“Дніпром до Байкалу”. Улан-Батор і Чингісхан. ЩОДЕННИК (з надолуженого)

Чингісхану можна подивитися прямо в очі. Фото Петра Буяка


Помилка в тексті?
Виділіть її мишкою та натисніть

Система Orphus

“Дніпром до Байкалу”. Улан-Батор і Чингісхан. ЩОДЕННИК (з надолуженого)

Дата публікації: 2013.08.15 | Коментарів: 0 | Переглядів: 9984

Іванофранківці Юля Плисюк і Петро Буяк вже понад 2 місяці мандрують світом на своєму "Дніпрі". Нині вони, врешті, добулися до озера Байкалу. Проте продовжують згадувати Монголію. Нині — спогади про Улан-Батор від Юлії Плисюк.

Після усіх гостин, святкувань, урочистих зустрічей і такого своєрідного монгольського відпочинку, ми покинули наших гостинних і сонних господарів додому і подалися вдвох по звичайних туристичних справах — оглянути місто, пофотографувати відомі місця, купити сувеніри... словом, зробити те, що ми ще ніде не робили :). Ну і першим ділом хотіли зробити чекпойнт — фото із прапором біля монгольської “верховної ради”. До того ж позаду — Чінгісхан сидить!

Попросили нас сфотографувати дівчат із Китаю (якщо не помиляюся), розговорились із ними, та й сфотографувались заодно.

А потім бац — і натовп людей! Чуємо російську мову, що ж це таке? А це росіянку видають заміж за монгола. Бажаємо щастя молодій сім’ї!

А цей пан на коні — Сухе-Батор, політичний діяч початку ХХ століття, керівник монгольської народної революції. Мені цей пам’ятник дуже сподобався, бо біля нього так-сяк ловився безкоштовний Wi-Fi.

На цій же площі розташувався новозбудований павільйон, в якому виставлявся монгольський тираннозавр Батаар, або тарбозавр.


Я вперше в житті бачила кістяк такого великого динозавра. Усі стенди навколо (на щастя, англійською) розповідали історію саме цього динозавра. Виявляється, на початку ХХ століття у Монголії вирувала “динозавряча лихоманка” — з Росії, Канади, США усі їхали в Гобі за кістками і незаконно вивозили знахідки. Повернути саме тарбозавра було непросто, але це таки вдалося і тепер монголи мають нагоду його побачити, ну і ми теж.



Ми далі гуляли містом, як звичайні туристи і як звичайні туристи фотографувалися біля кожного каменя. Тут висічено дуже відому пісню про Монголію. Вона мені припала до серця, наче гімн України :)

А це типове меню типової столовки. Я ж кажу, нашому оку зрозуміло буквально кілька слів.

Ось такий може бути Улан-Батор.

А може бути ось таким:

Допоки ми гуляли, наш мотоцикл привертав увагу усіх, і місцевих, і туристів. Ці шановні пани - із Кореї, здається, південної. За фото вручили Петру трохи корейських грошей.

А потім ми подзвонили до нашого уже друга — Тулги. Ця сім’я казала обов’язково завтит до них в гості перед від’їздом з Улан-Батора. На жаль, на той момент усі поїхали відпочивати на Байкал, а вдома залишився один Тулга. Він запросив нас додому і ми просто чудово провели вечір за розповідями про наші пригоди, за його спогадами про молоді роки, навчання в Іркутську... Тулга настільки відкритий, добрий чоловік, він так нам допоміг, що те, який подарунок залишити, у нас питання не виникало. Тож одна із картин Яреми Стецика “Дирижабль Франківськ-Ворохта” тепер красуватиметься на стінах квартири Улан-Батора.

А наступного дня ми знову зустрілися із нашими друзями-байкерами і разом вирушили до будистського монастиря Гандантекчинлинг (ага, я теж не можу вимовити), або ж Гандан. Їхали ми туди, щоб виконати замовлення нашого франківського бурята Дорже Батуу — привезти вервечку із цього монастиря. Чесно кажучи, якби не це замовлення, хтозна, чи ми туди потрапили б, а дарма, адже тут дуже красиво і цікаво.


Що ж, вервечка куплена — їдемо далі. По плану у нас — відвідати статую Чінгісхана, кажуть, найбільша кінна статуя в світі! Але з монголами — не все так просто. Ми зупняємося по тисячу разів, то в магазин, то по якихось справах, заїжджаємо купити ще сувенірів... І тут врешті траса за місто, ми повільно тягнемося у заторі і тут бац - якийсь чолов’яга вибігає перед мотоциклом і радісно тисне нам з Петром руки. Хто це такий? Обличчя ніби знайоме, але звідки я його знаю? Та це ж Генрі!!! Німець на IFA, що ми його зустріли в Казахстані! Що ж він тут робить? Так, маршрут у них пролягав через Монголію, але вони мали б завідси поїхати ще місяць назад! Виявляється, у них сталась дуже серйозна поломка ще в Казахстані. Так-сяк до Монголії вони ще доїхали, але в Улан-Баторі таки чекають на потрібні запчастини. Я дуже хотіла побачити Генрі і Катрін ще раз, так сумувала, що навряд доженемо їх в Монголії, і наша зустріч таки відбувалася. Ех, шкода, що таким шляхом... В заторі усього не розкажеш, домовляємось із Генрі, що сьогодні ввечері до них повернемося, а поки таки їдемо далі до Чінгісхана.

Дорога до Чінгісхана — якихось 60 кілометрів на схід від Казахстану. Якихось 60 кілометрів, як нам казали, асфальту. Але якого асфальту! Мені здавалось, що чергова вісь от-от відламається... З горем-навпіл ми таки доїхали. Разом з нами дісталась до монумента і Тарасова Гора

Як на мене, видовище того варте. Вражає як сама статуя...

...так і краєвид навколо. І цим можна полюбуватися із шиї коня, діставшись на неї спочатку через хвіст і дупу коня ліфтом, а потім крученими сходами вийти між ногами Чінгіса... Отакий... специфічний маршрут:).

Зате після цього можете подивитися Чінгісхану прямо в очі!


Навколо монумента по периметру стоять наймужніші, найвидатніші воїни Чінгісхана.

Вони мені здались такими добрими і милими:).

До речі, потрапити на шию коня Чінгісхана — задоволення не з дешевих, щоб зайти всередину треба заплатити близько 35 гривень. За це окрім чудових краєвидів ви ще матимете змогу подивитися фільм про будівництво статуї та оглянути експозицію музею бронзової доби. Експозиція мені надзвичайно сподобалась. Як і всюди, заради вас я пішла на злочин і крадькома зробила декілька фото. Це прикраса у формі коня. Звісно, таких у монголів дуже багато.

А ввечері ми повернулися до Генрі і Катрін. Знову побачили ІФУ. Ех, яке це дивне відчуття... Познайомили Тегшее та його друзів із нашими німцями і вони їм теж дуже сподобались.


На ІФУ, в напіврозібраному стані боляче було дивитися. Але завдяки їй ми зустрілися ще раз:).

Фото напам’ять. Ми залишаємося ночувати тут. Нам є про що поговорити:)

І просиділи ми півночі, розповідаючи один одному усі наші пригоди. А наступного дня нас познайомили із цікавою парою мотоциклістів, які... вгадайте!... теж зламались у Монголії і чекають запчастин. Знайомтесь,Лариса та Бенжамін, що з Бельгії їдуть... вгадайте!... до Байкалу!:) Петро був особливо радий зустрічі із Ларисою, тому що вона - українка! Тож, вдруге на теренах Монголії ми могли говорити українською і нас розуміли! А, і ще одне. Мотоцикл у них — славнозвісний BMW GS (якийсь там, я не розбираюся), і теж зламався на монгольській гребінці. Так що наш Дніпро... ого-го! Моцніший за німецьке беемве! А що, хіба хтось сумнівався?:)

Фото з усіма і Беном.

Фото з усіма і Ларисою.

І ми їдемо.... знову в Улан-Батор, щоб попрощатися із Тегшее. А це — Марко Поло.

Сказати нам па-па зібрався цілий клуб Red Falcons! Звісно, ми усіх попросили написати щось на згадку на нашому прапорі.

Хлопців багато — процес був довгим і веселим :).

А потім... а потім прийшла Ітгельма! Пам’ятаєте, мати Цого, яка так неочікувано приютила нас у себе вдома першої ночі! Я вам розказувала, що вона — красуня. Дивіться самі, хіба ні?

Для Цого, його дружини та Ітгельми ми вручили подарунки.


Ну і, звичайно, фото з усіма разом! Як же ж ми їх усіх полюбили! Друзі, величезне вам баярла за ті чудові дні, які ви нам створили в Улан-Баторі!

Усіх-усіх ми запрошували до себе в гості. Так що незабаром монгольська навала повернеться в Україну. Ну ми на це дуже сподіваємось:).

Тегшее провів нас за місто і за монгольським звичаєм побризкав наш мотоцикл молоком на добру дорогу. Таки важко було прощатися, але нас уже так давно чекає Байкал! Треба їхати вперед!

І ми поїхали. Через сотню кілометрів ми зустріли групу мотоциклістів із Польщі. Дуже сміливі відчайдухи, адже вони із організації мотоциклістів-інвалідів. У одного з них — немає ноги, у інших — теж є якісь складнощі. Мотоцикли у них спеціально обладнані, та все одно шлях в Монголії — геть непростий. Бажаємо їм всього найкращого і приємної подорожі.


Петро, як уже досвідчений мотомандрівник, ділився корисною інформацією і поляки його дуже уважно слухали. На цьому фото... мабуть, Петро розказує про наявність доріг в Монголії, жест характерний:).

А ми — їдемо далі. Дорогою трапляються дуже цікаві споруди...

Біля містечка Дархан ми зупинилися на нічліг. Вночі і наступного дня зранку постійно лив дощ. Нам то не біда, я завжди із задоволенням вдягаю дощовик AGVSPORT, і про дощ просто-напросто забуваю. А от дороги — розмило суттєво. Щоб вода текла прямо попри дорогу — в Монголії я таке бачила вперше!

Більше того — ми побачили юрту, яку затопило!

От такі от в болоті і мокрі ми дісталися на кордон. З монгольського боку усе пройшли швидко і ми отримали такі довгоочікувані печатки в паспорт!

А ось на російському сталася пригода — вівчарка унюхала в нашій аптечці щось заборонене! Мені довелося продемонструвати усі ліки, кожну упаковочку таблеток, назвати їх, розказати від чого... Мабуть, ми тому собаці просто дуже сподобались:). Це зайняло трохи часу, але таки ми познайомились із дуже приємною сім’єю бурятів. Вони були з нас в шоці:) І дуже раділи тому, що в Улан-Уде, їхнє місто ми веземо подарунок. Тому... пригостили нас обідом у дуже пристойній кафешці міста Кяхта. До речі, це було перше придорожнє кафе, де їжа була дійсно смачною.

І ми рванули вперед. В Улан-Уде у нас купа справ, нас чекає і наш друг Павел, і ковалі, і міст дружби народів, і навіть молодий івано-франківець! Так-так, ми — не одні франківчани в Улан-Уде. Тож ми дуже поспішали, і таки приїхали!


Усі публікації чотиримісячної подорожі від романтичних верниголів із Прикарпаття читайте у спеціальній темі “Вікон” ”Дніпром до Байкалу”.

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: