Міську архітектуру можуть продати? | Фото: Оксана Пілянська Історія бере початок з 2007 року. Готуючись до запуску тепла, комунальне підприємство “Водотеплосервіс” взяло банківський кредит, а місто, як гарантію, надало у заставу міське майно. Упродовж двох років тривала судова тяганина. Місто дійшло до суду останньої інстанції, який, закономірно, визнав претензії банку правомірними. Усе відбувалося під суцільною завісою таємничості, і на ситуацію не відреагував ні міський голова, який, очевидно, про проблему знав, ні міські депутати, які, можливо, інформацією і не володіли. Упродовж двох років місто не вчинило адекватних кроків, щоб проблему врегулювати. Тож, невдовзі майно громади піде з молотка.
ЯК ЦЕ БУЛО?
10 грудня 2007 року між публічним акціонерним товариством “Банк “Київська Русь” та комунальним підприємством “Водотеплосервіс” було укладено кредитний договір на 2 млн. гривень. КП брало кредит на рік під 17% річних. Проте, за рік кредит не сплатило. Майже щороку зростав відсоток за користування кредитом — від 17% у 2007 році до 29% у 2010 році. КП зобов’язувалося повернути кредит до кінця 2011 року.
Для того, щоб КП “Водотеплосервіс” могло надати гарантії за кредитом, між КП, банком та територіальною громадою Калуша в особі Калуської міськради було укладено договір іпотеки.
Калуська міська рада віддала у заставу банку:
приміщення, що на вулиці Біласа і Данилишина, 2 загальною площею 981 кв. метр (приміщення Пенсійного фонду);
приміщення, що на вулиці Підвальній, 20 (там зараз розташований Фонд майна комунальної власності та комунальна газета) загальною площею майже 407 кв. метрів;
приміщення на вул. Грушевського, 66 (колишнє БТІ) загальною площею 338 кв. метрів;
приміщення на майдані Шептицького, 2 (приміщення архітектури) загальною площею понад 1000 кв. метрів.
Вартість чотирьох будівель у центральній частині міста оцінюється майже у 5 млн. гривень. Натомість банк вимагав повернути приблизно 860 тис. гривень — ту частину кредиту, помножену на штрафні санкції, який свого часу недоплатив “Водотеплосервіс”.
Місто частково повернуло кредит, однак, повністю його не сплатило. Тож, банк пішов до суду. Упродовж двох років тривала судова тяганина. 17 червня цього року Вищий Господарський суд України поставив остаточну крапку у цій справі — став на бік банку. А також — затвердив початкову вартість майна громади. Воно має піти з молотка через прилюдні торги.
НЕ МОГЛИ? ЧИ НЕ ХОТІЛИ?
Початкова вартість приміщення пенсійного фонду, згідно із рішенням суду, — 1,8 млн. гривень. Продаж приміщення, де розташовується Фонд комунального майна на вул. Підвальній, стартуватиме з 700 тис. гривень; стартова ціна колишнього БТІ — 500 тисяч гривень; а будинок архітектури коштуватиме для початку 1,7 млн. гривень.
Чому громада, фактично, позбулася цих чотирьох приміщень? Калуш — настільки багатий, що може так запросто віддати у приватні руки 4 будівлі, зосереджені у центрі міста? Чи настільки бідний, що не зміг погасити кредит перед банком?
Сім років тому комунальне підприємство взяло кредит для того, щоб заплатити за газ. Про це ”Вікнам” повідомив Степан Різник, який тоді очолював КП “Водотеплосервіс”:
— Тоді була вказівка уряду — виплатити НАК “Нафтогаз” аванс. Грошей — не було. Взаємозалік за рахунок різниці у тарифах тоді не практикувався. З дозволу сесії міської ради “Водотеплосервіс” взяв кредит.
Це було нормальною практикою, — запевняє Степан Різник.
КП брало кредит, а потім, коли споживачі починали платити за тепло, кредит поступово погашали. Виплачувати кредит для КП не було надто обтяжливо. Степан Різник каже: коли з “Водотеплосервісу” пішов, більша частина позики була погашена.
— Я думав, вони вже давно сплатили цей кредит, — упевнений Степан Різник.
Степан Різник був директором КП “Водотеплосервіс” упродовж року — з 2007-го до 2008-го. Тобто, за рік комунальне підприємство спромоглося погасити більшу частину кредиту, який нагадаємо, становив 2 млн. гривень. Чому КП не платило за кредитом — велика загадка. Тим більше, якщо зважити, що повернути залишилося кількасот тисяч гривень. Натомість, “Водотеплосервіс” накопичує борги. Фіксуючи порушення договору, тобто — прострочення у виплаті кредиту, фінансова установа нараховує штрафні санкції. А судова тяганина ще більше поглиблює ситуацію, адже, програючи у суді, місто має, окрім всього, сплатити судові витрати, а тепер ще — і послуги виконавчої служби.
Може, справді, справи на КП були настільки погані, що впоратися із виплатою кредиту було неможливо? Може. Хоча 2007 — рік підйому, піку економічного благополуччя у місті. Калуш продавав землю на аукціоні за немалі гроші. І регулярно — не тільки тоді, але і досі — поповнював статут комунального підприємства. Проте, кошти на погашення кредиту чомусь так і не були використані.
Більше того: очевидно, що на справу наклали гриф секретності. Судова тяганина триває з 2012 року. Справа слухалася в Івано-Франківському Господарському суді, який прийняв рішення на користь банку. Свій вердикт виніс і Львівський Апеляційний суд. А 17 червня цього року остаточну крапку поставив Вищий Господарський суд України. На кожному із етапів місто було представлене якщо не правниками міської ради, то — КП. Тож, очевидно, міський голова про справу — знав. Але не вжив заходів для того, щоб громада зберегла своє майно. І не тільки він. Але й окремі народні обранці. Одна із фірм, яка належить підприємцю, який на той час був депутатом міської ради, відсудила у банку 145 кв. метрів площі у приміщенні архітектури.
Фірма мотивувала це тим, що міська рада надала їй приміщення в оренду, але, потім заставивши будівлю, позбавила підприємця права на пріоритетну купівлю, яке гарантоване законом. Вищий Господарський суд права фірми — підтвердив. Однак, це — крапля із того, що міг зробити, але не зробив депутат міської ради. Подбавши про власні інтереси, підприємець, проте, не надав справі публічності.
Чи був міський голова зацікавлений зберегти громаді майно? Невідомо. Але, схоже на те, що каша заварилася саме з його рішення. Так, 16 лютого 2009 року міський голова несподівано прийняв рішення про зміну керівника “Водотеплосервісу”. Замість Степана Орищука, який перебував на посаді після Степана Різника, був призначений Ігор Яковина, який до того займав посаду керуючого філією банку “Київська Русь”. Збіг обставин?
Варіант 1. Класика жанру. Банк вправі вимагати опису та примусової реалізації всього майна, яке є предметом іпотеки. Через публічні торги банк може продати майно, з якого поверне суму боргу. Крім того, із виручених за продаж майна коштів мають бути оплачені виконавчий збір, штрафи, пеня тощо. Усі кошти, які після цього залишаться, мають бути повернуті місту. Але чи будуть торги вдалими? Наприклад, два роки тому місто так і не змогло продати 540 кв. метрів старої частини військкомату. Хотіли за них у межах 1 млн. гривень. Проте, бажаючих купити — не виявили. Із продажами зараз — сутужно: ринок “завмер”, перечікуючи кризу. Місто готове продавати, але бажаючих купити — нема. Наприклад, Степан Різник вважає нереальним продати приміщення, де розташоване управління Пенсійного фонду, за 1,8 млн. гривень. Максимум — підприємці обмежуються викупом орендованих приміщень.
Тобто, банк може оголосити про продаж приміщень, але охочих купити може не знайтися. Що ж тоді? Імовірно, тоді приміщення, вартістю майже 5 млн. гривень, перейдуть у власність банку.
Варіант 2. “Під особу”. Загальна вартість заставлених приміщень — майже 5 млн. гривень. Повернути банку місто має приблизно у кілька разів менше. Очевидно, для того, щоб погасити борг, не потрібно продавати усі приміщення. Достатньо, наприклад, продати приміщення, де розташоване управління Пенсійного фонду. Може, серед чотирьох будівель є ті вибрані, заради яких і тин городився? Тоді решта приміщень може повернутися у власність міста. Що ж, хоча б якийсь позитив.
P.S. “Вікна” намагалися отримати коментар у банку “Київська Русь”, проте, там будь-що коментувати відмовилися, мотивуючи це банківською таємницею. Також, попри неодноразові спроби, “Вікнам” не вдалося сконтактувати із директором КП “Водотеплосервіс” Ігорем Яковиною.
ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ
Окрім фінансової, майно громади має ще й певну історичну та культурну цінність. Найстаріше — приміщення БТІ, яке фігурує ще на фотографіях з часів Першої світової війни, у 1914 році, — розповідає “Вікнам” директор музейно-виставкового центру Уляна Паньо. Тобто, будинок — уже точно 100-річний “дідусь”.
Приміщення на вул. Підвальній слугувало пологовим будинком у 1960-х роках. Збудоване приблизно на 40 років раніше. На думку Уляни Паньо, будинок архітектури та Пенсійного фонду не мають особливої історико-культурної чи архітектурної цінності, проте, наприклад, будинок архітектури, як цілісний проект, свідчить про певні особливості того часу.
Крім історичного аспекту, є ще й інший — власне, житловий. У приміщенні архітектури та на вул. Підвальній квартируються служби й управління Калуської міської ради. У приміщенні на вул. Біласа і Данилишина — управління Пенсійного фонду. А міська рада цьогоріч ще й продовжила Пенсійному фонду договір оренди на три роки. Куди переселять бюджетну сферу, коли приміщення продадуть, — невідомо. У міста — обмежені можливості, і з приміщеннями — сутужно. Наприклад, досі перевести кудись дитячу поліклініку, яка тулиться у непристосованому приміщенні колишнього гуртожитку, місто не спромоглося. Бо — нікуди. Так само — і з Центром первинної медико-санітарної допомоги, який де-юре створений у місті: приміщення — нема, а місто розглядає варіант про те, щоб перевести Центр до колишнього дитячого садочка на вул. Пушкіна, 9а. Там, за словами заступника начальника Фонду комунального майна Івана Шуляра, орієнтовно 400 кв. метрів площі. Місто не пропонує там оренду, адже, плекає надію відновити ще дитячий садок. Очевидно, якщо бюджетників посеред зими виселять на вулицю, на планах про дитячий садок доведеться поставити хрест. Хоча, як стало відомо “Вікнам”, управління Пенсійного фонду у місті Калуші готує позов до суду.
Ігор ОЧКУР, член Народної ради Калущини:
— Уся ця історія дуже погано пахне. І найгірше у цьому всьому — це суцільна таємність. Я не дивуюсь, що про небезпеку втрати майна не знає Громада міста. Останніми роками про Громаду згадують лише перед виборами.
Я хотів би звернути увагу на дві речі. Перше: банк позивається не до міського голови, депутатів, не до директора “Водотеплосервісу”. Відповідачем у справі є Територіальна громада міста Калуша. Це від нашого імені так звані “ефективні менеджери” програли в суді нашу ж власність! Друге. На будь-якому етапі судового процесу можливо вирішити питання компромісом — мировою угодою. Тому я не розумію, чому не було запропоновано підписати таку угоду, сплатити борг і зняти загрозу продажу приміщень? Адже в цій справі не йшлося про спірну суму боргу — борг вже підтверджений іншими судами і не оспорюється. А оскільки борг визнаний і не оспорюється — треба платити! Ну, наприклад, якщо б хтось з нас потрапив у ситуацію, коли треба сплатити 20 тисяч гривень банку по кредиту або заберуть квартиру — що виберемо? Правильно. А от наші очільники вирішили віддати квартиру. І хтось ще скаже, що тут обійшлося без умислу?