Прикарпатці зараз подорожують Казахстаном. Орієнтовно всередині липня планують бути у Монголії Петро і Юля — закохані з Івано-Франківська, які просто мріяли про подорож. Просто обрали свій маршрут — і поїхали назустріч пригодам. За місяць здолали 4 тис. кілометрів, і навіть на два дні випереджають графік. Іноді із закоханими трапляються незвичайні історії. Проте, на щастя, майже всі вони — приємні. І навіть технічні несправності, які час від часу виникають, не можуть зіпсувати насолоди від мандрівки. Нині Юля і Петро — на рівнинах Казахстану.
“Де-де? У Караганді!” — Петро Буяк “рапортує” про своє місцезнаходження. Дають відповіді “Вікнам” у селі Новодолинці Карагандинського району, за 200 км від Астани. Однак, дорога не чекає. А, на щастя, проблем із інтернетом на шляху прикарпатців не траплялося. Тому завершили відповідати в Алмати — старій столиці Казахстану. Отже, що є там, і немає — у нас?
— Ми перетнули вже два кордони. Перший — українсько-російський. Ми обидвоє вперше перетинали кордон, тому, відверто кажучи, дещо хвилювалися. Прикордонники давали нам “чергові” запитання про наркотики-зброю. Більше уваги приділяли карті на колясці, а не нашій провізії. Тому ми відразу заспокоїлись. Там була невелика черга, але у нас не було часу нудьгувати, адже і українські митники, і багато людей у черзі впізнали нас за телевізійними сюжетами, тому розглядали мотоцикл, розпитували. Заповнили бланки, отримали печатки — трошки довго, але, загалом, дуже просто. На кордоні із Казахстаном нас примусили трошки більше ящиків повідкривати, але до сала все одно не дісталися. Цей кордон ми перетнули буквально за 15 хвилин, — пише Юля Плисюк. — У принципі, наступні ідеї подорожі — побачити все на власні очі, яким воно є, познайомитись особисто, ми вирішили відкритися до всього, що з нами траплятиметься. Не заганяли себе у рамки очікувань і сподівань. Тому все ми не сприймаємо як належне. Наприклад, нас попереджали про допитливість і неймовірну гостинність казахів. Та ці риси все одно нас здивували, бо аж такого інтересу до наших персон і такої щедрості від усіх людей, в селі і в місті, небагатих і заможних, ми не сподівалися. Знали, що бензин у Казахстані дешевший, та коли побачили ціну, вдвічі нижчу за українську, приємно здивувалися. Ну, а найбільшою несподіванкою, мабуть, стала просто вражаюча якість дорожнього покриття. Бездоріжжя нас ще чекає, але зараз, у Казахстані, ми радіємо надзвичайно хорошій дорозі.
Поки що казахи гостинно приймають українців. Причому, сторонньому читачеві щоденника подорожі часом важко зрозуміти, як може людина, яка вперше бачить подорожуючих, прийняти їх у себе вдома. Наразі ж Юля і Петро, практично, у кожному населеному пункті знаходять доброзичливців, які — запрошують додому, пропонують переночувати.
— Не знаємо, як кому, а нам із нашим раритетним мотоциклом — дуже легко знайомитися з людьми. Казахи, однозначно, більш відкриті, ніж українці. Самі зроблять перший крок, вітаються, розпитують. І це — не залежно від професії, величини гаманця і соціального статусу. Коли чують, що ми з України, — одразу посміхаються і не вірять, що ми приїхали сюди самотужки. Вони теж називають нас “хохлами”. Але це — тут не образливе слово, тут просто так звикли. Та і самі українці в Казахстані себе так називають. Росіяни теж із радістю з нами спілкуються. Спочатку питають, чи веземо сало, а потім — чи не випустили ще Юлію Тимошенко, — каже Петро Буяк. — І в Росії, й у Казахстані якість доріг — значно вища. І тут, і там є сучасні заправки, є зони відпочинку, є можливість відремонтувати транспорт, мотелі, готелі, кафе. У селах Казахстану ми бачили декілька мотоциклів із колясками. Але це були “Урали” та “Іжі”. “Дніпрів” нам на очі поки не траплялося. Мандрівники на “Дніпрі” в цих краях — ми точно одні. Петро зазначає, що гостинність казахів має одну рису, і, до речі, схожу з українською: гостей не прийнято відпускати на порожній шлунок. Тому цікаві і незвідані досі страви казахської національної кухні просто одна поперед іншу лягають перед мандрівниками — на столах тутешнього люду. До речі, саме гостинність казахських господарів допомагає мандрівникам економити.
Попри неодноразові спроби зібрати кошти на мотоподорож, потрібних 25 тисяч гривень Юля і Петро так і не зібрали. Тому “укомплектовані” грошима тільки часткового, і нині — перебувають у режимі суворої економії. Проте, мандрівники чітко розставили пріоритети, і точно розрахували вартість пального — на нього грошей вистачить. А економити допомагають і місцеві мешканці, які щедро частують мандрівників. Проте, Юля і Петро — не вперше у дорозі, тому навчилися обходитися незначним. Не вистачає хіба що сала — його вже з’їли.
До речі, українське сало — у шаленому дефіциті у мандрівників. Адже саме воно першим з-поміж провізії розійшлося “на ура”.
— От з чим ми дійсно не розрахували, то це розхід сала. Воно швидко закінчилось, тож, зараз тільки мрійливо згадуємо про нього і деколи бачимо у снах. А ще, хоч ми взяли з собою дуже багато сувенірів, тепер я би взяла ще більше. Адже так багато доброзичливих людей ми зустрічаємо і вони так радіють нашим подарункам, що хочеться залишати їх ще і ще, Поки що, як на погоду, у нас забагато теплих речей, але я впевнена, що вони нам ще знадобляться. А так у принципі — все на місці, — каже Юля Плисюк.
Досягнути Байкалу подорожувальники планують на початку серпня. Наразі подолали 4,5 тис. кілометрів, тобто, майже 20% шляху. Отже, — основні враження від першого місяця подорожі. Попереду — бездоріжжя і самобутня монгольська культура.
НАЙГІРША ДІЛЯНКА ДОРОГИ
Юля: — Вулиці Дністровська-Василіянок в Івано-Франківську.
Петро: — І ще слід додати до списку об’їзну набережну міста Івано-Франківськ.
Нас приємно здивувало те, що навіть у степах Казахстану, де майже ніхто не живе, дорога в мільйони разів краща за дороги в Україні. І роботу з їхнього покращення та будівництву ми завжди спостерігаємо на власні очі, а не зі слів чиновників. Тут люди оцінюють робота керівників держави не за балачками по телевізору, а за реальними змінами, які відчутні усім прошаркам населення. Українцям є чого повчитися від цих країн.
НАЙБІЛЬША ПОЛОМКА МОТОЦИКЛА
Петро: — З усіх тих, які були в дорозі, найбільша трапилася в степу, коли ми їхали зі швидкістю вісімдесят кілометрів на годину і я почав дрімати. Одноманітність ландшафту дуже сонливо впливає на водія. І раптом крізь дрімоту я почув сильний хлопок і гуркіт з боку двигуна. “Усе, приїхали,” — подумав я. Але коли я заглушив двигун, то побачив, що нічого смертельного не трапилося. Просто від вібрацій на дорогах гайка кріплення вихлопної труби відкрутилася і вихлопна просто відпала. Ми полегшено видихнули. За півгодини усе пола-годили. Пізніше трапилася інша неприємна річ, коли задній кофр із боку водія почав поступово просідати і відвалюватися. Але все було полагоджено за один день на місцевій СТО.
НАЙСМІШНІЙШИЙ ЕПІЗОД ПОДОРОЖІ
Юля: — Найвеселішим епізодом були перегони із машиністом поїзда. Ми їхали геть глухим степом і раптом перед нами — залізничний переїзд. Ми проскочили перед потягом, але передчу-вали, що цим не закінчиться. Виявляється, рейси далі звертали і йшли паралельно дорозі, і ми з машиністом потяга затіяли справжні перегони. Махали руками, а він нам — давав гудок. Ми його переганяли, а потім він — нас. Десь хвилин зо двадцять ми отак їхали, і один одному робили дорогу трохи веселішою.
НАЙСМАЧНІША СТРАВА, ЯКУ КУШТУВАЛИ ЗА ЧАС ПОДОРОЖІ
Юля: —Усі рейтинги б’є, звісно, бешбармак — це варене м’ясо, викладене на блюдо, на тоненькі листи тіста. Для нас приготували бешбармак із конини та баранини. Я вперше в житті їла конину і мені надзвичайно сподобалось. А ще нас якось пригостили баурсаками. Схоже на звичайну українську пампушку, але разом із родзинками, урюком й іншими сухофруктами — це щось надзвичайне!
Петро: — А мені найбільше сподобалися кази (наголос на “а”). Це ковбаса із рубленого кінського м’яса та жиру.
НАЙЦІКАВІШЕ ЗНАЙОМСТВО У ПОДОРОЖІ
Юля: — Були три людини, яких я слухала, відкривши рот. Це Сергій та Ельвіра — подружжя, що пригощали нас бешбармаком і розповідали дуже багато казахських традицій, особливостей побуту, і Денис — археолог за покликанням із Костанаю. Людина, що віднайшла на карті Казахстану унікальні об’єкти і сама шукає можливості їх дослідити.
НАЙКРАСИВІШИЙ ПЕЙЗАЖ ЧИ БУДІВЛЯ
Юля: — Поки що мені найбільше сподобалися степові пейзажі дорогою від Уральська до Актюбинська. Вони були дійсно пустельними, майже без ознак якогось життя. Із будівель мене вразили мусульманські цвинтарі. Кожна могилка — невеличка фортеця.
Петро: — У Казахстані мене вразили висохлі солені озера. Ландшафти, які колись були наповнені водою, висохли і залишили по собі слід — суміші болота і солі. Воно — доволі тверде. Можна ходити і навіть їздити. Ми навіть спокусились спробувати його на смак. До речі, нещодавно ми ночували біля такого озера, і коли вже зайшло сонце, то поверхня озера світилась білим від світла місяця і зір. Це було фантастично. Щодо будівель — поки що на першому місці заслужено Астана — столиця Казахстану. Це місто вважається столицею лише 15 років, і ввесь цей час дуже активно розбудовується. Там багато цікавих будівель, та найбільше мені сподобала-ся головна мечеть. Увечері її гарно освічують.