Ця акція незвичайна насамперед тим, що вперше у Калуші дали показовий виступ місцеві представники неформальної культури — брейк-дансери та райдери. Про це — у інтерв’ю із головою „Союзу українок” Любою Липинською.
— Пані Любо, чому саме День Європи?
— Насамперед, тому, що ми поширюємо практику неформальної європейської освіти у Калуші. Неформальної — тому, що немає традиційного оцінювання. Ми хотіли довести до нашої молоді, що Європа — це не щось чуже нам. Хочемо, щоб діти були готові до того моменту, коли хтось почне їм говорити, що Європа — це погано. Простий аргумент: яке було б наше дитинство без Попелюшки, Білосніжки, Червоної Шапочки?
— Напрямок діяльності Вашої організації — збереження національних традицій. Як так сталося, що Ваша організація почала співпрацювати з молоддю, яка має такі екстремальні захоплення?
— Цей вічний конфлікт поколінь наша організація змогла подолати. Наші жінки переступили через свої упередження щодо нетрадиційних захоплень молоді, а молоді люди — щодо того, що їх не зрозуміють. Із хлопцями, які танцюють брейк-данс, ми познайомилися, коли я підшуковувала брейкерів для вистави „Екстрім”. З того часу ми, можна сказати, разом. Ми підтримали їхні самостійні поїздки на фестивалі до Івано-Франківська та Києва, на яких вони зайняли другі місця. Нам говорять: мовляв, як ви можете з ними “возитися”, вони десь „траву” курять, п’ють? Проте у цьому і проблема нашої молоді — її не розуміють і навіть не хочуть дослуховуватися. Але у даному випадку саме через брейк підлітки себе виражають. Тільки треба мати трохи поваги до тих дітей, які хочуть щось зробити. Вони — бунтарі, і це краще, ніж покірні, бо з покірних виходять раби, а на бунтарів завжди можна покластися, вони не підведуть.
Ці підлітки — це уже не стихія, це структура, яка організувалася і живе. Вони самі собі тренери, старші наглядають за молодшими. Все, що їм потрібно, — це приміщення, де б вони могли займатися, і довіра. Зараз діти займаються у ПК „Мінерал” під наше чесне слово і ми ще жодного разу не пошкодували, що їм допомогли. Проте для занять їм потрібне приміщення, яке добре провітрюється і в якому є душові кабінки. Ми за гроші організації купили хлопцям дошку, на якій вони проводили свої виступи.
Молодші діти приходять до старших і просять їх навчити танцювати брейк. Дітям це подобається (ми всі любимо робити те, що нам подобається). А ці молоді люди вміють думати, щось робити, відповідати за свої вчинки.
— Але показовий виступ брейк-денсерів був тільки частиною дійства „День Європи”.
— Так, окрім цих хлопців, у заході брали участь наші театрали і райдери. Щодо театралів, то ми уже поставили одну молодіжну п’єсу, яку написав мій чоловік Ігор Липинський. На черзі — ще одна під назвою „Соляний байкер”. Проте у Калуші потрібен театр. До речі, Іван Франко, якого цікавили соціальні проблеми, теж мав на меті створення Національного театру, для якого і написав „Украдене щастя”. Театр має виражати сутність того, що діється з нами, дух часу. Театр універсує людські цінності, а якраз цього і бракує сучасному суспільству.
Щодо райдерів, то коли ми планували акцію „День Європи”, то нам потрібно було щось екстраординарне. І ми знайшли хлопців, які катаються на велосипедах. Те, що ви бачили на площі, — тільки їхнє досягнення. Але їм також потрібні умови. До них звертаються молодші діти, просять навчити, але ж вони не дадуть своїх професійних велосипедів, які коштують шалені гроші, іншим для навчання.
Загалом кожна дитина хоче бути особливою і вільною. Ми багато говоримо про демократію, свободу. Ми просто нав’язуємо дітям думку, що вони вільні, але свободи не даємо. Якщо дитина або підліток не реалізує вчасно свої потенційні можливості, свою творчу енергію, ініціативу, то з часом ми, образно кажучи, втратимо таку дитину, вона піде хибним шляхом. Потім ми скільки завгодно будемо говорити, що наша молодь пасивна і нічого не хоче, але насправді, що ми, дорослі, робимо, щоб змінити або не допустити цих реалій? Вирішення проблеми таке просте: діти, які мають улюблене заняття, ніколи не будуть пити, палити чи хуліганити. Вони для цього, по-перше, не мають часу; по-друге, їм це нецікаво, адже вони мають чим зайнятися. Крім того, такі екстремальні види спорту навіть фізично не сприяють випиванню чи палінню. Дітям, повторюю, потрібно від дорослих небагато: зовсім трохи матеріальної і організаційної підтримки, трохи довіри і взагалі віри у те, що вони зможуть щось зробити самостійно.
— Чи було сприяння міської влади Вашій акції і калуській молоді загалом?
— Було, організаційне. Загалом ми співпрацювали з минулою владою. Сподіваємося на співпрацю і з теперішньою. Нам виділяли кошти, але дуже незначні.
Загалом, якщо відстежити роль місцевої влади у вихованні і сприянні калуській молоді, то вона, принаймні досі, зводилася до нуля. І якщо для дітей, які успішно навчаються у школі, традиційно є якісь стимули та мінімальні нагороди, то тим дітям та підліткам, які не в змозі так успішно осягнути шкільну програму чи просто мають інші інтереси, якої-небудь підтримки годі дочекатися. Виступ „іншої” калуської молоді минулого четверга наочно продемонстрував, що талант — це не тільки знання якогось предмету чи гарний голос. Буває унікальний талант — просто радіти життю, виражати себе по-особливому і не приховувати цього. Чи потрібно боятися та остерігатися таких талантів? Як бачимо, ні. Ці підлітки просто дивляться на життя по-іншому. А це — не злочин. Вони — стихія, але та, яка безпечна для суспільства і яку потрібно підтримати.
„Дівчата ревнують нас до велосипедів”
Насправді хлопців-райдерів зовсім мало — всього троє на весь Калуш. Їх звати Олег, Роман та Ігор. Їхній лідер Олег Дутчин каже, що тренуються вони не так уже й давно — менше року. Любов до велосипеда прокинулася після візиту на фестиваль „Мізунська Zвигода”. Побачили, і захотіли так самі.
— Ми самі тренуємося, — каже Олег, — дивимося відеокасети, вчимося. Нам це подобається. Попри захоплення, ми працюємо і вчимося. А у вільний час — тренуємося.
Велосипеди у хлопців, каже Олег, спеціалізовані середнього рівня, які коштують по 2,3 тис. гривень. На справжні професійні велосипеди назбирати важко. Їхня ціна — у межах 1000 доларів. Попри те, що хлопці — новачки у цій справі, перед глядачами вони виконали важкий трюк — перестрибування велосипедом через трьох людей. Кажуть, що до того дня таке не пробували робити.
Серед дівчат такі екстремали (не тільки у Калуші, але й загалом) зустрічаються рідко. Проте, зізнаються хлопці, дівчата часто ревнують іх до велосипедів, зате з задоволенням аплодують тому, хто не втримався „на коні”.
— Ми не п’ємо і не палимо, — говорить Олег, — бо тоді просто фізично не змогли б займатися. У Калуші на загал виступаємо вперше, проте калушани неодноразово мали нагоду бачити, як ми тренуємося. Наші фани — переважно діти, але на тренування завжди збирається публіка. Звичайно, фінансова підтримка нам би не завадила. Але поки що обходимося своїми силами.
Ватикан: коли час зупинився