На порожніх вулицях Прип'яті. Фото Оксани Рижук Хроніка подій тих злощасних днів пам’ятає все щохвилинно:
25 квітня, 14 год. 00 хв. — відповідно до програми іспитів відключається система аварійного охолодження реактора. Оскільки реактор не може експлуатуватися без системи аварійного охолодження, його необхідно було зупинити. Але дозвіл на глушіння апарата не було дано. Реактор продовжував працювати без системи аварійного охолодження (САОР).
25 квітня, 23 год. 10 хв. — отриманий дозвіл на зупинку реактора. Почалося зниження його теплової потужності до 1000-700 МВт відповідно до програми іспитів. Але оператор не впорався з керуванням, у результаті чого потужність апарата упала майже до 0. У таких випадках реактор повинний зупинятися, але персонал не порахувався з цією вимогою. Почали підйом потужності.
26 квітня, 1год. 00 хв. — персоналу удалося підняти потужність до рівня 200 Мвт (теплових) замість потрібних 1000-700.
26 квітня, 1 год. 03 хв. — до шести працюючих насосів підключили ще два, для підвищення надійності охолодження реактора після іспитів.
26 квітня, 1 год. 20 хв. — для утримання потужності реактора з нього були виведені стержні автоматичного регулювання, порушивши найсуворішу заборону, працювати на реакторі без визначеного запасу стержнів - поглиначів нейтронів. У той момент у реакторі знаходилося тільки шість стержнів, що приблизно вдвічі менше гранично припустимої величини.
26 квітня, 1 год. 23 хв. — оператор закрив клапани турбогенератора. Подача пари припинилася. У момент відключення другого турбогенератора повинна була спрацювати ще одна система захисту по зупинці реактора. Але персонал відключив її, щоб повторити іспит якщо перша спроба не буде вдалою. У результаті ситуації, що виникла, реактор потрапив у нестабільний стан, що призвело до появи позитивної радіоактивності і розігріву реактора.
26 квітня, 1 год. 23 хв. 40 сек. — керівник зміни 4-го енергоблоку, зрозумівши небезпеку ситуації, дав команду натиснути кнопку найефективнішого аварійного захисту. Поглинаючі стержні пішли вниз, але через кілька секунд зупинилися. Спроби ввести їх у реакторну зону не вдалися. Реактор вийшов з-під контролю.
Всі хати закопали, а на місці захоронень, як на могилі, знак радіаційної небезпеки
26 квітня, 1 год. 23 хв. 44 сек. — потужність реактора різко збільшилася і приблизно в 100 разів перевищила проектну.
26 квітня, 1 год. 23 хв. 45 сек. — у паливних каналах створився високий тиск.
26 квітня, 1 год. 23 хв. 49 сек. — паливні канали стали руйнуватися. Пішло два вибухи. Перший — через суміш, що утворилася в результаті розкладання водяної пари. Другий був викликаний розширенням парів палива. Вибухи викинули палі даху четвертого блоку. У реактор проникло повітря. Повітря зреагувало з графітовими стержнями, утворивши оксид вуглецю II (чадний газ). Цей газ спалахнув, почалася пожежа. Покрівля машинного залу зроблена з матеріалів, що легко займаються.
Біля пам’ятника “Тим, хто врятував світ”
8 з 140 тонн ядерного палива, що містять плутоній і інші надзвичайно радіоактивні матеріали (продукти розпаду), були викинуті вибухом в атмосферу. Крім того, пари радіоактивних ізотопів йоду і цезію були викинуті не тільки під час вибуху, але і поширювалися під час пожежі. У результаті аварії була цілком зруйнована активна зона реактора, ушкоджене реакторне відділення, машинний зал і ряд інших споруджень.
Далі історія у кожного своя, але однаково трагічна… Комуністична верхівка, прагнучи зберегти в таємниці події на ЧАЕС, дозволила розповзтися невидимому вбивці в тілах сотень тисяч людей. Лікарі повідомляли, що якби відразу було прийнято міри по забезпеченню населення йодом (він був потрібен щитовидній залозі, яка, наситившись звичайним йодом, не сприймала б йодні радіонукліди), то наслідки були б значно меншими на здоров’я людей.
Упродовж перших місяців катастрофу вдалося локалізувати, але ліквідувати її не можливо і донині. За словами Володимира Вербицького, оперативного чергового департаменту зони відчуження, на даний час під землею утилізовано лише половину радіоактивних речовин. Боротьба з радіацією ведеться кожного дня і досі. Та для дуже багатьох ліквідаторів останній бій уже завершено. За статистикою смертність серед ліквідаторів аварії на ЧАЕС в десятки разів вища, ніж смертність серед усього населення України.
26 квітня 1986 року — це день, коли тисячі відважних молодих людей у живий ланцюг взяли невидимого радіаційного звіра, який вийшов з-під контролю. Тоді ще мало хто усвідомлював той ризик, на який наражався. Чоловіки гасили палаючий четвертий реактор, забезпечували порядок на прилеглих територіях і ні хвилини не вагалися, все більше ризикуючи життям з кожною годиною перебування в зоні відчуження.
Петро Коризма був чи не першим прикарпатцем-ліквідатором. Офіцер у відставці в той час був слухачем ІІ курсу Київської вищої школи МВС СРСР імені Дзержинського.
— О третій годині ночі 26 квітня нас підняли по тривозі, зібрали в актовому залі, – згадує Петро Коризма. – Через годину до нас прийшов начальник училища, генерал Сніжинський. Він причину тривоги не сказав (а як правило, оголошували проблему). В шостій годині ранку нас посадили в автобуси і ми поїхали у невідомому напрямку. Коли виїхали за межі Києва, то помітили, що в одному напрямку мчать карети швидкої допомоги, пожежники та гелікоптери. Автобус зупинився поблизу Чорнобиля в лісі. Всі вийшли на відпочинок: хто приліг на траву (в той день було дуже тепло), хто думав про щось своє. Несподівано під’їхала чорна «Волга», оголосили шикування, і чиновник високого рангу нам розповів про аварію та дав завдання евакуювати населення, охороняти важливі об’єкти та майно громадян.
Нас розділили на групи і ми в’їхали в місто Прип’ять. З правого боку виднілася станція і радіаційний дим клубами здіймався в небо. Евакуація населення не зайняла багато часу, бо вже всі через рідних і знайомих працівників ЧАЕС були повідомлені і з усім найважливішим виїхали з міста. По вісім годин ми охороняли важливі державні об’єкти (банки, магазини, склади) та майно громадян. Ці п’ять днів ми жили в автобусі, відпочивали сидячи на кріслах.
Курсантам не видавали ніяких захисних костюмів і взагалі хлопці не усвідомлювали небезпеки, яка була в повітрі, аж до тих пір, поки деяким товаришам не ставало погано. 30 квітня всіх відвезли назад до Києва, забрали весь одяг і відвезли його у сховище. Уже наступного дня, як нічого не було, вивели курсантів охороняти громадський порядок на святкуванні 1 Травня, а швидка лише під’їжджала і підбирала підкошені радіацією тіла молодих героїв…
Оглядове колесо, яке так і не запустили в експлуатацію
