Внучка Сергія Курти сказала, що теж хоче бути “хіміком-професором" Народився Сергій Курта на Закарпатті. Звідти походять його батьки та всі родичі. До Калуша сім’я перебралася на початку 50-х, коли в місті “народжувалася” велика хімія.
Коли хімічна промисловість лише з’явилася, інженери та хіміки була дуже затребувані. У Калуші їм виділяли приватні будинки біля старого калійного комбінату. Це показує, як тоді шанували інженерів-хіміків. Потім ситуація дещо змінилася.
”Щоранку татові на заводі казали “Доброго ранку, пане інженере”. Коли ж я завершив навчання і теж почав працювати на заводі, до мене вже так не зверталися. Нас називали “інженерищами”, і мали ми дуже низьку зарплату”.
Після завершення школи Сергій Курта не вагався ані секунди. Він твердо знав, що стане хіміком, як і батько. Ще в школі зробив свої перші кроки в хімії. За любов до науки однокласники прозвали Сергія Курту “Професором”. Дуже вдало, як потім з’ясувалося.
Сергій Курта добре пам’ятає свій перший хімічний дослід. Проста реакція назавжди залишила слід на стелі кабінету у 5-ій школі.
”Моїм перший хімічним експериментом був синтез нітрогліцерину. Це дуже вибухова і бризантна речовина. Вона легко робиться: до гліцерину доливається азотна кислота, і він зразу взаємодіє. І коли я провів експеримент, то вирішив вилити речовину у мийку. І поки йшов від витяжки до мийки, то сколихнув колбу, а нітрогліцерин від самого лише дотику може вибухнути. Унаслідок, моя реакційна суміш перетворилася на газ, а з колби все потрапило на стелю. В 5-ій школі донині на стелі хімічного кабінету є жовта пляма. Це ще від моєї реакції. Потім я вже був уважнішим”.
Захоплення хімією та наукою в цілому привело Сергія Курту до Львова. Туди він вступив на хімічний факультет в альма-матер свого батька — “Львівську Політехніку”.
”Там всі знали мого тата, того я мусів тримати планку. Ще з першого курсу почав займатися науковою діяльністю. А з другого — пішов у науковий гурток, що, до речі, тоді було доволі вигідно, адже була стипендія 40 рублів і плюс 20 рублів за те, що ми працювали у гуртку”.
ВЕСІЛЛЯ У СТРИЙСЬКОМУ ПАРКУ
Окрім навчання, пан Сергій знаходив час і на дозвілля. У юності він навіть отримав ступінь кандидата в майстри спорту з вільної боротьби.
”Я почав займатися вільною боротьбою не зразу. Як стаєш дорослим, десь у класі 8-9-му, то вже починаєш поглядати на дівчат, а вони на тебе. У класі виникає ієрархія “сильніші-слабші”. Я не був дуже фізично розвинений, і від цього потерпав. Спочатку пішов на гімнастику, а коли зрозумів, що це не навчить самозахисту, то в 70-му році вступив у секцію вільної боротьби, якою керував тепер уже заслужений тренер України, що виховав олімпійського “срібного” чемпіона, Ігор Барна. Він тоді лише починав, молодий, після університету. Саме він навчив мене в будь-якій ситуації долати перешкоди. І стосується це не лише боротьби. У 10-му класі я виконав норму кандидата в майстри спорту, став призером студентських ігор. У Львові мене теж зразу взяли у команду Політехніки з боротьби”.
В університеті калушанин не лише знайшов себе, але — й свою другу половинку. Поєднав свою долю Сергій Курта з одногрупницею.
”Після завершення інституту у 1977 році я приїхав працювати до Калуша. На той час я вже був одруженим. Вибрав собі свою ж одногрупницю. Ми вчилися п’ять років разом, жили в одному гуртожитку. Влаштували студентське весілля в Стрийському парку у Львові. Зійшлися всі одногрупники, приїхали родичі. Весілля не було багате, зате дуже веселе і пам’ятне”.
На виробництві в Калуші Сергій Курта довго не залишився. Коли запропонували аспірантуру в Києві — погодився. Дружина жила в Калуші, а юний науковець їздив зі столиці додому і навпаки.
”У Калуші я пішов на виробництво полівінілхлориду простим апаратником. Через півроку мені запропонували вступати до аспірантури в Інституті фізичної хімії АН України в Києві. Я мав переїхати до столиці, бо треба було вчитися стаціонарно, щоб мати стипендію, яка тоді складала 80 руб. А квиток на літак з Києва до Франківська тоді коштував 20 руб, тож, я міг чотири рази на місяць літати до своєї дружини. Теперішньої стипендії аспіранта не стало б навіть на один політ”.
Діти Сергія Курти продовжили династію хіміків, а онучка Софійка у своїх 8 років уже знає, що буде хіміком-професором.
”Старший син Миколи пішов моїми слідами — завершив “Львівську Політехніку” за спеціальністю “Хімія високомолекулярних сполук”. Він працював трохи на хімічному підприємстві в Калуші, а потім разом із дружиною переїхав до США. Зараз живуть вони в Нью-Йорку. Микола працює на фірмі, що виготовляє вікна з полівінілхлориду, тобто за професією він лишився хіміком. Американці визнали його диплом бакалавра, але він ще рік вчився на магістра в Університеті Південної Флориди. У 85-му році народився мій другий син Олександр. Він теж закінчував “Львівську Політехніку”, щоправда, за спеціальністю “бродильне виробництво”. Але роботи в Калуші йому не знайшлося. Він закінчив аспірантуру, та захищати дисертацію не став. Не захотів, сказав, що це не його. Відтоді Олександр займається бізнесом в Калуші. У 2008 році в їхній сім’ї народилася донька, моя внучка. Вона ходить в нашу третю школу. Нещодавно ми презентували там наші хімічні досліди, і після того Софія сказала, що теж хоче бути хіміком-професором”.
ГХБ НЕ РОЗЧИНЯЄТЬСЯ У ВОДІ
Сергій Курта стверджує, що Калуш і досі залишається потужним промисловим центром.
”Хімія зараз не дуже популярна в Калуші. З 18-ти підприємств, які належать російській компанії “Лукойл”, 10 — простоюють. Це суто політичне питання. Зараз нафта дешева, тому можна виготовляти хімічну продукцію дуже рентабельно. Але росіяни, які зупинили виробництво перший раз в 2010 році, а другий — у 2012 році, ось уже третій рік не запускають заводи, що можуть виробляти продукції на мільярд євро у рік”.
Найбільше постраждав завод калійних добрив, який належить “Оріані”. Відновити там виробництво не можна, треба будувати нове. Але решту заводів мають величезний потенціал, і здатні забезпечувати продукцією не лише Україну, але й світ.
”Підприємство з виробництва суспензійного полівінілхлориду в Калуші може давати 350 тис. тонн ПВХ. Цим ми можемо забезпечити всю Україну і половину Східної Європи. Це найбільше таке підприємство, і не лише в нашій державі. До того ж, ми маємо величезне виробництво полівінілхлориду, що може давати 250 тис. тонн полімеру вінілхлориду та 250 тис. тонн етилену і поліетилену. Ми можемо забезпечити цим і Україну, і міжнародний ринок”.
Зараз у Калуші говорять про Домбровський кар’єр як туристичне місце. Утім, хімік запевняє, що це все-таки суто промислова зона. У самому кар’єрі слід видобувати воду, яка має до 30-40% солей. Однак є місця, які цілком можна облаштувати як рекреаційні зони.
”Біля кар’єру є напірна ємкість №2. Вона містить 800 куб. метрів розсолів. Там дуже гарна місцина, де можна зробити рекреаційну зону. Цінними будуть не лише природна солена вода, але і лікувальний намул. Є шанси, є можливість, але треба вкладати гроші. Тим більше, що зараз виробництво калійних добрив стало дуже рентабельним. Якщо впродовж року-двох не буде політичного рішення, яке полягає в тому, щоб дозволили цей кар’єр викупити якомусь підприємцю чи іноземній компанії, це матиме катастрофічні наслідки. Шість років тому хотіли купити цей завод китайці, але цього не дозволили. Може, й на краще, бо вони хотіли привезти своїх працівників”.
Говоримо і про калуську “болячку” — полігони із захороненим ГХБ. Зараз, зауважує науковець, ситуація в місті значно поліпшилися.
”Я добре знаю історію з ГХБ. Ці відходи в Калуші утворювалися від виробництва чотирьоххлористого вуглецю і перхлоретилену, які в нас виробляли до 1996 року. Весь світ користується цими розчинниками для хімчистки. Але вони забруднюють атмосферу. Тому більшість країн заборонили такі виробництва, і в Калуші — теж. За час роботи підприємства назбиралося з 20 тис. тонн відходів. Це так званий ГХБ та інші домішки. Тверда речовина, грунтоподібна, але синього кольору. Закопували бочки з ГХБ досить неакуратно. Та наразі ситуація поліпшилася. З Калуша вивезли одну з найотруйніших речовин, яка 100 років не розкладається. Більше того, вона також не розчиняється у воді, що добре, бо ми вже тут мали б повне забруднення. Я думаю, що з часом природа візьме своє”.
У КАЛУШІ З’ЯВИЛИСЯ ХРУЩІ
На кафедрі органічної та аналітичної хімії Інституту природничих наук Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника калушанин продовжує займатися наукою. Для своєї роботи залучає гранти, бо державного фінансування зовсім немає. Зате кафедра, на якій, до слова, працюють ще кілька калушан, має нове обладнання та сучасні лабораторії.
”У 2010 році наш працівник поїхав у відрядження до Китаю на виставку. Ми надали йому свої наукові розробки, і китайці зацікавилися ними. У 2011 році нам виділили грант. Результати були, але китайці — специфічні люди, і вирішили припинити співпрацю, аби продовжувати вже самим дослідження. Ми ж не зупинилися. Зараз залучаємо європейські гранти, бо це дуже дороговартісна робота. Основний результат полягає в тому, що ми зменшили кількість добрив, які вносяться в грунт. За нашими розрахунками, кількість добрив можна зменшити у 5-10 разів: не тонну на гектар — а 100 кг. Це і дешевше, й екологічніше”.
Ще один грант науковці отримали спільно з румунами на дослідження стану повітря на Прикарпатті. З’ясувалося, що Івано-Франківська область — найчистіша область в Європі. Але в нас є один газ, концентрація якого доходить до гранично допустимого. Це діоксид сірки. Взявся він від неякісного палива, яке використовують автівки.
”Про поліпшення стану повітря в Калуші свідчить поява хрущів. Вони зникли ще у 70-х, а зараз вони знову повернулися. А це, значить, що атмосфера у нас не така й погана”.
Нещодавно калушанину присуджено звання доктора технічних наук. Захистився Сергій Курта ще минулого року, та Міносвіти спромоглося видати диплом лише нещодавно.
”Моя дисертація стосувалася Калуша. Вона називається “Вдосконалення технології виробництва полівінілхлориду”. Ця робота є унікальною. Вона не надто популярна в світі, бо ніхто не хоче працювати з такими токсичними речовинами”.
