, мають освіту в Україні, потім вони на два місяці на стажуванні, все вчать і викладають теорію. 

 

— Яка головна мета? Щоб наші музиканти мали успіх за кордоном?

— Ні, головне — щоб українці мали в комфорті своєї культури ті самі інструменти, що ми маємо в Америці. Ми даємо ці інструменти, щоб вони через свою культуру, свої відчуття синтезували те, що вони хочуть сказати. Вони будуть щасливі робити те, що вони хочуть, і автоматично будуть інтегруватися.

 

— Ви порадите пройти ваш шлях?

— О ні, ні в якому разі.

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: