Лідія Іваницька знає історію кожного експонату у музеї. А їх там — сотні Хата на теперішній вулиці Івано-Франківській збудована племінником Івана Франка, сином його брата Онуфрія — Омеляном, 1935 року. Немала навіть за сучасними мірками, тоді вона вважалася “чвораком” (велика хата заможних господарів — Авт.). Високі стелі і навіть мансардне приміщення, чотири кімнати із великими вікнами. Надворі — квіти і капличка, а також — криниця, яка залишилася ще від попередніх господарів хати — родичів Івана Франка. Зараз воду звідти не беруть, адже криниця розташована під самою греблею (дорогою. — Авт.), якою щодня до Івано-Франківська курсують тисячі авто. Відтоді, коли криниця була викопана, греблю суттєво підняли і заасфальтували. Відтак, якість води стала гіршою. Про те, що обійстя — особливе, нагадує хіба що погруддя Івана Франка.
Віденський рояль у підгорецькій хатині
Застаємо старшого наукового співробітника музею Лідію Іваницьку за книжками і газетними вирізками. Усе — про діяльність Івана Франка.
— Іван Франко — багатогранна особистість. Поет і прозаїк, публіцист, філософ, економіст. Менше знають, що він був ще і чудовим рибалкою і навіть — знався у кулінарії. Він не був прихильником бурхливих гулянок, а, радше, дотримувався думки, що гуляння мають бути стриманими. Любив тишу. Тому часто рибалив для власного задоволення. Тоді, коли брати, зокрема, й Онуфрій, який жив у Підгірках, любили ще і полювання, Іван зізнавався, що не може вбити тварину. Я нещодавно натрапила на інформацію про Франка-кулінара. Подала її в училище №7. Думаю, там буде цікаво дізнатися про неї студентам, які здобувають фах кухарів. Загалом, ВПУ №7 найбільш активно допомагає музею з-посереду усіх навчальних закладів. І ще — підгорецька ЗОШ №8, — розповідає Лідія Іваницька.
Ходимо кімнатами. За 20 років музей просто наповнився різноманітними експонатами, і тому запросто може вважатися історико-етнографічним. Як і ззовні, так і всередині хата нагадує звичайну оселю. Такими була більшість підгорецьких хат ще кількадесят років тому. На вікнах — вишиті штори. Зараз такі лежать у шафах і скринях більшості із місцевих господинь. Окрім того, у музеї зібрано експонати із кількох сіл Калущини, Львівської області і навіть із Києва. Усі об’єднані певною причетністю до родини Івана Франка. Однак, чільне місце серед них посідає вишивка і тогочасний одяг.
— Це — нижня сорочка із Нагуєвич — рідного села Івана Франка. Таку могла носити його мати. А ось цей стрій — надзвичайно колоритний, але — подільський. Його мені випадково запропонувала перехожа. Жінка мене зупинила просто на “п’ятачку”, спиталася, чи я працюю у музеї, бо — упізнала з газетного фото, і пообіцяла, що принесе стрій, — Лідія Іваницька показує на чорний оксамитовий жупан і спідницю, декоровані кольоровими набивними квітами. — Часто вишивки чи інші давні предмети декоративно-прикладного мистецтва приносять у музей місцеві мешканці. Так, нещодавно наша техпрацівниця, прийшовши на роботу і побачивши велику кількість вишитого, сказала, що і своє принесе. Бо у неї вдома — дарма стоїть у шафі. Хто б що не робив у музеї, завжди щось по собі залишає. Один чоловік ладнав електрику — залишив невеликий будиночок із сірників: дітям, які часто приходять сюди на екскурсії, цікаво. Значно менше — недобросовісних відвідувачів, які несуть не до, а із музею. Нещодавно вкрали файку (люльку. — Авт.). Коли почала працювати у музеї, приносила сюди і власні речі, які мають хоча б якусь історичну цінність. Ще і досі є моя макітра.
Одним із найбільш цінних експонатів є солом’яний капелюх Онуфрія Франка, а також — рояль, який, можна вважати одним із найстарших у Калуші. Він займає практично всю кімнату під назвою “Іван Франко і його родина”. Рояль купив Омелян Франко (наймолодший син брата Івана Франка Онуфрія. — Авт.) для того, щоб навчати грі дітей. Він виготовлений 1847 року, тобто, на 9 років старший за самого Івана Франка. Рояль, звичайно, потребує ремонту і налаштування, які наразі — недешеві. Проте, — ще цілком придатний для гри. Тепер його концертмейстери — цікаві школярі, які відвідують екскурсії. Збереглося і кілька речей повсякденного вжитку, якими безпосередньо користувалася родина Франків, і, можливо, навіть торкалася рука самого Каменяра, який востаннє відвідав Підгірки 1913 року, на похороні брата Онуфрія. Серед таких — корито, у якому Іван Франко, швидше за все, вмивався.
Ще один цінний експонат — шалик, подарований Оксані Франко дочкою Івана Франка Ганною, що мешкала у Канаді. Востаннє вона приїхала у Підгірки 1971 року. Тоді й подарувала шалика Оксані Франко.
Надзвичайно цінні експонати — на стінах. Картини Григорія Смольського, присвячені Іванові Франкові, Лідія Іваницька збирала у родини художника, а також — звозила із музеїв у Києві і Львові.
Господарі і гості
Лідії Іваницькій хата знайома із 15-и років. Сюди приходила, бо товаришувала із онукою Онуфрія Франка Оксаною. Тоді, коли Оксана Франко почала втілювати намір створити музей, запропонувала Лідії Іваницькій працювати там. Спочатку “відвоювали” хату, яку тоді планували зносити, як і добру половину старих будинків на вулиці. Почали збирати експозицію. Їздили по всіх селах, де селилася родина Франків. До відкриття музею встигли зібрати експонати із Підгірок, Студінки, Войнилова, Новиці, Збори, Болехова і навіть — із Києва. Із підвалів адміністративного будинку на вул. Шевченка витягли полиці, стенди, які вже раніше використовували. Хату, у якій уже тривалий час панувала пустка, відновили. Там почали функціонувати чотири кімнати, де можна довідатися про родовід Франків, родину у Підгірках, предмети побуту родини, а також — про взаємини із Григорієм Смольським.
З тим і відкрили 30 серпня 1992 року музей-оселю родини Івана Франка. Тоді, щоправда, було чимало хвилювання, і вже зараз Лідія Іваницька, листаючи книгу відгуків, полегшено зітхає: хвилювання після сотень проведених екскурсій — позаду, а ось відгуки — позитивні.
За 20 років діяльності музею тут бували відвідувачі з усіх куточків України, а також — із Румунії, Російської Федерації, Білорусі, Польщі, Австрії, США і Канади. До речі, саме канадських відвідувачів, родину Франків, Лідія Іваницька запам’ятала найбільше.
— 2007 року музей відвідало 14 осіб із родини Франків із Торонто. Тоді — шукали своє коріння. З цим і приїхали в Україну. Проте, як виявилося, жодного стосунку до родини Каменяра — не мали. Просто були однофамільцями. Нам стало у пригоді те, що у нашому музеї є найповніше родинне дерево Івана Франка. Ним навіть цікавилися спеціалісти із музею у Нагуєвичах. Негоже хвалитися, але такого детального родоводу годі шукати по інших музеях, — каже Лідія Іваницька. — У дарунок музею гості з Канади залишили 5-томник перекладів поезій Івана Франка англійською мовою, яку здійснила представниця сімейства.
Серед відвідувачів музею — і нащадки Івана Франка, й артисти, і представники влади. Зокрема, активними відвідувачами були попередні міські голови Василь Сушко і Степан Різник. Музей — єдиний музей на Калущині, який носить статус народного. Цей статус присвоюють громадським музеям, тобто, таким, які створюються на громадських засадах. Нині, за 20 років по тому, як музей було відкрито, довкола нього і надалі гуртується і невелика підгорецька громада, відвідуючи постійні виставки вишивок до Дня матері та інші свята. Чим можуть, люди допомагають. Постійна підмога була, допоки поруч працював завод “Карпатнафтомаш”. Нині ж музеєві все ще бракує “друзів” і відвідувачів. Цього року — значно менше відвідувачів серед школярів. Їх, зазвичай приводять у музей під час літньої практики у школах. Однак, цього року відвідало всього два класи. Зовсім не відвідують музей і школярі з району. Хоча, саме відвідувачі можуть надати поштовх для подальшого розвитку музею і його модернізації. Адже музей веде й активну дослідницьку роботу. На його рахунку — поїздка у Нагуєвичі і постійна співпраця з тамтешнім музеєм, кілька конференцій франкознавців Прикарпаття і Львівщини.
Є і ще кілька речей, про які мріють калуські дослідники-франкознавці. Зокрема, не використовується і досі мансардне приміщення хати. На піддашші — дві кімнати, які варто довести до пуття і віддати під експозицію. А для цього варто ще доробити і сходи, які зараз — ненадійні і надто стрімкі. Зовсім не виконують захисної функції вхідні двері, й абсолютно відсутнє — фондосховище. Замість нього у Лідії Іваницької — невеликий сейф.
Злий жарт зіграла із музеєм і дорога на Івано-Франківськ, яка мала б, навпаки, відкрити доступ до музею. Через те, що дорогою щодня їдуть тисячі автівок до обласного центру, будинок потроху осідає і руйнується. Проблему варто вирішувати радикально: перенаправляти потоки автівок до Івано-Франківська об’їзною дорогою.
Калуш — одне з небагатьох містечок на Західній Україні, яке може похвалитися справді цінним історичним і культурним спадком, тому зайве казати, що його треба зберегти і примножити. Його зараз треба просто не забувати. Хоча б — пригальмувати біля узбіччя.
