Близько другої години 10 листопада до чергової частини райвідділу міліції зателефонувала мешканка вул. Хіміків Галина Ч., яка повідомила про жахливу пригоду, яка трапилася у Кропивнику: за місцем проживання було виявлено труп 49-річного господаря помешкання Йосифа С. з ознаками насильницької смерті. На місце злочину негайно прибула слідчо-оперативна група у складі першого заступника начальника УМВС в Івано-Франківській області Володимира Бульби, заступника прокурора області Василя Головчака, виконуючого обов’язки начальника Калуського райвідділу міліції Миколи Кручкевича, прокурора Калуського району Василя Ковалюка та інших оперативних працівників міліції і прокуратури. Вже до вечора було окреслене коло осіб, які мали безпосередній контакт з потерпілим. А на ранок наступного дня правоохоронці з упевненістю назвали прізвище підозрюваного у скоєнні цього тяжкого злочину — 68-річного мешканця Кропивника Михайла Б. Знаючи його як цілком порядного у ще не такому далекому минулому громадянина, колишнього ІТРівця і навіть керівника відведених йому підрозділів „великої хімії”, односельчани неадекватно сприйняли повідомлення про причетність Михайла до вбивства. Більше того, при арешті підозрюваного пенсіонера кропивничани осуджували людей у міліцейській формі і, м’яко кажучи, картали їх на чім світ стоїть. Ще б пак, адже нікому і на думку не могло впасти, що чоловік в літах, ще й до того — інвалід, може занапастити свою душу, відправивши на той світ свого на двадцять років молодшого односельчанина. Але сталося те, що, як виявилося у ході розслідування, рано чи пізно мало статися. Принаймні, на думку самого убивці. Словом, про все за порядком.
У хаті Йосифа С. був такий собі місцевий „притон”, де збиралися пияки, дрібні злодюжки та люди без визначеного місця проживання, або як їх ще називають у народі — бомжі. Чим вони собі заробляли на хліб і „півлітру” — нікого до цього дикого випадку чомусь не обходило. Село, більшість мешканців якого або перебувають на заробітках за кордоном, або — на роботі у Калуші, будучи „єдиною громадою”, чомусь байдуже віднеслося до окремого обійстя, на якому процвітав „безшабашний спосіб життя”, де існували свої неписані закони, свої порядки і свої правила. Як наслідок, така байдужість односельчан вселила віру Йосифа С. у вседозволеність. А тому він волею випадку відчув у собі силу чи не місцевого „бомжатного барона”, пригноблюючи гідність рівних собі, а то й старших за віком, більш досвідчених життєво, але, на превеликий жаль, слабших фізично людей. Одним із них був Михайло Б., який ще донедавна був звичайним освіченим та інтелігентним чоловіком. Але чомусь саме йому доля накреслила немислимий для багатьох і досить несподіваний поворот у житті: маючи сім’ю і дорослих дітей, Михайлові на старості років за волею обставин довелося піти по нахиленій донизу площині.
За кожним застіллям після „вдалого проекту” (компанія завжди славилася дрібними крадіжками металів то з шахти, а то й з обійсть односельчан) Йосиф не упускав слушного моменту якимось чином понахабніти і позбиткуватися над Михайлом С., ставлячи його нижче його ж достоїнства. Але Михайло, будучи добрим за вдачею, ніколи не сприймав образи всерйоз, мовляв, „молоде — дурне”. Але коли дрібні образи накопичуються і з часом стають хоча б маленькою, але причиною помсти, тоді наступає момент реваншу.
Щодо образ, то чаша терезів терпіння Михайла „зашкалила” саме на свято Дмитра — 8 листопада, коли він, бажаючи відсвяткувати цей день календаря, завітав до оселі дещо ненависного йому, але все ж розуміючого (за склянкою спиртного) його життєві проблеми Йосифа. Господаря оселі чомусь не було вдома, і старий вирішив навідатися сюди трохи пізніше. При виході з хати ( домівки у жодного з фігурантів цієї справи останнім часом не зачинялися взагалі) Михайло побачив свої кросівки, які „таємничим чином” щезли у нього кількома днями раніше. Не довго думаючи, чоловік забрав своє взуття додому, дбайливо його помив і поставив сушити. Чи міг подумати Михайло у той момент, що саме ця пара, скажемо так, не надто нових кросівок стане причиною надто великого гріха, якого йому доведеться взяти на свою, і без того понівечену, душу?
Повернувшись за деякий час додому, Йосиф запримітив „пропажу”. Без вагань він подався до хати Михайла і, встановлюючи тільки йому зрозумілу „справедливість”, надавав старому „по вухах”, зауваживши при цьому, що відтепер дорога до його обійстя для Михайла заказана назавжди. А якщо дід раптом захоче подолати це „табу”, то йому „світить” не що інше, як скінчення віку шляхом утоплення в криниці. Вислухавши збуджену тираду трохи п’яненького, та все ж грізного Йосифа, Михайло промовчав, але у душі його заятрилася незборима образа і, врешті-решт, терпець обірвався. Наступного дня дід взяв сокиру, заховав її під спецівку і пішов до свого кривдника на „розборки”. У Йосифовій хаті, крім господаря, який спав на ліжку, був і 14-літній місцевий злодюжка, який зазвичай входив у „робочу групу” з викрадення металевих речей, а тому у компанії був „своїм” на всі сто. Побачивши Михайла, малий покинув „пост” і подався „на промисел”. Лише через кілька хвилин ображений напередодні дід без зайвих церемоній підійшов до сплячого кривдника і, витягши з-за пазухи сокиру, замахнувся. Тяжелезний обух стрімко опустився на потилицю сплячого, почувся хрускіт проломленого черепа і на подушці замість голови з’явилося криваве місиво…
У райвідділі міліції, куди 10 листопада був доставлений підозрюваний у вбивстві, Михайло шукав собі алібі і до останнього не хотів зізнаватися у цьому злочині. Але під силою неспростовних прямих доказів дід все-таки написав повинну і про все розповів правоохоронцям. Коли наступного дня його привезли на місце події на відтворення злочину, то міліціонерам довелося захищати Михайла С. від обуреної громади села, яка ще напередодні так яро його захищала…
За фактом навмисного убивства порушена кримінальна справа за ст. 115 (ч. 1) КК України і проводиться розслідування.
Ватикан: коли час зупинився