Колір української надії

Те, що відбувається в Києві з минулого понеділка, вже охрестили Помаранчевою революцією. Але „революція” — це не зовсім те визначення, яке пасує до подій, що відбуваються у серці рідного Києва. Тут скоріш треба говорити про всезагальне свято та радість перемоги народу.
Переглядів: 342

Хоча перемога ще не є юридично оформленою, після того, як побуваєш на майдані Незалежності, розумієш, що перемога — то вже реальність. Вона у сотнях і тисячах усміхнених обличчях, щасливих очах українців, які досягли головного — стали справжнім народом з величезною гідністю та самоповагою. Нарешті ми показали, що вже не є окремими громадянами, у кожного з яких головні — власні потреби та турботи на кшталт як не втратити роботу та нагодувати свою родину. Такими громадянами влада могла легко маніпулювати, то задобрюючи пряником, то погрожуючи кнутом. Та тепер вже не може.
Останні роки правління Кучми українці дотримувалися своєрідної мовчазної угоди — ми бачили перед собою надію, просто до неї треба було зачекати спочатку два, півтора, рік і нарешті ця довгоочікувана надія на свободу засяяла вже просто перед нами. Залишилося тільки протягнуту до неї руку. За ці роки українці стали іншими, людянішими. Вони вже усвідомили, що у кожної людини спочатку має бути свобода і справедливість, а вже потім гроші і ковбаса. Але наша влада не відчула цей момент переміни в людях, тому й потуга її самозберегтися нині виглядає нікчемною і жалюгідною. Свободу українці вже здобули, і її вже ніхто не спинить.
А хто ще сумнівається у перемозі і очікує підступів з боку тих, у кого, як пісок крізь пальці, втікає влада, тому треба просто поїхати до Києва, аби самому відчути, що то є народ, яка то сила, яка увага і повага всіх до кожного панує тут. Найбільшим і найприємнішим для мене особисто сюрпризом стала надзвичайна люб’язність киян, які постійно дякували за те, що ми приїхали їх підтримати. Але насправді ми приїхали допомогти собі, підтримати вибір свій і своїх близьких, усіх краян, які віддали свій голос за Ющенка.
Що запам’яталося ще? За три дні, протягом яких колектив газети „Вікна” постійно перебував то тут, то там (і на майдані, і біля Верховної ради, і в числі пікетувальників Адміністрації Президента), навіть у тисняві ніхто з нас жодного разу не чув ні лайливого, ні просто злостивого слова. Зовсім незнайомі люди, незалежно від того розмовляли вони російською чи українською, мали між собою цілковите взаєморозуміння, всіляко намагалися не те, що не образити один одного, а навіть зайвий раз не потіснити.
Не виключено, що Кучма і його посіпаки ще здатні вдатися в тому числі і до силових заходів для захисту себе і свого режиму. Але впевнена, що помаранчевий майдан, помаранчевий настрій і весь наш народ вже не впадуть. Бо інакше і бути не може.