Придави діабет... штангою. Пауерліфтинг допоміг 30-річному прикарпатцеві забути про страшну хворобу

Що прикметно: хвороба нікуди не зникла, зате нині юнак, на подив лікарів, може їсти усі продукти. І від солоденького не цурається. Медики не ймуть віри, що хвороба, за усіма аналізами та показниками є, а хлопець почуває себе добре. Та й ще й виборює різноманітні нагороди на змаганнях. Таємницями, як перебороти діабет, Сергій разом зі своїм тренером, рідною сестрою, чемпіонкою та абсолютною переможницею Кубку Україи з паверліфтингу, Уляною Лютник, поділився із нами.
Спортивна родина не звикла запізнюватися на зустрічі. І хвилина в хвилину дуже схожі між собою, невисокі на зріст, русяві та сіроокі та брат із сестрою уже чекають мене в Коломиї. Випромінюють життєрадісність і здоров’я. Розповідають про змагання, спортивну кар’єру Уляни, про любов та опіку над батьками. Але про Сергієву хворобу – жодного слова. На обережне запитання про недугу, юнак весело усміхається: «А хіба ж я хворий? Ну написано в мене там щось в медичній карточці, але я діабетиком себе не вважаю. Я — спортсмен».
...Хвороба напала на Сергійка, коли у п’ятирічному віці. Дитина просто злякалася собаки. Від сильного потрясіння та страху почалися зміни у маленькому незміцнілому організмі. А ще в хлоп’яти була генетична схильність до недуги. Адже батько Сергія також потерпав від діабету, і нині, на жаль, є інвалідом. «Братик дуже схуд, постійно хотів пити, — опустивши очі, розповідає сестра Уляна. — Від великої кількості рідини в нього зробився великий живіт. Сам же був худющим. Дивитися на таке було страшно». Батьки, не знаходячи собі місця від горя, відвезли сина до лікарні.
Аналізи виявилися дуже невтішними—діабет. Це чорне слово, що вже каменем висіло над родиною Лютників, придавило їх вдруге. Маленького Сергійка довелося щодня колоти інсуліном. Мати не тямилася від горя, коли у маленьке тільце синочка впивалися тоненькі голки. Дитя спочатку плакало. Згодом звикло. Адже жити хотілося. А ще хотілося... їсти. Усе те, що із задоволення смакували ровесники, а Сергійко лише дивився і добре усвідомлював: «Мені цього не можна». «Я вже настільки звик до інсуліну, що не міг збагнути, як живуть здорові люди», — каже нині міцний парубок.
І, ймовірно, Сергій так би й залишився назавжди із думками про хворобу, якби не молодша на два роки сестра Уляна. Дівчина з 12 років займалася легкою атлетикою, згодом вільною боротьбою та дзюдо. Закінчила з відзнаками фізкультурний коледж та інститут. У 21 рік почала кар’єру важкоатлетки. Нині вона знана у краї спортсменка, працює у дитячо-юнацькій спортивній школі фізкультурно-спортивного товариства «Україна». «Сергій завжди вмів давати собі раду,—мовить Уляна, дивлячись із любов’ю на брата. — До спорту тягнувся. Займався вільною боротьбою, потім на конях їздив. А потім навіть на заробітки, на важкі будівельні роботи у Чехію їздив. При цьому завжди коловся інсуліном.
Одного разу, повернувшись з-за кордону, він зайшов у зал, подивитися, де я займаюся. Наступного дня були змагання. Сергій, звісно, був також там. Уболівав за мене. Згодом йому настільки сподобалося, що попросився прийти зі мною в зал «залізо потягати». Я трохи боялася, адже брат, бувало, падав духом через хворобу. Зате згодом жодного разу не пожаліла, що дозволила йому займатися». Про те, що новачок у залі хворий ніхто, окрім Уляни, не знав.  Однакові  навантаження зі здоровими. Часом навіть більші. Адже дівчина—суворий і вимогливий тренер. Сама досягнувши успіху, не дає нікому байдикувати нікому.
А Сергій навіть думати про хворобу забув. «Ось у мене колись боліли ноги, відчував страшенну втому та упадок сил,—зізнається молодий силач. — Тепер прийду в зал, протягом 20 хвилин вправами розігріюся, збільшується  циркуляція крові — і вже нічого  не болить».  Та й часу на невеселі роздуми у молодика також немає. Невеличкий кремезний парубок із міцною красивою статурою працює водієм-експедитором. Часто доводиться й вивантажувати товар. Щодня хлопець малими частинами переносить по..кілька тонн. До роботи їздить удосвіта, праця починається о шостій ранку. Згодом обід та тренування. Десь до восьмої години вечора.
«Навіть на дівчат часу не вистачає,—соромязливо усміхається юнак. При цьому Сергій їсть усе. Особливо смакують вареники, кулеша, борщ, смажена картопля. Дозволяє собі шоколад, морозиво та інші смаколики і... добре почувається. «Їсти, навіть при діабеті, можна усе, лише маленькими порціями,—ділиться таємницями Сергій Лютник. — Наразі ще й вживаю комплекс вітамінів. Про алкоголь та цигарки — навіть не думаю». Сергій щасливий. При тому, що займатися спортом, та й ще таким як паверліфтинг, йому категорично заборонено. Усупереч прогнозам та попередженням лікарів, почуває себе чудово.
Жим, станова тяга та присідання зі штангою. При вазі 58 кілограм спортсмен «вижимає» 75. Попереду—десятки змагань, медалей, ймовірно, й розчарування, підтримка сестри та рідних, захопливі погляди друзів, але найголовніше — здоров’я. Тим, хто страждає від діабету, Сергій Лютник радить хоча би кілька годин на день присвятити спорту і не думати про недугу. Адже позитивне налаштування до життя, бажання бути здоровим, додає сил та змінює організм настільки, що ніякі медичні світила цього пояснити не можуть.