Убивства у Войнилові  “тягнуть” на кримінальну справу

Рештки були перезахоронені у братській могилі у жовтні 1991 року. Для них замовили 15 домовин.


Помилка в тексті?
Виділіть її мишкою та натисніть

Система Orphus

Убивства у Войнилові  “тягнуть” на кримінальну справу

Дата публікації: 2012.06.17 | Коментарів: 0 | Переглядів: 13156

Зима 1991 року видалася теплою, сльотавою. Тому копати нові траншеї під інженерні мережі майбутньої войнилівської школи почали саме тоді. Докопалися — до решток восьми людських тіл. Після першої страшної знахідки, виявляли все нові і нові. Разом із тим, “розкопали” і таємницю Войнилівського костелу — маленької місцевої фабрики смерті. Костелу вже давно немає. Але є люди, які перепоховали його жертв. Є і ті, кому пощастило вибратися звідти живими. Усі разом вимагають відкриття кримінальної справи за загублені життя більш, ніж двох сотень вихідців із Калущини. Історія Войнилова: для тих, кому — за 18.

Войнилівський костел згадують як надзвичайно красиву будівлю, яку було видно аж із Завадки. Радянська влада ж перетворила її спочатку на склад, а потім — на тюрму НКВС, куди зводили людей з усієї області. Назад поверталися одиниці. Тепер про костел немає і згадки. Його давно розібрали. На цьому місті нині — адмінбудівля.
1946 року у костелі місяць побула Надія Іванців — за те, що 1946 року не пішла голосувати на вибори до Верховної Ради СРСР. Під час допиту у Войнилові аргументи про те, що Надії Іванців було всього 17 років, не подіяли: її свідоцтво про народження комендант поклав у кишеню, а саму дівчину — на місяць закрили у костелі-в’язниці. Проте, вона — одна з небагатьох, кому пощастило вийти звідти живою. Адже, оскільки вона тоді вчителювала, за неї просили районні педагоги.
Омелян Левицький, працюючи судово-медичним експертом-криміналістом в обласному бюро, курував 69 розкопок жертв тоталітарного режиму, які розгорнулися по всій західній Україні. Чоловік переконаний: Войнилів за масштабами захоронення — четвертий в області. Тут знайшли рештки 228-и людських тіл. Більшими похованнями є хіба що Дем’янів Лаз, Пшеничники Тисменицького району і центр Івано-Франківська (так званий Меморіал. — Авт.). Омелян Левицький — людина, яка курувала розкопки у Войнилові, і здійснила експертизу всіх знайдених там людських решток. Відтоді Войнилів став для чоловіка невід’ємною частиною наукової роботи. Про ці розкопки він написав книжку.
Днями відвідав і сам населений пункт, зустрів людей, з якими працював 20 років тому,  і долучився до науково-практичної конференції, присвяченої 20-річчю розкопок.
— У січні 1991 року була мерзенна погода. Зима була теплою, я приїхав у Войнилів у мештах. Там проводили теплотрасу і знайшли 8 скелетів. Робота зупинилася. Коли я добрався до населеного пункту, підійшов час обіду. Один із можновладців, досить відомий у краї і нині, запропонував мені пообідати. Мовляв, щоб робота виглядала більш тривалою, напишете, що виявили хоч 28 скелетів. Я — відмовився. І — добре, бо потім — знайшли аж 228 скелетів. Якщо б ми не продовжували пошук, то зараз ви танцювали б на спортивному майданчику на людських кістках. Пригадую, до мене підійшов отець Ярослав Лесів, запитався, чи є серед знайдених жінки і діти. Я відповів ствердно. Тоді він сказав: “Піду, відслужу Службу Божу за загиблими”, — пригадує Омелян Левицький. — Кожні розкопки чимось особливі. У Войнилові характерно, що тільки на 2-х черепах знайдено сліди від вогнепальних поранень. А ось, наприклад, у Дем’яновому Лазі такі ушкодження виявлені, в основному, на всіх черепах. У людей стріляли, переважно, у великих шумних містах. Там не так добре чутні постріли. У селах чи невеликих містечках постріли можуть сколихнути тишу. Тому людей убивали, здебільшого, іншими методами. На 6-и черепах — ознаки рубаних дій, на двох черепах — дірчаті переломи, наприклад, людей молотком могли вдарити по голові. 45 черепів мають масивні пошкодження, тобто, вони повністю зруйновані, 6 черепів мали вдавлені рани. На кількох черепах кістки буквально розійшлися по швах. Такі рани виникають унаслідок ударів великими важкими предметами. Характерно, що на кількох черепах були особливі переломи, коли кістки лицьового черепа відділені від кісток мозкового. Такі травми можна завдати, вдаривши, наприклад, лежачу людину прикладом у зону лоба. Траплялося чимало випадків травмування кісток щелепи.
Окрім моторошних знахідок, були — просто таємничі. Причому, дивним чином викопані, вони так само дивним чином зникли. Наприклад, серед фрагментів одягу і взуття знайшли невелику, розміром із долоню, мідну бляшку із викарбуваною іконою. Проте, найбільш таємнича знахідка — медаль.
— Цікаво, що на медалі добре збереглися написи латинською мовою. Я латину, хоча і вивчав в університеті, детально не знаю. Однак, проконсультувавшись із професором-богословом, він допоміг мені перекласти напис. Із одного боку: “На консиліумі у церкві даровано святим папою Климентієм 13-м 1765 року”. Я сфотографував медаль. Однак, подальша її доля — невідома. Можна припустити, що таку високу нагороду прості духівники не отримували. Тож, напевне, серед знищених — нащадки високого духовенства, — припустив Омелян Левицький.
Прикметно, що, визначивши причину смерті, не було ідентифіковано тіла людей. Адже, окрім свідчень про тюрму НКВС, влада, яка все ще служила вмираючому 1991 року Радянському Союзові, жодним чином не підтримувала розкопки і заперечувала походження поховань із радянського часу.
— На той час не були доступні жодні відомості, жодні списки осіб, які перебували в ув’язненні у тюрмі НКВС. На перепоховання останків приходили люди, родичі яких, імовірно, були ув’язнені у цій тюрмі, і висловлювали здогади, що, можливо, серед знайдених кісток — кістки рідних і близьких. Проте, це були тільки здогади. Тож, усі рештки захоронили у братській могилі, — пригадує один із керівників розкопок, голова міськрайонного товариства “Меморіал” Богдан Яневич. — То був 1991 рік. Тодішня влада всіляко заперечувала розкопки. Казали навіть, що це — більш давні захоронення, мало не з часів російсько-турецької війни. Хоча, думаю, що списки осіб, які були ув’язнені і знищені у войнилівській тюрмі, перебувають десь у засекречених архівах. Однак, зараз — несприятливий час для того, щоб отримати до них доступ. Але після науково-практичної конференції ми плануємо, все ж,  звертатися до архівів СБУ з цього приводу.
Останки, зрештою, були поховані поблизу адмінбудівлі у Войнилові. Тоді, у жовтні 1991 року, на церемонію зійшлися, практично, всі мешканці містечка, а також — приїхали люди і з Калуша, і з Івано-Франківська.
— Тоді ми замовили 15 домовин. Однак, розмістити всі рештки у них не змогли. Частину уламків кісток ми склали у спеціальні ящики, — пригадує учасник розкопок Василь Наконечний.
Неважко здогадатися, що подібних місць в області може бути багато. І не всі вони, напевне, розкопані. Однак, зараз, за словами наукового співробітника обласного музею національно-визвольних змагань Василя Тимківа, процедура отримання дозволу на розкопки — значно більш ускладнена. Якщо колись для неї досить було дозволу прокуратури, то тепер необхідно звертатися до спеціальної комісії у Києві. А самі розкопки має проводити спеціальне, єдине в Україні, підприємство, де працюють всього кілька осіб. Проте, аргументи влади і деяких експертів щодо заперечення розкопаних решток жертв тоталітарного режиму, подекуди, вражають своєю безглуздістю.
— Під час розкопок у Пшеничниках деякі експерти заявляли, що поховання — трипільського часу. Хоча для жодного історика не є таємницею, що трипільці ховали померлих під будинками, тому ми мали б знайти чимало супутнього матеріалу: предметів давнього побуту, фрагментів будинків тощо. Крім того, тамтешні захоронення знайдені на глибині 20-70 см від поверхні грунту, — апелює Василь Тимків.
Зрештою, розкопки цінні не тільки для істориків — як джерело матеріалів для вивчення, але і для людей. І — не тільки як пам’ять, але і як шанс для відновлення історичної справедливості.
— Була спроба “просунути” справу до відкриття кримінальної. Однак, нам тоді відмовили, мотивувавши, що термін давності щодо цього злочину давно збіг. Але це — злочин проти людства. Він не може мати терміну давності. Тому ми і надалі будемо формувати матеріали і добиватися того, щоб була порушена кримінальна справа. Тільки подання створить у суспільстві резонанс, — каже директор музейно-виставкового центру Уляна Паньо.
Відтак, науковці висловлюють готовність і надалі досліджувати історію національно-визвольного руху першої половини минулого століття на Калущині, однак, сподіваються на сприяння як міської, так і районної влади.

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: