Комп’ютерні ігри: дозвілля чи кримінал?

Де слід шукати корінь зла?
Дитяча бездоглядність, а відтак і злочинність, останнім часом набули катастрофічних масштабів. Причин цьому соціальному злу можна нарахувати багато, як основних, так і другорядних.
До основних, мабуть, варто перш за все віднести масове зубожіння простого українського люду на фоні суцільних економічних та політичних негараздів. Уже ні для кого не секрет, що мільйони українців виїжджають за кордон у пошуках заробітку, залишаючи свої сім’ї напризволяще. Мільйони українців, зневірившись у можливості досягти цивілізованого життя, шукають істину у вині. Від цього в першу чергу страждають діти. А тим часом президент видає укази, відповідні органи та міністерства випускають тонни циркулярів та проектів, виконавці на місцях видають розпорядження, в свою чергу покладаючи відповідальність на своїх підлеглих. Поряд з цим справа не сходить з мертвої точки, а навпаки її стан погіршується з кожним днем. Приміром, у Калуші та районі проживає 112 підлітків схильних д правопорушень, які стоять на обліку у відділі кримінальної міліції у справах неповнолітніх, в тому числі 41 підліток був раніше засуджений.
Тму для звітності перед вищим начальством виконавці і придумують другорядні причини. Дехто звик в усьому звинувачувати міліцію, хтось бажає перекласти відповідальність на виховні та навчальні заклади, інші вбачають корінь зла виключно в органах влади на місцях. Та найпершими у своєрідному рейтингу „винуватих” у підлітковій злочинності та бездоглядності останнім часом чомусь прийнято називати власників залів комп’ютерних ігор та ігрових автоматів.
Комп’ютерні ігри: за і проти
Нічого гріха таїти, але для багатьох школярів комп’ютерні ігри стали сенсом життя. Тому вони й проводять більшу половину свого позанавчального, а то й навчального часу, біля екранів ігрових автоматів та комп’ютерів. Звісно ж таке задоволення коштує грошей. Хтось випрошує їх у батьків, хтось економить на сніданках, а хтось навіть збирає і здає склотару, макулатуру чи металобрухт. Та є й такі підлітки, які стають на стежку злочинного промислу заради комп’ютерних забав. Але чи варто звинувачувати у всіх гріхах лише підприємців, для яких комп’ютерні ігри є джерелом бізнесу?
Ще навесні управління у справах сім’ї, молоді та спорту міськвиконкому провело нараду з власниками усіх комп’ютерних клубів міста з приводу дитячої бездоглядності. Тоді було досягнуто спільної домовленості про впорядкування роботи ігрових залів. Зокрема, адміністратори даних закладів мали пропускати дітей лише за учнівськими квитками і лише до 22 години влітку (до 21 години взимку). Крім цього у кожному клубі мали б бути вивішені розклади уроків з усіх міських шкіл. Звичайно ж, цей пункт домовленості не так то й просто виконати. Адже, по-перше, жодна зі шкіл не потурбувалася про надання такої інформації комп’ютерним залам, а по-друге, як жартують самі підприємці, для того, щоб вияснити де і на якому уроці має перебувати їхній клієнт, потрібно розробити спеціальну комп’ютерну програму для створення своєрідного банку даних.
Тим не менше, нарада пройшла, домовленості були, а от виконувати їх мало хто поспішав. Та й взагалі рейди-перевірки комп’ютерних залів, зініційовані відділом кримінальної міліції у справах неповнолітніх, почали робити аж наприкінці осені. Результати таких рейдів спричинили чергову нараду, яку провів на цьому тижні заступник міського голови Богдан Романюк. Серед запрошених, крім власників комп’ютерних залів та ігрових автоматів, були і представники санепідемстанції, податкової інспекції, управління освіти та правоохоронці. Але діалогу, як такого, досягнуто так і не було. В основному, це було чергове звинувачення „комп’ютерників” у всіх бідах. Та й взагалі, зі сторони перша половина наради виглядала скоріше вичитуванням строгого директора неслухняних учнів. А ближче до завершення — спробою перейти до конструктивного діалогу.
Чому спробою? Тому що палиця ця має два кінці. З одного боку власники комп’ютерних залів неправі в тому, що допускали перебування у своїх закладах учнів в навчальний час (а дехто і в заборонений період доби після 21.00). З іншого боку „комп’ютерники” вважають себе правими, оскільки друга сторона, тобто управління освіти, весняних домовленостей також не виконала. Адже адміністратори ігрових залів не в змозі виявити серед десятків геймерів (так називають любителів бавитися в комп’ютерні ігри. — Прим. Авт.), де і в яку зміну має навчатися той чи інший учень, і чи дозволяють йому батьки провести своє дозвілля біля монітора комп’ютера.
Кульмінацією наради було винесення строгого вердикту: підприємців востаннє попереджено про заборону допуску неповнолітніх до ігрових залів після 21 години. У випадку чергового порушення цієї домовленості, згідно з відповідними розпорядженнями голови ОДА Михайла Вишиванюка та начальника УМВС в Івано-Франківській області генерал-майора Василя Плав’юка щодо впорядкування діяльності комп’ютерних інтернет-клубів, залів ігрових автоматів і дискотек, спрямованих на виконання державної програми запобігання дитячої бездоглядності, до власників ігрових залів буде прийнято ряд заходів, включно до закриття їхніх закладів.
Самі ж „продавці комп’ютерних розваг” вважають, що останню домовленість все ж таки не варто пропускати повз увагу, адже її порушення може вилитися у значно більші проблеми, аніж вони цього заслуговують. А от із зауваженням щодо випадків розповсюдження у комп’ютерних залах легких наркотичних речовин, яке також прозвучало на нараді на їхню адресу, вони рішуче не згідні. Бо взяти на себе ще й функції правоохоронців їм все ж таки не під силу.
Чи можна дійти компромісу?
Зокрема між педагогами і власниками комп’ютерних залів, які останнім часом відчувають неабияку ворожість у своїх взаємостосунках. Я думаю, що не тільки можна, але й потрібно це зробити. Адже комп’ютерні клуби крім розваг надають можливість дітям ще й вільно спілкуватися з комп’ютером, що у вік комп’ютерної техніки не завадить їм у дорослому житті. Погодьтеся, що є такі випадки (далеко не поодинокі), коли господарі комп’ютерних кабінетів у багатьох установах та організаціях мають величезні проблеми у подоланні бар’єрів повної безграмотності у цій сфері. Наприклад, щоб відправити чи прийняти електронну пошту дехто умудряється користуватися послугами програмістів, не знаючи, яку саме кнопку треба натиснути на клавіатурі.
Тому не варто вбачати у комусь ворога, який цілком можливо незабаром може стати надійним другом. Принаймні, хотілося б, щоб так і було. Тим більше, що дехто в комп’ютерних забавах знаходить зовсім інший аспект. Як це, приміром, зробив російський педагог і науковець Юрій Еельмаа, одна з праць якого буде логічним доповненням до цієї статті.