Благо


100-річчя російської окупації Галичини: інтелігенцію — в Росію, нафтові вишки — в повітря

Кількість жертв репресій була досить значною, коли зважити, що лише через київські тюрми дорогою на схід пройшло понад 12 тис. осіб


Помилка в тексті?
Виділіть її мишкою та натисніть

Система Orphus

100-річчя російської окупації Галичини: інтелігенцію — в Росію, нафтові вишки — в повітря

Дата публікації: 2016.03.21 | Коментарів: 0 | 4850

У лютому-березні 1915 року у Східній Галичині було заарештовано і вивезено до Російської імперії близько 300 українців, насамперед, представників інтелігенції, серед них — редактора "Калуського листка" Михайла Козоріса, письменницю Костянтину Малицьку. Під репресії потрапили майже всі українофіли, що потягло за собою масові арешти. Можна тільки припустити, що кількість жертв репресій була досить значною, коли зважити, що лише через київські тюрми дорогою на схід пройшло понад 12 000 осіб.

Західноукраїнські землі, які з перших днів Великої війни перебували в центрі військового протистояння між Австро-Угорщиною і Російською імперією, внаслідок Галицької битви влітку 1914 року були майже повністю окуповані російськими військами і перебували під контролем російської імперської влади практично по червень наступного 1915 року.


Діяльність російської окупаційної адміністрації на території Галичини історики хронологічно поділяють на три періоди: перший — з кінця серпня 1914 до березня 1916 року, пов’язаний із діяльністю Тимчасового військового генерал-губернаторства Галичини, на чолі якого стояв граф Георгій Бобринський; другий — з липня 1916 по лютий 1917 року — окупаційна адміністрація діяла під назвою “Генерал-губернаторство областей Австро-Угорщини, зайнятих по праву війни” на чолі з Федором Треповим; третій період із березня 1917 по серпень 1917 року – це час діяльності створеного Тимчасовим урядом “Обласного комісаріату Галичини і Буковини” на чолі з Дмитром Дорошенком.



Організація управління окупованими територіями здійснювалася на підставі положень “Правил о местностях, объявляемых состоящими на военном положении” (1892) і “Положения о полевом правлении войск в военное время” (1912), які лягли в основу затвердженого 19 серпня 1914 року “Временного положения об управлении областями Австро-Венгрии, занятыми по праву войны”. Домінуюча роль в організації і здійсненні управління регіоном відводилася військовим структурам, насамперед, Ставці Верховного головнокомандувача.


Разом із тим, характер окупаційної політики формувала мета остаточного приєднання Східної Галичини і Північної Буковини до Російської імперії, процес досягнення якої супроводжувався широкою ідеологічною кампанією. В її основу був покладений погляд на західноукраїнські землі як на історично “російські”, силоміць відірвані в минулому і законно повернені під владу російської монархії. При цьому практично не ставилося під сумнів бажання населення прийняти такий сценарій. Відтак і українська мова населення, і їхня віросповідна приналежність сприймалися не тільки як помилкові, але як ворожі.


Крім зовнішнього ворога, у суспільній атмосфері Російської імперії, сповненій шовіністичних настроїв, формувалися образи “внутрішнього ворога”, що надзвичайно загострило “українське питання”. Від російських політиків усе частіше лунали застереження про присутність в Австрії “української небезпеки” та про її зв’язок із українським рухом усередині Російської імперії. Згодом міністр закордонних справ Росії Сергій Сазонов, говорячи про причини війни, однією з головних назвав необхідність протидії розповсюдженню “української ідеї”.


При цьому окреслений інтеграційний процес мав бути максимально впроваджений ще до закінчення військової кампанії, що суперечило міжнародному праву.


Містечко Барановичі (сучасна Білорусь), де розташовувалося верховне командування, стало головним центром не тільки керівництва військовими операціями, а й місцем формування імперської окупаційної політики. У ньому постійно перебували не тільки сам великий князь Микола Миколайович, його брат Петро Миколайович, а й офіцери Генерального штабу під керівництвом генерала Миколи Янушкевича, серед яких генерал-квартирмейстр Юрій Данілов, відповідальний за всю оперативну роботу, а також протопресвітер військового і морського духовенства Георгій Шавельський та військові представники союзних держав. Саме в колі означених осіб великою мірою творилася політика, здійснювана військовою окупаційною адміністрацією до і після створення Тимчасового військового генерал-губернаторства Галичини.



10 вересня 1914 року наказом головнокомандувача арміями Південно-Західного фронту генерала-ад’ютанта Миколи Іванова № 65 генерал-лейтенант граф Георгій Бобринський був допущений “к временному исправлению должности военного генерал-губернатора Галиции”. 11 вересня 1914 р. за наказом Верховного головнокомандувача великого князя Миколи Миколайовича було створено Тимчасове військове генерал-губернаторство Галичини, у складі Львівської, Тернопільської, Чернівецької, Перемишльської губерній. Того ж дня графові Георгію Бобринському повідомили про ухвалені київським, подільським та волинським генерал-губернатором Федором Треповим розпорядження підібрати кандидатів на посади восьми начальників повітів, 50 стражників і 10 урядників; чернігівському та полтавському губернаторам — про підбір, відповідно, восьми та двох кандидатур на посади начальників повітів. Канцелярію генерал-губернаторства очолив генерал-майор А. Половцев, а штаб — генерал-майор К. Новогребельський.



В основі організації російської окупаційної адміністрації було закладено принцип її поділу на військову та цивільну частини. Військове управління Тимчасовим військовим генерал-губернаторством Галичини було зосереджено в штабі генерал-губернаторства та його окремих відділах: інтендантському, з квартирного забезпечення військ, військово-санітарному, військово-ветеринарному, військово-окружного контролера, комендантському, надзвичайному, топографічному та судовому. Управління цивільним життям краю здійснювали губернатори, градоначальники міст і начальники повітів під керівництвом канцелярії Тимчасового військового генерал-губернаторства Галичини.


Аналіз даних відповідності чиновницьких рангів та кваліфікаційних рівнів новопризначених службовців засвідчує, що в окупаційній адміністрації працювали переважно посадовці середнього рангу, не більше 10% — вищого рангу, і 30% — нижчого рангу, (твердження російських істориків про те, щодо управління краєм були причетні різного роду авантюристи та штрафники не відповідає істині). До формування кадрового складу управлінського апарату в Російській імперії існували дуже серйозні вимоги. На перше місце завжди ставилися політична благонадійність кандидата на чиновницьку службу, відданість імператору та імперії, рекомендації з боку чиновників високого рангу. На кожного кандидата в чиновники з Департаменту поліції (до 1881 року — з Третього відділення імператорської канцелярії) надходило оперативне зведення, а далі довготривала процедура різних погоджень, схвалень, рекомендацій тощо. Тому можливість збереження чи хоча б перебудови місцевих австрійських адміністративних органів на органи підвладні Росії, навіть не розглядалася.


ІНТЕЛІГЕНЦІЮ — ВГЛИБ РОСІЇ

Впродовж першого періоду перебування російської адміністрації в Галичині в розпорядженні штабу генерал-губернаторства було 10 піших ополченських дружин, 8 ополченських кінних сотень, п’ять кінних козачих сотень ополченського типу, 21 бригада державного ополчення, чотири окремі дружини, дві повітроплавальні роти. Ці військові сили були розквартировані у містах повітів. У кожному місті — одна рота. Штаб військового контингенту повіту розміщувався у населеному пункті, який географічно знаходився в його центрі. Розкиданість розквартирування пояснювалася як необхідністю підтримки престижу російської влади, так і умиротворення населення. В інтерв’ю газеті “Русское Слово” 23 вересня 1914 року Георгій Бобринський наголошував: “...найменшу спробу таємним чи явним способом протидіяти урядовим заходам я буду карати з усією суворістю воєнного часу і польового суду, незважаючи на звання і чини, і не зупиняючись перед жодними сторонніми міркуваннями. Вам відомі ті величезні повноваження, якими я наділений для того, щоби покласти край виступам проти російської державності”.




Так, 15 вересня 1915 року газета “Діло” повідомляла, що впродовж російської окупації у Львівській єпархії було арештовано і померло 22 священики зі Львова, Рогатина, Радехова, Ліщина, Перемишлян. У Перемишльській єпархії російська влада заарештувала і закатувала 33-х священиків, в Станіславівській — п’ятьох. Переконливим підтвердженням провадження окупаційною адміністрацією цілеспрямованої антиукраїнської політики є репресії проти представників української інтелектуальної еліти. За офіційним звітом полковника А. Мезенцева, очільника створеного в Галичині тимчасового жандармського управління, тільки впродовж кількох місяців у краї проведено 1 200 арештів, понад тисячу обшуків, а 578 осіб (серед них 34 греко-католицькі священики) було вислано вглиб Російської імперії.


У лютому – березні 1915 року у Східній Галичині було заарештовано і вивезено до Російської імперії близько 300 українців, насамперед, представників інтелігенції,зокрема, редактора “Калуського листка” Михайла Козоріса, письменницю Костянтину Малицьку та ін. У звіті Георгія Бобринського про діяльність на посаді тимчасового генерал-губернатора зазначено, що упродовж 1914–1915 рр. з галицьких земель адміністративно видалено (вислано) 1 962 особи й “переселено” до східних районів Галичини 2364 особи.


Можна тільки припустити, що кількість жертв репресій була досить значною, коли зважити, що лише через київські тюрми дорогою на схід пройшло понад 12 000 осіб.


11 листопада 1914 року наказом генерал-губернатора Галичини шталмейстера Д. Чихачьова призначено відповідальним за охорону пам’яток старовини, бібліотек, наукових і художніх колекцій. У випадку необхідності йому надавалося право вилучати і передавати на збереження в міський музей м. Львова окремі предмети та колекції, попередньо погодивши свої дії з військовою владою. Зокрема, було демонтовано обладнання друкарні та опечатано музей Наукового товариства імені Т. Шевченка. З його гуцульської колекції забрано найкращі персні, топірці, старі рушниці.


ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА ЗНИЩЕННЯ


Вагомого значення окупаційна влада приділяла досить потужному на той час Дрогобицькому нафтопереробному заводу, з діяльністю якого було пов’язане практично все економічне життя південного регіону Східної Галичини. У 1914 р. більшість загального видобутку нафти в Дрогобицько-Бориславському басейні зосереджувалися в руках німецьких монополій: “Petroleumaktiengeselschoft”, “GalizischeKarpaten”, “DeutscheErdцl” та ін.


Перед війною англійські фірми контролювали видобуток у 360 тис. тонн нафти, а їхні капітали сягали 95 млн австрійських корон. Намагалися зміцнити в Галичині потужність свого капіталу й французи, яким належало в 1914 році 11 підприємств з акціонерними вкладами 40 млн корон. У передвоєнні роки нафтовидобуток у Галичині та Закарпатті майже повністю контролювали австро-німецькі, англійські та французькі підприємства. За офіційними даними, прибутки нафтопромисловців зросли з 16,6 млн корон у 1909 році до 47,7 млн корон у 1914 році. Однак, надіслані до Східної Галичини та Північної Буковини найкращі управлінці з імперії не змогли ефективно управляти економічними процесами, що привело до розрухи та голоду.


У другій половині червня 1915 року зі Східної Галичини вже йшла повномасштабна евакуація. Бобринський заявив, що Тимчасове військове генерал-губернаторство Галичини не ліквідовується, а лише тимчасово скорочує свій штат. Частина чиновників була перевезена до м. Бердичева Київської губернії, а потім до Києва. Вище командування російської імперії все ж вирішило застосувати при відході з Галичини тактику “випаленої землі”. Нафтові запаси були частково знищені, частково вивезені до Львова, туди ж була евакуйована значна частина обладнання Дрогобицького заводу. Про те, як саме діяли спеціальні російські команди корпусних і дивізійних інтендантств при відступі зі Східної Галичини у 1915 році, свідчить рапорт військового інженера полковника Защука, командувачу 8-ої армії Південно-Західного фронту генералу О. Брусилову. У ньому повідомлялося, що всі наявні в Дрогобичі вагони-цистерни по мірі їх наповнення мазутом і нафтою формувалися в поїзди і відправлялися до Львова. Сюди ж вивезли устаткування розібраного Дрогобицького державного нафтопереробного заводу, інвентарна вартість якого складала 9 млн крб. Невивезені запаси нафтопродуктів просто вилили з нафтосховищ.


4 березня 1916 року імператор Микола ІІ скасував посаду тимчасового військового генерал-губернатора Галичини (наказ начальника штабу Верховного головнокомандувача від 7 березня 1916 р. за № 08) із зарахуванням генерал-ад’ютанта графа Бобринського в розпорядження головнокомандувача арміями Південно-Західного фронту. Своїм наказом за № 480 від 23 березня 1916 р. генерал-ад’ютант Бобринський склав із себе повноваження тимчасового військового генерал-губернатора Галичини.


Ігор ІЛЬНИЦЬКИЙ, кандидат історичних наук

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.
Loading...

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: