Михайло Бабій: “Ви собі не уявляєте, що таке мати у хаті керівника”

Більше двох років тому до влади у місті прийшла команда Ігоря Насалика — молода і енергійна. І традиційно — чоловіча. Щоправда, за невеликим винятком: в. о. першого заступника, а відтак — і правою рукою міського голови стала екс-депутат міської ради Наталія Бабій.
Переглядів: 449

Першопочатково На¬таля Бабій зайняла по¬саду керуючого справами виконавчого комітету місь¬кої ради, а потім Ігор На¬салик надав їй перевагу з-поміж усіх своїх зас¬туп¬ни¬ків. Уже незабаром стало зрозуміло: міський голова прислуховується до думки Наталі Бабій, що, як з’я¬су¬валося, не до вподоби ба¬гатьом представникам влବди та депутатського кор¬пусу. Наталія Бабій ста¬ла каменем спотикання у багатьох ситуаціях, і мож¬на прогнозувати: якби місь¬кий голова свого часу “розміняв” Бабій, то бага¬ть¬ох конфліктів формату “мер-депутатський кор¬пус” можна було б уникнути.
На сьогодні Наталія Ба¬бій уже не є першим зас¬тупником і взагалі по¬даль¬ше перебування її у міській владі під знаком пи¬тання: депутати від¬мі¬ни¬ли своє рішення від 2006 року, яким затвердили її на посаді керуючого. Крапку у цій справі має поставити Калуський міськрайонний суд. Проте можна припус¬тити: якщо мер і надалі стоятиме на своїй позиції, Бабій із влади не піде. Для Ігоря Насалика Бабій — дзеркало, яке відбиває ве¬лику частку негативу від нього і концентрує її на ке¬ру¬ючому справами. Та¬кий собі негативний і пози¬тив¬ний персонажі у владі. Щоп¬равда, можна стверд¬жу¬вати: Наталія Ба¬бій сво¬єю принциповістю і не¬по¬с¬ту¬пливістю може поставити хрест на своїй пдальшій політичній кар’єрі.
Сильна публічна осо¬ба, жінка-лідер — вип¬ро¬бування для будь-якого чо¬ловіка. І не кожен чо¬ло¬вік це випробування зда¬тен витримати. Михайло Ба¬бій стверджує: тільки ве¬лике студентське кохання змуси¬ло його підлашту¬ва¬тися до дружини та навчи¬тися тер¬піти її такою, якою вона є: непоступливою, безстраш¬ною, категорич¬ною, нездат¬ною ділити світ інакше, як тільки на чорне і біле. Його найбільша мрія, що дру¬жині нарешті набридне влада, вони залишать біз¬нес у добрі ру¬ки і стануть українсь¬ки¬ми туристами.
— Михайле Во¬лоди¬ми¬ро¬вичу, розка¬жіть, як поз¬на¬йомилися з дружи¬ною?
— Ми разом навчалися у Чернівецькому будівель¬ному технікумі: у 1976-му вступили, у 1979-му закін¬чили. Дружина у мене за спеціальністю — технолог, а я — будівельник. Ми ра¬зом вчилися, проте не зна¬лися, бо я пішов до ар¬мії, а, демобілізувався поїхав у буді¬вель¬ний загін. Поз¬найо¬ми¬лися на танцях у Черні¬вець¬кому централь¬но¬му пар¬ку. Тоді я пішов її про¬воджати — так і до сьо¬годні ми поряд. Не можу сказати, чим На¬таля мене то¬ді так вразила: це було прос¬то кохання — сту¬дентсь¬ке і велике. Мені ви¬повнився 21 рік, їй — 19. У дружини була чудова фі¬гура — якраз на мій смак.
Зустрічалися ми тоді щодня: гуляли у парку, хо¬дили у кіно, драмтеатр. На¬таля — натура роман¬тич¬на, тому я підлашто¬ву¬ва¬вся під уподобання дів¬чи¬ни. Особ¬ли¬вих подарун¬ків не да¬ру¬вав — ми були студентами, а ця категорія людей, як відомо, особ¬ли¬вими стат¬ка¬ми не відзна¬ча¬ється. Тоді батьки за¬без¬печували міні¬мально, решту доводилося зароб¬ляти самим. Я, як і багато інших хлопців, ходив роз¬вантажувати вагони.
Одружилися ми рівно за рік після знайомства: 1 ве¬ресня 1979 року ми зуст¬рілися, а 31 серпня 1980 року відгуляли весіл¬ля. Святкували у дружини — у селі Сущин Теребов¬лянсь¬кого району Терно¬піль¬ської області.
Після закінчення тех¬ні¬куму Наталі дали нап¬рав¬лення на роботу на Він¬ницький завод буді¬вель¬них матеріалів. Ми взя¬ли від¬крі¬п¬лення і я привіз Ната¬лю до Калуша.
— Ваша дружина — сильна особистість. Те¬ща і тесть мають та¬кі ж характери? Як скла¬лися ваші стосунки?
— У нас із тещею і тес¬тем завжди були чудові сто¬сунки. Вони жили дале¬ко, а з моїми батьками ми з дружиною жили у три¬кімнатній квартирі на вул. Хіміків. Прожили разом 8 років. Я вам скажу, що це було тяжко навіть для мене, не кажучи уже про Наталю. Спочатку з нами жив ще мій брат. А 17 лип¬ня 1981 року народилися наші діти — Оля та Іра. Тож можете собі уявити! Ми з дружиною поділили обов’язки: я вночі вставав до однієї дитини, а вона — до іншої. А потім — нав¬па¬ки. У нас діти вдень спа¬ли, а вночі — ні. Я ходив на роботу, після роботи — на будову, адже ми вирі¬ши¬ли будувати власний бу¬динок. А після того ще усю ніч практично не спав. Але ми тоді були ще молоді і не думали, важко нам чи ні. Ми навіть не знали, що щось може бути по-іншому.
До речі, ми до остан¬ньо¬го моменту не знали, що у нас буде двоє дітей. Це стало дуже приємною не¬спо¬діванкою, адже я завж¬ди хотів відразу двох дітей. Щоправда — двох синів. Я зовсім не шкодую, що на¬родилися доньки. Єдине, за чим жалкую, що немає третьої дитини. Адже дочки підросли, по¬л嬬тіли у світ, а нам зараз сумно.
Своїх дочок ми вихо¬ву¬вали строго: коли дружина приходила додому, а, нап¬риклад, у шафі був без¬порядок, то вона все змі¬тала на підлогу і змушу¬вала доньок поприбирати. Вони складали, а якщо було не до ладу, то все знову могло опинитися на підлозі. За¬раз я, можливо, вчиняв би по-іншому, а тоді нам зда¬валося, що це правильно. Вихованням доньок, в ос¬новному, зай¬ма¬лася дру¬жи¬на. Якби був син, то ве¬ли¬ку частину ви¬ховних функ¬цій я би перебрав на себе.
— Ваші доньки отри¬ма¬ли освіту у Німеччині. Зараз вони там працю¬ють і проживають, влаш¬тували особисте жит¬тя. Що спонукало до рі¬шен¬ня про освіту за кордоном?
— Оля та Іра, окрім обо¬в’язкової шкільної ос¬віти, займалися гімнас¬тикою, танцями, музикою. Ми хотіли, щоб діти були всебічно розвинутими. Після школи вони всту¬пи¬ли на економічний фа¬куль¬тет Івано-Франківсь¬кого інституту нафти й газу. Провчилися там півтора року. Я якось приїхав до них у гуртожиток, а там — п’яні студенти ходять, двері вибиті, з викла¬да¬чами почалися певні непо¬розуміння. Та і час тоді у країні був не зовсім спри¬ятливий — почався хаос, розвал. А я хотів, щоб мої діти не просто отримали дипломи, а вчилися, як я колись вчився. На той час ми жодного разу не були у Німеччині і нікого там не знали. У газеті “Заграни¬ця” я прочитав, що освіта у Німеччині і Франції без¬коштовна. Ми направили документи і нам прийшов запит із трьох німецьких міст. Вибрали, як нам тоді здавалося, найменше — Штутгарт. Спочатку дівчата поїхали у Німеччину на екскурсію. Їм сподобалося і вони не заперечували, щоб продовжити там нав¬чання. Хоча я тоді знав: коротка екскурсія і постій¬не там проживання — зовсім різні речі. Чим мені імпонувала ця країна, то це суворою дисципліною і порядком. Крім того, я хотів, щоб діти підкорили Єв¬ропу. Також було ба¬жан¬ня, щоб наші свати жи¬ли не ближче, ніж за кіль¬ка десятків кілометрів від нас. І діти — теж, адже тоді вони будуть справді са¬мос¬тійними людьми, які здат¬ні вирішити всі свої проблеми у колі власної сім’ї, без втручання батьків.
Перший рік Оля та Іра не навчалися: відвідували платні мовні курси, адже, коли їхали до Німеччини, то не знали жодного сло¬ва. Жили у студентських гур¬тожитках. Там прак¬тич¬но усі студенти підзароб¬ля¬ють, і мої доньки не ста¬ли винятком — вони пра¬цю¬вали на трьох-чотирьох роботах одночасно. Два роки доньки плакали там, а моя дружина — тут. Ді¬тям не подобалася ні¬мець¬ка дисципліна. Але ко¬ли ми через 7 місяців приїхали їх відвідати і за¬пропонували збиратися до¬дому, вони уже не захо¬тіли: на той час уже трохи адаптувалися, подолали мовний бар’єр, знайшли друзів. Освіту у Німеччині во¬ни здобували протягом шести років, потім там вла¬штувалися на роботу: одна донька пра¬цює у відділі еко¬но¬мічної рекла¬ми у фірмі “БОШ”, інша — у фірмі “Мерседес”.
— Ваші діти особис¬те життя влаштували у Німеччині. Часто ба¬чи¬теся з ними та свата¬ми?
— У мене обидва зяті — звідти. Оля вийшла заміж шість років тому. Андреас — російсько¬мов¬ний німець. Весілля Іри ми відсвяткували 2 серпня цього року. Вона вийшла заміж теж за нім¬ця Фелік¬са. До речі, донь¬ки між со¬бою роз¬мов¬ля¬ють укра¬їнсь¬кою, із чоло¬ві¬ками — російською, а із дітьми — німецькою. У нас уже є одна внучка — донька Олі — Катерина. Ми її назвали інтер¬на¬ці¬о¬нальним ім’ям: Шевченко написав “Кате¬ри¬ну”, у ро¬сіян була імпе¬рат¬риця Ка¬терина, а у нім¬ців — зна¬менита фігу¬ристка Катари¬на Віт.
Свати приїжджають до нас дуже часто, ми їх во¬зимо у гори, у Трускавець. Їм там дуже подобається. Ми культивуємо стосунки зі сватами і вважаємо їх практично найближчими ро¬дичами, зідзвонюємося щотижня.  Для багатьох це звучить дивно, але ди¬віть¬ся самі: діти посварилися (а сваряться, як і біль¬шість молодих, на дрібно¬му), ми повпливали на них з обох сторін і у сім’ях уже мир і спокій. Подарунки для сватів ми готуємо тіль¬ки у національному стилі — купуємо, зазвичай, у Ярем¬чі. А коли було весіл¬ля Іри, то ми підготували го¬динну українську про¬гра¬му: одяглися у націо¬наль¬ний стрій, співали ук¬ра¬їнських пісень. А зал пла¬кав і нам підспівував, адже там багато емігран¬тів.
— Сильна жінка-лі¬дер — випробування для чо¬ловіка. Ви свою дру¬жину любите, терпите чи вже змирилися? Ніко¬ли не виникало бажання займатися публічною діяльністю, як і Наталія Йосипівна?
— І люблю, і терплю, і вже змирився. До тих пір, доки ми одружилися, її лі¬дерські таланти не прояв¬ля¬лися. Думав: буду ко¬ман¬дувати дружиною, як захочу. А що робити? Вона завжди була активістка. Після одруження ми обоє працювали у тресті “Ка¬луш¬хімремонт”: я — майст¬¬ром, а дружина — інже¬нерно-технічним праців¬ни¬ком. Практично відразу її обрали головою проф¬спілкового комітету. Отоді мені стало важко: ви собі не уявляєте, що таке мати у хаті керівника, який звик ділити машини, квартири (тоді цим займався проф¬спілковий комітет). Чоло¬вікові важко пережити, коли дружина заробляє більше. Такий момент у нашому сімейному житті тоді був. Щоправда, у мене була заслуга: я будував будинок для сім’ї, забез¬пе¬чував техніку, матері¬а¬ли, будівельників. Зараз ситуація правильна, і мені від цього дуже комфортно.
Потім Наталя очолю¬вала громадську організа¬цію Ліга ділових жінок — тоді активізувався жіночий рух у країні, і у Калуші зокрема. Ліга об’єднувала жінок-підприємців міста і проіснувала 5 років.
Щодо мене, то я ніко¬ли не хотів бути публічною людиною: дві такі особи у сім’ї, а якщо би ще раптом розійшлися у поглядах?
— Коли Наталія Йо¬сипівна вирішила реа¬лі¬зувати себе у владі, Ви підтримали її бажання?
— Коли дружина прий¬мала це рішення, вона спитала моєї поради і я її у цьому підтримав. Тому почуваюся у деякій мірі відповідальним і винним за це і завжди намагаюся розуміти Наталю. Її робота — дуже важка. 2,5 роки тому вони всі прийшли до влади на ентузіазмі, було величезне бажання щось робити і змінити. Коли Ігор Насалик запросив Ната¬лю Йосипівну у свою ко¬манду, він запитав: Ви зі мною до кінця? І вона йо¬му пообіцяла.
Зараз, коли дружина побачила владу зсере¬ди¬ни, то дуже розчарувалася і зрозуміла, що у бізнесі все набагато чесніше. Во¬на писала вже три заяви на звільнення, але місь¬кий голова її не відпускає, а їй піти не дозволяє мо¬раль¬ний обов’язок. Про¬те, якщо суд вирішить, во¬на не затримається у місь¬кій раді жодного дня. І це буде одним із найщас¬ли¬віших днів у житті моєї дружини і моєму. Тоді ми втілимо у життя мою мрію: станемо українськими ту¬ристами — будемо подо¬рожувати по світу. Ми і до цього намагалися щороку десь побувати: їздимо угос¬¬ті до дітей, а звідти — по Європі. Ми були у Пари¬жі, Люк¬сембурзі, Бельгії, Гол¬ландії, Австрії, на Мальорці.
— Через Бабій не раз ла¬малися списи між місь¬ким головою і де¬пу¬татським корпусом та навіть деякими заступ¬ни¬ками. У чому Наталя Ба¬бій так не влаш¬то¬вує представників ви¬ко¬навчої влади?
— Дружина займає по¬саду керуючого спра¬ва¬ми виконкому, і через її руки проходять всі доку¬менти і рішення, які вино¬сяться на виконком. Її обов’язок — не допустити, щоб у жодному із цих доку¬ментів була корупційна складова. Вона все пе¬ре¬віряє і доповідає міському голові. Багатьом це не подобається. Ігор Насалик — людина, на яку немож¬ливо вплинути. І Наталя Бабій підтримує цю тен¬ден¬цію у владі. Вона дуже принципова і не знає стра¬ху. Якщо на неї хтось тис¬не, у неї “падає клямка” і во¬на стає тигром. Я, нап¬риꬬлад, страх маю, і у ба¬гатьох ситуаціях не вчинив би, як вона. А вона може спере¬чатися з будь-ким і дово¬дити свою правоту. Багато чоловіків на це не здатні, і тому її не люблять. Друга її риса характеру — стра¬шен¬на працьовитість. Во¬на не просто сидить у кріслі, як дехто із влади: вона звикла все життя пра¬цювати. А завдяки то¬му, що була депутатом місь¬кої ради, добре орієн¬тується у бюджетних, зе¬мельних, архітектурних пи¬таннях. У моєї дружини світ ділиться на чорне і біле. У мене ще може бути серединка, у неї — ні. До речі, свого часу багато спекуляцій було на тему, буцімто моя дружина без освіти працює на такій відповідальній посаді. Хочу поставити остаточну крапку у цій справі: Ната¬лія Бабій у 2002 році всту¬пила до Тернопільського національного економіч¬но¬го університету і цього року отримала диплом магістра з відзнакою за сп嬬ціальністю менед¬жмент зовнішньо¬е¬ко¬но¬міч¬ної діяльності
— З ким із пред¬став¬ників влади підтри¬му¬єте стосунки?
— Принципово не під¬тримую стосунки ні з ким із оточення міського голо¬ви. У міську раду не ходжу, за весь час був там зо два рази, і то — у справах. Я не хочу якось зашкодити своїй дружині.
Буваю із дружиною на святкуваннях, які влашто¬ву¬ються для міської влади і де всі заступники зі сво¬їми другими половин¬ка¬ми. Наприклад, минулий новий рік ми всі відзна¬чали в “Асторії”. Перед тим Ігор Насалик збирав усіх заступників і знайомив зі своєю дружиною.
— Ваша дружина прବцює у владі. Чим зай¬маєтеся Ви?
— У 1994 році ми з дру¬жиною залишили дер¬жавну роботу і створили власну фірму “Будремонт”, яка займається будівель¬ними і ремонтними робо¬та¬ми. Крім того, раніше у нас у центрі міста був ма¬газин “Наталі”, пекарня, млин. Тоді пробували себе у різних галузях. Це був період розвалу у державі. Будівельники ставали нікому не потрібні. На той час у Калуші працювало 20 потужних будівельних фірм, з яких до сьогодні за¬лишилася тільки одна. Все валилося, а нічого нового не створювалося: одні будівельники роз’їжд¬жа¬лися на заробітки, інші — спивалися, деякі йшли у бізнес. Я вибрав третій варіант. Всі ідеї щодо біз¬несу завжди були моїми, а дружина їх активно втілю¬вала у життя. Зараз Ната¬ля — у владі, а я займаюся біз¬несом. Проте, коли дру¬жина залишить цю ро¬боту, ми знайдемо надійну людину, на яку можна залишити всі наші справи і, як я уже казав, будемо з нею подорожувати.
— Хто у сім’ї зай¬ма¬ється побутовими спра¬вами: готуванням їжі, покупкою одягу тощо?
— Я вдало одружився. Все робить Наталя. Сама все купує — навіть шкар¬петки. Єдине, що я завжди займався прибиранням у хаті, а вона у той час го¬ту¬вала їсти. У моєї дружини чудові кулінарні здібності, і я колись навіть думав, що вона буде кулінаром чи кухарем: колись вона на¬віть готувала на весілля — сусіди попросили. Вона це дуже любить і їй це вда¬ється. Мені подоба¬єть¬ся все, що готує моя дру¬жина.  Але найбільше люблю перші страви — борщ, суп, а дружина — другі. Тому у нас завжди і перше, і друге. Точніше — було, доки вона не пішла працювати у владу. От уже більше двох років вона готує один раз на тиждень — у неділю. Наталя вміє експериментувати з про¬дук¬тами, у нас вдома різ¬номанітна кухонна тех¬ніка. А загалом ми лю¬би¬мо те, що і всі українці: вареники, борщ, голубці, холодець.