Тож, гість “Вікон” — відомий історик та публіцист Кирило Галушко.
— Кириле, з Ваших слів знаю, що єдиний примірник Вашої книги “Украинский национализм: ликбез для русских, или кто и зачем придумал Украину”, яка побачила світ 2010 року, “пролежав” у книгарні Івано-Франківська впродовж року і повернувся до Києва…
— Це означає, що у Франківську не знайшлося жодної людини, яка могла б себе видати: 1) за росіянина 2) який при тому ще й читає книжки про Україну. Але то — жарт… Насправді, цільова аудиторія моєї книжки — це російськомовні українці або дійсно росіяни, і я не надто розраховував на те, що у Галичині вона стане бестселером. Як з’ясувалося, найпопулярніший її вжиток, це коли наші люди купують її на подарунок родичам у Росії. Вона і гарно виглядає, і цілком підходить для того, “щоб вони знали, як ото було насправді”. Оскільки російськомовна історична продукція зазвичай украй зациклена на звичній російській історичній схемі, яка жодних “україн” не передбачає, а наші історики зазвичай не публікуються російською, то я хотів цією книжкою посісти ніким не зайняту нішу коректних “історичних суперечок” “почвєнніков” зі “свідомітами”. Оскільки піратський інтернет-варіант книжки розійшовся у Росії серед 40 тисяч людей, то навіть, якщо вони її так і не прочитали, я вважаю, що це добре. Потім мою книжку ще регулярно дарують послу Російської Федерації в Україні п. Зурабову. Щоправда, це не викликає у нього надмірного захоплення.
Кирило Галушко — учасник історичної реконструкції. Фото зі сторінки історика у Facebook
— Довелося читати, що ця Ваша робота наповнена академічним хуліганством. Жартома Ви доводите, що росіяни — це угро-фіни, а Європа нагадує СРСР своїм ставленням до націоналізму. Кого хочете спровокувати і чи спровокували?
— Ну, скоріше, це дійсно “хуліганство жартома” і також, скоріше, для росіян. У нас у низці “не надто наукових” праць автори палко доводять, що росіяни — то взагалі не слов’яни, а дійсно ті самі угро-фіни. Але справа у тому, що єдиний критерій визначення слов’янства — то мова, і якщо нащадки змішування фінських, балтських і слов’янських племен розмовляють слов’янською мовою, то вони — безперечні слов’яни. Але для росіянина, увагу якого зазвичай не привертали до цього “інтимного етапу” спільної історії з фінами та естонцями, це дійсно виглядає “хуліганством”. Бо ж фіни та естонці у Росії — об’єкт кпині та анекдотів. Але це — іронія долі, бо люди у такий спосіб зневажають своїх родичів.
Українців же потаємні стосунки фінів та росіян не повинні впевнювати у якійсь своїй власній надмірній “чистоті”, оскільки у нас намішано набагато більше, аніж у крові росіян. Серед усіх європейських країн через наші терени пройшла найбільша кількість народів, і навряд чи їхні представники не звертали уваги на місцевих дівчат. Я б особисто на їхньому місці звертав, бо у мене — гарний смак. Ну, а те, що місце виходу слов’янства на історичну арену — то саме український лісостеп, це дійсно факт. А щодо “українськості”, то у мене є хороший приклад. Моя студентка з прізвищем і зовнішністю, відповідним чи-то Азербайджану, чи-то Дагестану, розмовляє українською мовою і вважає себе українкою. Права вона чи ні? От і поміркуємо…
З приводу Європи і націоналізму, я, попри свою симпатію до лібералізму, прагну розвіяти деякі ліберальні міфи, які вважаються сьогодні на Заході “остаточною правдою”. Таких “правд” просто не буває.
Знання з історії Кирило Галушко перевіряє на практиці і з люлькою. Фото з архіву історика
— Чи не пишете художньої літератури? Адже, судячи з витягів, які Ви публікуєте у Facebook, Ви змогли б скласти достойну конкуренцію сучасним “метрам”.
— Михайло Жванецький говорив: “Можеш не писати — не пиши”. А писати я звик багато, хоча у графомани себе не записую, бо, зазвичай, пишу, сподіваюсь, осмислено. Оскільки намагаюся пропустити через себе людський зміст і відчуття історії (я не люблю голої історичної статистики і суто умоглядних схем), то час від часу виникають плани збагатити нашу літературу або якимось історичним детективом, або якимось стьобним бурлеском, бо воно у мене повсякчас саме спонтанно твориться. Як видасться вільний час — я це просто запишу.
— Чи заслуговують діючі представники державної влади в Україні та лідери політичних сил на паралелі з історичними постатями? Чи забагато честі? До слова, процитую для читачів із вашої “Української народної демонології” а-ля Лесь Подерв’янський. Ваше трактування поняття “влада”: “Форма соціальної інтеракції, коли один індивід каже: “Всі встали раком”, і якийсь інший індивід обов’язково встане раком і буде дякувати. Обсяг влади вимірюється кількістю індивідів, які встали раком і дякують. Парадокс влади полягає у тому, що завжди знайдеться хтось, хто поставить раком того, хто ставить раком”.
— Ну, копіювати стиль Подервянського я не прагну, та і навряд чи зможу. Просто він є класиком жанру “українського самостьобу”, і думка про нього виникає автоматично. Щодо представників нашої влади, то у попередніх двох інтерв’ю я вживав термін “дегенерація правлячого класу”. І не соромлюся цих слів. Нинішня “еліта” мусить бути змінена і буде змінена, але я не можу робити прогнозів, у який спосіб це відбудеться. Звісно, що наші попередні історичні діячі також не завжди хапали зірки із неба, але порівнювати з ними нинішніх дегенератів мені якось не кортить. А мої міркування у “Демонології” є іноді просто адаптованим переказом основних понять соціології, яку я давно викладаю. Тому це лаконічне тлумачення сутності влади відповідає парі десятків сторінок наукового аналізу.
Такий мушкет важить 10 кілограмів. Фото зі сторінки Кирила Галушка у Facebook
— Як історик Ви, безумовно, пропускаєте чинну політичну ситуацію в Україні крізь призму історії нашої держави. Які паралелі напрошуються, а які — висновки?
— Зазвичай, день сьогоднішній нагадує спробу здійснити нову “психологічну Руїну” за умов відсутності масштабних збройних конфліктів. Основний “бій” відбувається у царині ідеологій та оволодіння масовою свідомістю. Коли Україна зникне з уявлень більшості своїх громадян як “штучне” та “випадкове” утворення (а нам це ввесь час дехто намагається втовкмачити), то і воювати вже ні з ким не треба. “Український проект” закривається. Проблема у тому, що той проект, який працює з 1991 року, вичерпав себе. Країна потребує нових смислів і нових дороговказів, адекватних ХХІ століттю. Трипільські глечики чи несамовиті патріотичні заклинання “Слава нації — смерть ворогам” нам тут вже ніяк не допоможуть. Творення нації — це не футбольні речьовки, — воно потребує інтелекту та системного мислення. Я чекаю на зміну поколінь політичних діячів, появу нових облич і нових лідерів. І тому дуже боюся, що старші “дегенерати” виховають собі на зміну молодших “дегенератиків”.
— Що для Вас особисто є український націоналізм? Яка з політичних сил в Україні бодай наближено його сповідує? Яка з моделей націоналізму була б прийнятною для України з історичного погляду і з огляду на сучасні реалії?
— Для мене український націоналізм — це усвідомлення та захист спільних інтересів громадян України безвідносно до їхнього етнічного походження, конфесії та мови. Це — громадянський, а не етнічний націоналізм. Ясно, що в основі його, безперечно, лежить “українськість”, але її тлумачення повинно відповідати ідеям спільної модернізації країни, а не її заганянню у прокрустове ложе старих ідеологічних конфліктів. Різні ідеологічні версії українського націоналізму (а вони об’єктивно мусять бути різними) повинні боротися за щось спільне, а не один з одним, мати спільну мету, а не слугувати полігоном особистісних амбіцій. Те, що я кажу, — утопічно, але так треба хотіти.
Сучасні політичні сили мені більше або менше “не подобаються”. “Свобода” втілює у собі загальний суспільний радикалізм та опірність українського середовища, але при тому — інтелектуально примітивна. Інші версії “опозиції” взагалі не мають конструктивних думок, задовольняючись чудовим аргументом “Ми — не вони” і зручною позицією зручної для влади опозиції. Я сподіваюсь, що суспільний конструктив колись переважить і спричинить, наприклад, появу руху російськомовного українського націоналізму російськомовних регіонів, подолавши таку зручну нинішню регіональну електоральну схему. Ця думка може виглядати дивакуватою, але треба шукати факторів єднання, а не взаємопоборення. Останнє ми вже в історії не один раз проходили.
— Днями була оприлюднена інформація про те, що Міністерство освіти і науки України виключило із програми ЗНО питання про дисидентів і шістдесятників, Степана Бандеру і Романа Шухевича…
— Ну, треба ще дочекатися офіційного підтвердження. Я у таких речах не поспішаю, бо готую дітей до ЗНО стільки, скільки це ЗНО існує.. Можливо, це просто “качка”, спрямована на перевірку суспільної реакції. А самі тести ми побачимо лише навесні і влітку. Там — сотні питань про все на світі, і які з них оберуть, аби насамкінець “запитати” абітурієнта, — непередбачувано.
У Тирасполі біля Дома Совєтов. Фото з Facebook
— Чи не плануєте написати коротку історію України для наших високопосадовців? Чи не дарували Вашу книгу “Украинский национализм: ликбез для русских, или кто и зачем придумал Украину” Прем’єр-міністру Миколі Азарову?
— Планую, і якщо все буде гаразд, перед літом випущу. Не стільки для високопосадовців, скільки для звичайних адекватних людей. Я просто за досвідом реакцій на мій надміру товстий “Ликбез для руських…” уже знаю, які ключові питання повинні бути висвітлені й у який спосіб. Можливо, книга буде називатися “Український націоналізм ХХІ століття: короткий курс”. І хочу зробити дві мовні версії: книжковий формат і версію для електронних книг. Єдине, що гарантую, — це жорсткий стьоб. Але, на мій погляд, почуття гумору — запорука духовного здоров’я нації. Надто багато речей у нас патріоти роблять із серйозним виразом обличчя. Зазначу, що за моєю практикою висміювання різних речей, моїх жартів однаково не розуміють і наші радикали, і російські. Чогось їм бракує… Але я від цього не страждаю. Здоровий хлопський розум містить і здорове почуття гумору. А щодо Ніколая Яновіча, то дарувати виплекане тобою треба лише тому, кому це допоможе.
— У Вас — чудове українське (мабуть, козацьке?) прізвище. Чи досліджували історію свого роду? Чи траплялися кумедні випадки, пов’язані зі “смачним” прізвищем?
— Щодо прізвища, то козацького коріння у своїй гілці Галушок я поки що не знаю. Є звичайне селянське з Сулимівки на Київщині, яке колись належало гетьманському роду Сулим. Але по іншому корінню у мене є Козаченки, з приводу походження яких будувати оригінальні гіпотези явно не варто… Мого прадіда Козаченка навчила у Києві грамоті одна з сестер Леніна, якій він шив взуття. Але потім його все одно занесло від більшовиків до українських есерів та автокефалів. Кращий вжиток мого прізвища — у лайках російських ура-патріотів на мою книжку. Вони запровадили “наріцатєльний” термін “галушкообразный национализм”. Мабуть, хотіли мене образити, але, натомість, — потішили… А так у мене ще намішані і євреї, і псковські росіяни. Тому серед родичів маю й одного із засновників радянської міліції (про нього — перший фільм відомого серіалу “Рожденная революцией”), і цілу купу різноманітних розстріляних та відсиділих “ворогів народу”, “українських буржуазних націоналістів” та “троцькістсько-бухарінських агентів фашизму”. Був навіть один “фінський шпигун” (це знов про угро-фінів (Сміється. — Авт.). От така у мене “шляхетна” генеалогія…. Але, відчуваю, що більшість предків явно схиляють мене до “підривної діяльності”.
— Дякую, Кириле, за цікаве і змістовне спілкування.
Розмовляла Оксана ГУЗИНЕЦЬ-МУДРИК, редактор
Довідка. Галушко Кирило Юрійович (народився 1973 року у Києві) — історик, етносоціолог, публіцист.
1996 — закінчив історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
1996 — голова Наукового товариства студентів та аспірантів університету.
1996 — переможець Всеукраїнського конкурсу НАН України для молодих вчених з історії. 2001 — захистив кандидатську дисертацію “Український консерватизм В.Липинського в історії європейської суспільно-політичної думки”.
1999-2001 — викладач, старший викладач кафедри історії України та зарубіжних країн Київського національного лінгвістичного університету.
2001-2007 — старший науковий співробітник, доцент факультету соціології та психології КНУ ім. Т.Шевченка. 2003 — лауреат університетської премії ім. Т.Шевченка.
2003-2007 — старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України.
З 2008 — доцент Інституту соціології, психології та управління Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова.
2007-2009 — директор Центру соціогуманітарних досліджень ім. В.Липинського.
З 2010 — голова всеукраїнського Наукового гуманітарного товариства.
Автор статей із історичної публіцистики у виданнях “Український тиждень”, “День”, сайтах “Україна Incognita”, “Українська правда”, “Історична правда”, “ЛітАкцент”.