Хто не хоче каплички на  Вітовського?

Хто хоча б раз проходив чи проїжджав вулицею Вітовського, то на самому її початку мусив бачити старий польський будинок. Колись це була добротна садиба якогось поляка, який мешкав у Калуші. По війні будинок став державною власністю і в ньому проживали дві сім’ї. Але, як і будь-яка стара будівля, ще й комунальна, ця житлова споруда до останніх років потребувала негайного ремонту, адже, як відомо, під вулицею Вітовського проходять колишні шахтні вирубки старого калійного комбінату. Без належної до нього уваги будинок №2 руйнувався на очах у його мешканців, і, як результат, зараз він є не чим іншим, як бомбою сповільненої дії.
Переглядів: 358

Загроза чи пам’ятник недбальству?
У найбільшій небезпеці відчувають себе мешканці будинку №4, який розташований у дворі поза аварійною спорудою, адже щодня вони мусять проходити повз її стіни, які обсипаються кусками цегли і штукатурки. Про перекособочений дах, який нависає страхітливим крилом над головами перехожих, взагалі не варто й говорити, адже його треба лише раз побачити, щоб не ходити цими місцями.
— Куди ж нам діватися, — резонно запитує господар будинку №4 Михайло Наконечний, — якщо наше подвір’я розташоване за цим будинком? Погляньте самі: ґанок відокремився від хати і висить на газових трубах. Добре, що хоч газова служба вчасно потурбувалася про від’єднання від газопостачання. Отак і ходимо, ризикуючи бути травмованими щодень. Одного разу я виїжджав своїми старенькими „Жигулями” з двору, і раптом величезний шмат штукатурки з цеглою впали прямісінько на лобове скло, вибивши його. Спересердя я поїхав до міської ради, щоб показати нашим керівникам міста, що потрібно негайно розбирати цей будинок. Звичайно ж, ніхто мені там не сказав ані слова доброго, і я зрозумів, що не туди поїхав. Треба було їхати до суду.
Михайло Наконечний ось уже три роки бореться за право знести аварійний будинок і побудувати замість нього капличку. Ідея благородна і досить потрібна, зважаючи на кілька історій, так чи інакше пов’язаних з цим дивним і, як виявилося пізніше, моторошним місцем.
Місцеві жителі з острахом згадують колишніх мешканців цього будинку, адже в одній з квартир жила ворожка, яка, кажуть, для якихось своїх темних справ змітала і збирала сліди за кожним з сусідів. Не кращою була репутація й іншої сім’ї, жоден з членів якої не був і не забажав бути хрещеним. Та й самі священики, які проходять повз будинок, освячуючи сусідні помешкання йорданською водою, звертали увагу на дуже негативну енергію цих  стін.
— А навесні ми боїмося вийти в сад чи на грядку без високих гумових чобіт, — каже пан Михайло. — Десь у підвалі чи в самій хаті завелося ціле кубло отруйних змій.  Куди ми тільки не зверталися, б’ючи на сполох, але все дарма. В управлінні з надзвичайних ситуацій нам сказали, що на нашу скаргу міський голова Роман Сушко „відреагував” і дав розпорядження всім аптекам закупити сироватку протиотрути. А відповідь з ветеринарної служби — це взагалі анекдот: прилетять навесні бузьки і змій знищать.
Отож ідея чимскоріш знести аварійну споруду, побудувати капличку, впорядкувати і освятити територію — це першочергове завдання, з яким сім’я Наконечних щодня прокидається і лягає спати. Але чомусь, як не дивно, ця ідея не дуже активно підтримується владою. А дарма, враховуючи те, що прадід дружини Михайла Наконечного — Тимофій Матвійович Пітулей збудував у Калуші церкву Святого Архистратига Михаїла.

Про „синицю” в руках і „чорне” вирішення проблем
Проблеми навколо аварійного будинку, на думку Михайла Наконечного, штучно створюються міською архітектурою та Фондом комунального майна через одну давню оказію, яка сталася з його тещею — Богданою Гумінілович. Богдана Миколаївна з діда-прадіда мешкала в будинку, ще донедавна розташованому на вул. Олени Пчілки, 56 (колишня вул. Лесі Українки) що навпроти жіночої консультації. На початку 1990-их років міськвиконком почав методично нагадувати пані Богдані про те, що її домоволодіння підлягає знесенню. З року в рік ці нагадування ставали настирливішими, але жінка ніяк не наважувалася зруйнувати своє родинне гніздо.
Усі сусіди пані Гумінілович, чиї помешкання також підлягали знесенню, почергово отримували квартири і переїжджали, хоча й ніхто не поспішав валити старі хати.
— Кілька разів, — згадує Богдана Миколаївна, — мою хату хтось навмисне підпалював. Казали, що це робили цигани та бомжі, але я у це не вірю. Просто комусь потрібно було, щоб я поскоріше дала згоду на переселення. Врешті, у 1996 році я таки погодилася підписати договір з міськвиконкомом в особі Романа Сушка. Згідно з цим документом, я мала віддарувати свою садибу міськвиконкомові, а взамін отримати рівноцінну за житлоплощею (в старій хаті було 37 кв. метрів) квартиру. Так було гарантовано мером, який пообіцяв мені  помешкання в елітному котеджі на вул. Павлика, 17. Коли ж рішенням міськвиконкому від 31 березня 1998 року (а це були останні дні каденції міського голови) мені надали однокімнатну квартиру площею 17 кв. метрів, я спочатку обурилася, але потім подумала: а, може, й краще синиця в руці, ніж журавель у небі. Та коли ми з дітьми побачили ту „синицю” — у мене стався сердечний напад. У котеджі, розрахованому на 7 добротних квартир, під дахом зробили дві маленькі і тісні „шпаківні”, в одній з яких мене змусили жити.
Зі зміною у 1998 році міської ради „термінова” потреба у знесенні будинку на вул. Олени Пчілки тимчасово відпала. Більше того, Богдана Гумінілович без особливих проблем отримала право на розбір будинку. Але життя йшло далі. За повсякденними проблемами і турботами до питання про знесення старої хати ніхто і не повертався. Пані Богдана довго робила ремонт і перебудову і врешті  продала квартиру. А сама переїхала до доньки з зятем на вул. Вітовського.
До давньої проблеми міськвиконком знову повернувся у 2002 році. Але Богдана Гумінілович мала документ, який надавав право на знесення будинку тільки їй. Принаймні, так вона думала до 2005 року.
— Торік я неодноразово була на прийомі у Романа Сушка, — каже Богдана Миколаївна, — з тим, щоб якось владнати справу з земельною ділянкою біля старої хати. Але він мені „запропонував” вділити землю в Хотіні. Але ж я добре знаю, що деякі мої колишні сусіди отримали хто добротну квартиру, хто ділянку під індивідуальне будівництво. Лише мені чомусь мало перепасти, як то кажуть, з лишків. Тоді я сказала, що розбирати старий будинок спішити не буду, і показала йому свій документ. Треба було бачити, як стурбувався тоді Роман Васильович, коли взяв до рук цінний для мене папір, вибіг з кабінету. Спочатку я грішним ділом подумала, що він почне давати комусь розпорядження на позитивне вирішення мого питання, але за кілька хвилин вияснилося, що він просто побіг знімати копію. А хотіла я небагато: отримати взамін ділянки на вул. Олени Пчілки, 56 ділянку на вул. Вітовського, 2. І не для якоїсь там комерції чи господарства, а для будівництва каплички.
У вересні минулого року Богдана Гумінілович поїхала на лікування у санаторій, а коли повернулася, то ледь не злягла з черговим приступом: хату на вул. Олени Пчілки хтось уже розвалив. Хто саме зробив цю „чорну” справу — залишається загадкою.

Що краще: капличка чи кіоск?
Богдана Гумінілович, будучи щирою та побожною жінкою, вже б змирилася з тим, якби міська влада пішла назустріч і дала дозвіл на будівництво каплички. Але вже три роки замість розуміння і підтримки сім’я Наконечних натикається на глуху стіну бюрократії. В одній з останніх відписок, датованій 30 грудня 2005 року, Петро Пострильоний зазначив: „Ділянку площею 432 м. кв. вирішено залишити, як землі запасу міської ради з метою перспективної забудови”. Але ж не треба бути маркшейдером чи архітектором, як це мені порадив в коментарі Петро Васильович, щоб зрозуміти, що в зоні, до якої належить і вул. Вітовського, і досі існує реальна загроза просідання ґрунтів над колишніми шахтними вирубками. А тому про якусь „перспективну забудову” мова не може йти взагалі.  Отож, буде на цьому місці капличка чи якийсь комерційний кіоск — вирішувати депутатській комісії, адже  це питання заплановане на розгляд сесії міської ради.