Жінки живуть довго. Одна із причин — жінки вміють плакати, а із слізьми виходять і негативні емоції, і шлаки. Я буду жити трохи довше: прочитав у черговому номері “Дзвонів Підгір’я” безсмертну оду міському голові Ігореві Насалику під назвою “Чиїх батьків, які ми діти?”. Чоловіча сльоза тихо скотилася і згоріла. Такої радянщини, такого нафталінового фанатичного лизання дупи чиновнику вже давно не знали часописи Калущини. Впевнений, що через 50-80 років котрийсь із випускників Калуша писатиме дисертацію на тему “Чванливе Галичанство” як клініко-психологічний феномен цивілізаційної кризи на прикладі суспільно-політичних процесів Калущини першої половини XXI століття”. Саме тоді знадобиться цей архівний номер газети. Впевнений, що спеціалізована Вчена рада буде в захваті від того тексту… Воістину, немає нічого нового під сонцем.
Одним словом, ідея статті за підписом начебто “Михайла Семеніва” (маю сумнів, що такий існує у природі. — Авт.), очевидно, народжувалася у кабінеті керуючого справами. Там, імовірно, народжувалася і “заява Радецької на звільнення з посади” та інші знакові, епохальні ініціативи. “Догоним и перегоним” —таку табличку треба прибити над входом до міської ради. Впевнений, що Ігор Насалик, коли ділився своїми дитячими фото і спогадами, навіть не підозрював, як глибоко і гаряче його збираються лизнути.
Оцим своїм дописом хочу сказати, що я не звинувачую ані редактора, ані журналістів “Дзвонів Підгір’я” у тому, що у їхньому 2802-му номері газети з’явився відверто джинсовий матеріал. По-перше, всередині товариства не прийнято показувати пальцем одні на других; по-друге, нам відомо, який тиск міська рада чинить — а, може, — чинила?) на комунальні ЗМІ — ДС КМТ та “Дзвони Підгір’я”, погрожуючи фінансовими санкціями та кадровими рішеннями; по-третє, редакція газети і так зробила, що змогла у такій ситуації. Наприкінці статті було дописано, що “матеріал подано до друку секретарем Калуської міської ради Олександром Челядином”. Мовляв “какашки є, але вони — не наші”. Мислячі люди зрозуміють.
Духом ми вболіваємо за стан справ у дотриманні журналістських стандартів місцевої преси, і як зможемо — так підтримаємо колег. І попри це все, я від імені прогресивної частини міста хотів би висловити ганьбу тим людям, котрі зробили все можливе, щоб примусити редакцію поважного видання опублікувати таку дурню. Це стосується і влади, і самого автора рядків, котрий спокусився на гонорар, а також і того, хто вибирав із фотоальбому старі фотографії і “подавав матеріал до друку”. Я — не проти такої рубрики в газеті, але калуська газета могла не обов’язково почати із мера міста… Чи писати будуть тільки про представників однієї фракції однієї партії? Усі решта — недостойні?
Властиво, та стаття, що була опублікована, нічого такого крамольного, що варто чи критикувати, чи якось “виводити на чисту воду”, не містить, але вона чомусь не удостоїлась бути обнародуваною в Інтернет-версії газети www.dzvony.if.ua. Чи то через недогляд технічного спеціаліста, чи встид колективу — неясно. Справа не у змісті чи фактах, а у способі їхньої подачі, причісуванні, використанні літературних троп, маркетингового марафету, зайвого пафосу і напудреності. І, що найбільш прикро, — у постановці мети: неприкритої політичної реклами.
Отже, що собі ставили за мету автори? Банальні речі про інформаційну присутність, прислужництво підлеглих, брендування території і безкоштовну медійну кампанію описувати не буду. Мова йде про інше: автор, прислужуючись перед героєм матеріалу, захотів зіграти на душевних струнах електорату. І автор матеріалу — досвідчений, пишучий. Таким може бути вчитель літератури, митець, журналіст чи публіцист. Не буду проводити контент-аналіз текстів, обнародуваних у місцевій пресі за останніх чотири роки, але хочу сказати читачу: вивчивши пресу за останніх два роки, можна впізнати стилістику, звороти мови, образні шаблони, способи постановки риторичних запитань та інші глибоко-індивідуальні речі. Нехай автор матеріалу, а також цікаві читачі самі спробують проаналізувати і впізнати калуського Петрарку.
Основними виборцями Ігоря Насалика є жінки середнього та старшого віку. Основна складова будь-якої насаликівської кампанії — емоційне зараження та паразитування на архетипічному рівні в умовах емоційно спрямованого на прийом інформації середовища. Тут не важливо, що казати чи робити — важливо як. Усе має бути з розмахом. Ігор Степанович говорить образами, “малює картинку”, стимулює фантазію та уяву. Особливо вдало вдається експлуатувати образи “вдячного сина”, “сексуального мачо”, “доброго батька сім’ї”, “героя-прометея”, “ренегата понад законом”, “великого воїна” і таке інше. Усе робиться правильно, тобто — за книгою. Відправною істиною є теза про те, що натовп — ірраціональний, потребує сильних емоцій і домінування над собою. Усе-таки Ігор Насалик — і фізик, і музикант — тобто, людина, котра орієнтується і в просторі, і в часі (рідкісна риса для сучасного політикуму, у сучасних обставинах — майже харизма). У таких станах дуже ефективно вдається навіювання, особливо, якщо ретранслятор і сам випромінює емпатію та інші позитивні емоції, ілюзію успіху та щастя. Одне слово, торгівець мріями і фантомами — таких обирають.
Малі посередності, таким чином, тягнуться до “Старшого Брата”, щоб розділити із ним “велич його слави” та бути “причетними до тіла”. Сила колективного “Ми” сприймається як сила власного “Я”. Звідси — стільки щастя і любові до пасічника, що всякі-різні бджоли покропив одним запахом — запахом меду влади. Основні меседжі вищезгаданого у “Дзвонах Підгір’я” опусу — наступні: “ми однієї крові — він і ми” (єдність і взаємоперехід “Він”-”Я”-”Ми”), “замість подяки за реформи — брудні викиди зі шпальт окремих місцевих видань” (ефект мученика і сповідника у народі дуже популярний).
Читач мав би прочитати між рядків: “він — звичайний хлопець, як і ти, — таких сотні”, “він — домігся всього самотужки” (одне слово, “красава”), “він пронизує” (тут явне фрейдистське), “батьки — то святе”, “ті, хто є найдорожчими у житті — батьки, згадуються повсякчас” (люди поважного віку таке зацінять), “важко було…” (для тих, кому нелегко зараз). Є і метаповідомлення емоційного забарвлення з дитячими образами — “бавився, але не вередував” (то вже “картинка” для молодих батьків, щоденна звичайна мрія), “батьки хотіли бачити всесторонньо розвинутим” (приклад для наслідування).
Міфологізація передбачає й абсолютизацію кращих людських рис: “десантура своїх не кидає” (це вже для нормальних пацанів), “козацька міць” (то вже для юних і молодих дів — вони ж також голосують), “сплавляти ліс — то гордість роботяг” (тут вбачається звернення до трудового класу), “не кожен молодик зрушить із землі такий тягар” (демонстрація сили, вожак “в законі”), “двічі переможець” (рекорди у виборчих кампаніях у світлі агітації мають особливе значення), “пацан сказав — пацан зробив” (у фрагменті тексту про весілля в Кадобні), “свій хлопець” (віскі не захотів, п’є самогонку), “увечері познайомились — уранці одружилися” (назвемо це одним словом “Ромео”, це для старих дів та жіночої вікової категорії 18-25 рочків), “вперше і востаннє” (про дружину, це вже для одружених панночок). Є і речі, так би мовити, легітимності порушення правил чи, так звані, конституційні: “потрібно було чинити за законом, витримати термін… але, гроші роблять великі справи” (рядовий виборець також мріє десь роздобути купу грошей і, всупереч усім законам, повирішувати всі свої справи. Теза — “в яблучко”!). Те ж стосується і виконання вимог Правил дорожнього руху — “з Калуша до Києва за три години тридцять дві хвилини” (тут працює інструмент фрустрації: що можна Йому — того не можна всім, так званий “культ імператора” і всім відоме з курсу латині Guod licet Iovi, nin licet bovi).
Оскільки, дія відбувається у конкретно історичних умовах, то ігнорувати сучасні міфи, комплекси, установки та традиції було б на шкоду виборчій справі. Тому можемо в статті, котру приніс для друку Челядин, прочитати таке: “добре, що не москалька” (дуже гарно обіграна тема галицького ксенофобства: хто б не був — добре, що не москаль; якщо москаль — добре, що не єврей; якщо єврей — добре, що не негр… — логічний ряд можна продовжувати залежно від ступеня “клініки”). Такими спекулятивними речами часом займається “Свобода”. І саме звідси — така неприязнь Насалика до Сича і Тягнибока, бо вони троє пасуться на однотипному пасовищі. Узагалі, так звана “мова ворожнечі”, про яку йдеться і в європейських конвенціях та протоколах, і в рішеннях Європейського суду з прав людини, для міського голови — річ звичайна. Нічого страшного, що ми обзиваємо циган немитими, чи українців — циганами, адже десь в далекій Іспанії чи Італії так само кажуть на українців. І, можливо, це ті ж самі знамениті зеленоокі іспанські цигани, до табору котрих належала і прославлена Есмеральда…
Дуже цікава наведена у статті “історична паралель”, притягнута за вуха, — стосовно Роксолани із Рогатина і Гюзель з Ульяновська. І особливо помітна ця паралель не у самій статті, а у схожості пам’ятника Роксолани в Рогатині і фото Гюзель Насалик. Схожий примітивізм (при всій повазі до Гюзель) можна побачити на новій 100-гривневій купюрі, де ямка на бороді юного Шевченка дуже робить його схожим на Віктора Ющенка… Така вже українська традиція себе увіковічню вати: чи то капличкою на власному городі, чи то пам’ятником, схожим на себе… Коротше, хто як може, так і стає безсмертним.
Серед тез, що мали би трошки проборонувати кору простого виборця, є і така: “після того як ми побралися, поставив умову: або вона вивчає українську мову, або — назад до Ульяновська…” (мрія обивателя патерналістського суспільства, так зване “маскулінне бикування” перед жінками — ну що тут сказати — такі виборці також є, незважаючи на клуби феміністок), “зробили гробовець для всієї родини” (шанування та культ предків — глибоко засіло на підсвідомому ще з часів неолітнього Святвечора). Основне, що читач мав би догнати, то це те, що “стрімкий рух уперед — у цьому весь Насалик”. А чи той рух вперед у прірву, чи ні — то питання друге. Зараз популярно йти вперед — ніхто не проголосує за того, хто закликатиме впевнено йти назад. Чи може варто зупинитися на хвилю, і — роздивитися.
Одне слово, стаття мені сподобалася, редакція газети пройшла ще один раунд боротьби за своє лице і місце роботи, міська влада (клерки) — моцно лизнули (є надія на матеріальну допомогу), міський голова — став ще більш “відкритим і прозорим”, “Громадянська позиція” в особі секретаря міської ради — добре піарнулася за кошти місцевого бюджету, громадяни — скористали із доброго позитивного прикладу “через терни до зірок”, автор статті — зняв добру касу і сподівається, що буде ще (”редакція має намір подати серію матеріалів”), активісти громадського та правозахисного руху переконалися, що їхні перестороги — не вигадка. Нібито і всім добре, ну і слава Богу.
Заради справедливості, мушу сказати, що не маю таких літературних талантів, як автор публікації. У шкільні роки під час навчання завжди намагався обирати “твір на вільну тему”, бо у рамках “парадигми” чи “прочитаного” якось то не клеїлося. Але я сьогодні спробую. І нехай мене простять Галина Василівна, Ліна Миколаївна, Марія Ільківна та Валентина Василівна за недолугі речення, коми і три крапки.
Гіпотеза така: про будь-яку людину — не важливо, чи то мер, чи то вуличний хуліган, — завжди можна написати пафосний героїчний матеріал, показати приклад для наслідування. Кожна людина має чим пишатися і має чого встидатися. Про кожного можна сказати як хороше, так і погане. Отже, потрібно мінімізувати все негативне, сумнівне, зайве чи двозначне, і навпаки — все позитивне, добре, хороше, мужнє, красиве, шляхетне, щире, щедре і успішне — поставити перед очима. При цьому якась невеличка неправда, брехня, неточність у термінах чи просто художнє перебільшення, порівняння і метафори аж ніяк не шкодять і є прийнятними у творенні так званого соціального образу.
У пошуку об’єкта довелося покластися на долю: хто першим зайде у двері — про того і писатиму. Так було вже не перший раз, що на каву неочікувано може зайти старий друг і однокласник Тарас Дитко — і вивести із творчого штопору. У написанні мого реміксу пощастило неймовірно: Тарас — інженер за першою освітою. Також, як і Насалик, свого часу бавився паяльником — робить це і досі. Якось стрибнув із моста, і віднедавна грає на подарованій губній гармошці. Не баян і не троїста музика, але все одно весело — гармошка в соль-мажорі. Одне слово, Тарас змушений після короткої кави їхати додому шукати старі фото — щоб бути у тренді. Отже, нам потрібне фото, де викладач університету Тарас Дитко ще маленький, у люльці, бажано без колготочок — так публікація буде більш зворушливою і чіпатиме за живе молодих матерів — цілий сегмент електорату. Потрібне фото зі шкільних років. Оскільки якраз піонерських галстуків тоді не стало — для більшої крутизни треба, щоб поруч стояли вчителі, бажано — знані та відомі. Фото у сімейному колі — свята справа для публікації на тему «Чиїх батьків, які ми діти?». Ну, і про батьків окремо треба сказати, бо, як видно з історії Насалика, добре прізвище батьків не раз зіграло свою вирішальну роль.
Поки Тарас намагається згадати, де він подів свої фотоальбоми під час численних студентських переїздів, зберігаючи піст (як це зробив автор оригінальної статті), приступаю до творення…
ДО ТЕМИ:
Чиїх батьків, які ми діти? Рімейк від DJ Kardan
http://vikna.if.ua/news/category/gover/2012/05/18/8928/view
