.jpg)
Історик Юрій Плекан не дивується поведінці депутатів Верховної Ради. Фото Сабіни Ружицької На основі своїх досліджень кандидат історичних наук видав довідник про українців, які були послами (так тоді називали депутатів. — Авт.) австрійського парламенту та Галицького крайового сейму 1848-1918 років.
— Питанню боротьби українців та поляків за реформи виборчого законодавства в австрійському парламенті та Галицькому сеймі була присвячена моя кандидатська дисертація, — каже Юрій Плекан. — За час праці над дисертацією я назбирав біографічні матеріали про парламентарів українців, копії документів про їхню роботу, світлини. Зрештою цей довідник—своєрідний доказ нашим політичним опонентам на Сході й на Заході того, що українці Галичини мали політичний досвід парламентської діяльності вже століттями.
За його словами, дії тодішніх парламентарів ще і як нагадують сучасні дії депутатів нашої Верховної Ради України:
— Скажімо, зривання засідань парламенту, так звана обструкція, супроводжувала діяльність наших парламентарів Робили вони це для того, аби привернути увагу громадськості, що українці є, і вони відстоюватимуть інтереси тих, хто їх вибрав. Вони протестували проти недопущення українців до обіймання різних посад, адже в більшості їх займали поляки. Протестували й проти зменшення фінансування українських шкіл, медицини, хотіли, аби відкрили український університет у Львові.
— Як зривали засідання?
— Так, скажімо, у зал засідань Галицького крайового сейму у Львові, нині це актова зала адміністративного корпусу університету, приносили різні музичні інструменти: труби, барабани, тріщалки, литаври. І коли виступали посли поляки, починався «концерт». Нічого з того виступу чути не було. Могли більше години тупати ногами, бити кулаками по лавках, плескати в долоні, просто гудіти, або щось викрикувати. Часом просто не приходили на засідання, аби не було кворуму для голосування. Спочатку поляки та австрійці не звертали на це уваги. Але кожен такий протест набував неабиякого розголосу. Тобто наступного дня про це писали в газетах. Не оминала цих скандалів і європейська преса.
Причому українські посли пояснювали журналістам, чому вони зірвали засідання, чого добиваються. Так, у 1913 році в австрійському парламенті під час прийняття військового бюджету на наступний рік українці заявили, що вони зроблять обструкцію. Так хотіли привернути увагу до непростих взаємин з поляками, особливо коли йшлося про відкриття українського університету у Львові та засилля польської адміністрації. Бачачи, що прийняття бюджету під загрозою зриву, прем’єр-міністр запросив українців на перемовини та попросив не робити цього. Натомість пообіцяв свою підтримку. Натомість через обструкцію українських послів у тому ж таки 1913-ому році відбулася криза в Галицькому сеймі, який розпустили. Відбулися дострокові вибори, якраз перед Першою світовою війною. Ось проведімо паралелі із сучасністю. Бачимо, що усе це добре нам знайоме
— А чи були приклади негідної поведінки українських послів?
— Звісно, що так. Вони нерідко займали пропольську позицію, тобто були перекинчиками, або як сказали би сьогодні, переходили з фракції у фракцію. Таких посланців не любили, всяко критикували в українській пресі, писали про них фейлетони. Ось Василь Цалковський із села Тишківці (нині Городенківський район), був послом до сейму та парламенту у 1870-1876 роках, однак входив до складу «Польського кола».
Були й такі, що не ходили на засідання. Так син українського шляхтича, депутат австрійського парламенту у 1879-1882 роках Володислав Федорович із села Білянівка (нині Тернопільска область) став досмертним членом Палати панів парламенту. Однак збайдужів до політики і не брав участь у засіданнях, зосередившись на своїх наукових та господарських справах.
— Відомо, що як і в сучасності, під час самих виборів бували підкупи, скандали, що так схожі на сучасні.
— Безперечно. Вибори відбувалися непрямо. Голосували за селян так звані «виборщики». Тобто від села обирався поважний господар, який їхав до повіту і там віддавав голос за того чи іншого посла. Виборщиком міг бути чоловік старше 28 років, який не наймитував, не був у приймах у дружини, а мав своє особисте господарство. Він мав бути фізично здоровим та психічно врівноваженим. Часто виборщиками були сільські священики.
Під час виборів спостерігалося споювання виборщиків у повіті. На них навіть нападали, аби ті не дійшли до повітової ради. А якщо виборщик не прийшов, то є більше шансів, що український депутат не потрапить до парламенту чи сейму. Виборщиків по дорозі до повіту заарештовували за будь-що. Як правило, розігрували якусь ситуацію, аби ті, хто мав голосувати від селян, вступали у бійку. Не гребували й фінансовими підкупами.