Червень 1986 року, солдати 132-го мотострілецького полку ставлять огорожу з колючого дроту навколо Прип’яті. Фото з особ — Яка згадка першою спадає Вам на думку при слові „Чорнобиль”?
— Перший день, в’їзд нашого 132 мотострілецького полку до Зони. Дві тисячі військовослужбовців полку — це 200 вантажівок та бронемашин-БТРів. Одразу за шлагбаумом кинулося в очі, що всі навколо — міліціонери, військові, цивільні — геть усі не знімають „намордників”, себто респіраторів. Ми вдягнули їх теж. Було спекотно, тож масивний поролоновий респіратор з поліетиленовим внутрішнім покриттям одразу прилип до обличчя. З незвички, щоб хапнути-вдихнути повітря на повні груди, щохвилини відтягуєш респіратор від рота, а з нього струмком лиється рідина — це твій піт з конденсатом. Пізніше всі звикли і респіратори вдягали дуже рідко — хіба що на території самої атомної станції. Радіації ж очима не побачиш, тому й не було страшно, всі не так уже й вірили в небезпеку. Лише полкові медики благали: „Вдягайте, не знімайте!..”
Найпершою прикметою якоїсь загрози були вертольоти. Їх було багато, вони постійно проносилися низько над головами: багатоцільові Мі-6, величезні транспортні Мі-26 та бойові Мі-24. Саме бойові гелікоптери вже першого дня дали до зрозуміння, що навколо – „війна”. В Зоні саме так всі й висловлювалися: війна, до війни...
— Чим займався полк, у якому Ви служили?
— Вже з другого дня в Зоні батальйони роз’їхалися на різні об’єкти. Один батальйон потужними струменями води зі спецмашин відмивав невідомо від чого селянські садиби в Корогоді (село за 9 км від ЧАЕС). Абсолютно безглуздий наказ, як і сама ідея: лиємо воду на будинок — але для чого? — щоб радіоактивні речовини разом із водою текли з даху на землю навколо будинку?!. Стронцій і цезій розпадаються впродовж сотень років — це скаже вам будь-який грамотний школяр...
Старший лейтенант Андрій Куліш, Чорнобиль, травень 1986 року
Інший батальйон — поїхав безпосередньо на станцію, на ЧАЕС. Пам’ятаю, як там було спочатку: або миємо стіни й підлогу виробничих приміщень, або... невідомо для чого годинами чекаємо у підвалах адміністративно-побутового корпусу АЕС. Там, у підвалах, теж вистачало радіації, і солдати бурчали: „Нас привезли сюди і тримають у підвалі впродовж цілого дня. Навіщо ми тут потрібні?” — але наступного дня вже був інший наказ, скажімо, готувати ХОЯТ (сховище відходів ядерного пального) для складування залишків. І тоді важко працювали в темній зловісній бетонній задусі, без вихідних...
Під стінами вибухлого реактора безперервно рухалися броньовані бульдозери і екскаватори. Вони згрібали та завантажували до самоскидів уламки уранових ТВЕЛів — „тепло-виділяючих елементів”. Ті уламки були у прямому розумінні „привітом з Пекла”. Це було найстрашніше, що спромоглася виробити людина за всю історію Людства... І було багато вузьких чи недоступних для техніки місць, звідки бульдозер не міг вигребти розкидані рештки ядерного пального – тоді це робили наші солдати, руками. Хоч і в брезентових рукавицях, але — руками та звичайними лопатами. Рівень радіації на території станції сягав від десятків до сотень рентген на годину. Двісті чи триста рентгено-годин — це як в епіцентрі ядерного вибуху одразу після того, як упала бомба. А в тому місці, звідки виднілися оголені „нутрощі” реактора, був так званий „простріл” — прямий потік відкритого радіаційного випромінювання потужністю в кілька тисяч рентген. Цю відкриту ділянку всі перетинали якнайшвидше, бігцем — і однієї тільки цієї „стометрівки” вже було достатньо, щоб отримати за одну-дві хвилини загальновійськову місячну „норму” опромінення — 25 рентген. Уявіть собі сорокалітнього солдата, який біжить через потужний відкритий потік радіації на сонячній спеці в глухому „наморднику” і в щільно-застібнутому жаркому спецобмундируванні...
— Хвилинку, але чому солдат — сорокалітній?! І чому в спеціальному обмундируванні було заспекотно?
— Молодих солдатів строкової служби (18-20 років) залучили до „ліквідації наслідків” лише в перші кілька днів, а вже з 29 квітня військкомати України підняли по тривозі тисячі військовослужбовців запасу — чоловіків віком від 22 до 45 років, звичайних людей будь-якого мирного фаху. Їх піднімали серед ночі з ліжка і під наглядом міліціонера саджали до автобусів, не даючи навіть часу на збори. Вже вранці новоявлені „партизани” вдягали військову форму і їх швиденько відправляли до 30-кілометрової Зони відчуження. Спочатку брали тих, хто колись служив у хімпідрозділах, але за кілька днів ці кілька десятків тисяч чоловік швидко отримали свої „допустимі дози” радіації, і людей в Зоні забракло. Тоді, окрім частин радіохімічного захисту, до Зони спрямували звичайні лінійні частини: нашу мотострілецьку дивізію, автомобільні батальйони, саперів... Ці частини комплектували будь-ким і будь-звідки. Пам’ятаю, там були „прибалтійські” підрозділи, „ленінградські”, але абсолютну більшість у Зоні становили солдати з України. Адже їх не треба було здалеку возити, їх було достатньо в радіусі 500 км від Чорнобиля...
А щодо обмундирування, то це була уніформа із старих запасів „Холодної війни”. Солдатська куртка, штани і кепі — все це було просякнуте спеціальною хімічною рідиною, що мала відштовхувати радіаційний пил та біологічну зброю. Не знаю, наскільки це діяло насправді, але якщо вдягнути цю форму на голе тіло, то шкіра моментально вкривалася червоними болючими пухирями; ось чому належало вдягати спецобмундирування тільки зверху нижньої білизни (сорочка з довгими рукавами та кальсони). А у травні того року спека була вже липневою, за 30 градусів...
Зруйнований 4-й реактор ЧАЕС. Саркофагу ще немає, травень 1986 року
— Як Ви дізнавалися про свої щоденні дози отриманого радіаційного опромінення?
— Дуже неточно, за принципом „мало” чи „багато”. Зрештою, коли мені дісталося добряче радіації, то я дізнався про це дуже просто: мене знудило і я втратив свідомість. І повернувся до свідомості вже під крапельницею. Тож дозиметр мені вже був не потрібен. А щодо показників і доз взагалі, то це виглядало так. На початку травня всім військовослужбовцям в Зоні видавали індивідуальні дозиметри. Щодня їх увечері збирали і десь перевіряли показники; втім ніколи нікому їх не повідомляли — лише зранку наступного дня знову видавали дозиметри, як правило — інші, чужі. Трохи згодом, у червні дозиметри видавали вже тільки командирам підрозділів: мовляв, скільки радіації отримав командир, стільки ж — ту саму дозу опромінення — запишуть і його підлеглим. Але й командирам служба дозконтролю повідомляла лише „обережні” дози опромінення. Припускаю, що їх кожного разу визначали на око.
...До середини літа дозиметр на кишеньці куртки чи на комірі носили вже лише як своєрідну прикрасу. В рідких виїздах поза межі Зони дозиметр на куртці був таким собі розпізнавальним знаком „ліквідатора” для мирного оточення. У київських магазинах військовим з дозиметрами люди шанобливо поступалися місцями в довжелезних чергах горбачовської доби...
— Ви розповідаєте дуже цікаві маловідомі деталі, а чи було щось таке, про що й досі „не прийнято” розповідати? Маю на увазі так звані „незручні” чи навіть заборонені колись теми.
— Насамперед, хочу нагадати ім’я генерала Миколи Тараканова. Історіографія чорнобильської епопеї називає його героєм, адже він „руководил операцией по удалению высокорадиоактивных элементов из особо опасных зон” (з Вікіпедії). Не візьмуся оцінювати його героїзм чи заслуги, кажу це щиро. Розповім про інше. На даху, в кількох метрах від кратера зруйнованого реактора, лежали розкидані вибухами радіоактивні уламки ТВЕЛів та графітових стержнів з реактора. Все те підбирали дистанційно-керовані роботи і скидали з даху на землю. Рівень радіації зашкалював у буквальному сенсі слова, тож роботи по черзі виходили з ладу: спочатку японський, потім американський, за ним — радянський „луноход”... І постало питання: як тепер очистити дах від смертельно-небезпечного сміття? Генерал-майор Тараканов сказав: „На крышу пойдут солдаты!” Деякі члени Урядової Комісії запротестували, але він стояв на своєму: „Советский солдат пройдет везде!”
...Коли я привів туди свою роту солдатів, то перш ніж повести їх на дах, піднявся туди сам і спробував виміряти рівень радіації. Стандартний армійський пристрій не було розраховано аж на такі високі рівні, тому мені хтось тицьнув у руки пристрій-„тисячник” з японськими дозиметричними платами. Поки я піднімався сходами, пристрій швидко змінював показники: 400 рентген на годину, 600, вже 900… А коли виставив вимірювальний зонд назовні крізь пролом у стіні, то пристрій моргнув востаннє, „обнулився” і його табло згасло. Я збіг назад і застав серед своїх солдат генерала Тараканова. Доповів йому, що рівень радіації є вочевидь вищим, ніж 1000 рентген на годину, бо пристрій не витримав і зіпсувався. „Ну и что?”. Кажу йому: „Може, на дах підуть лише старші за віком солдати – ті, хто вже має дітей? Бо молодшим — бездітним — туди йти не варто...” У відповідь вислухав про „храброго советского солдата” і „долг и честь офицера”. І ми всі пішли туди, на дах. Наказ є наказ. Чи Ви бачили ті кадри хроніки, де солдати біжать коло підніжжя високої труби... Ото були ми, я знаю це точно, бо саме нас тоді знімали — щоб показувати наступним змінам маршрут і об’єкт роботи.
Солдати 132 мсп корчують Рудий ліс в околицях ЧАЕС, липень 1986 року
...А пізніше був грудень 1986 року, коли Москва надіслала до полку нагороди „ліквідаторам”. Офіцери полку роз’їхалися по областях — нагороджувати своїх колишніх солдатів. Я їздив Полтавщиною, віськкомати збирали нагороджуваних, я вручав нагороди , а потім їхав до наступного райцентру. Багатьох своїх солдатів-героїв я тоді так і не побачив, бо замість них прийшли їхні дружини. Від першого нагородження я вже навчився розрізняти: якщо чоловікову медаль приймає з моїх рук молодиця в кольоровій хустині, то це означає, що її чоловік-„ліквідатор” перебуває в лікарні. А якщо солдатська дружина в чорній хустці і плаче, то чоловіка вже нема... У Хоролі молодесенька вдова рвала на мені мундир і кричала-питала: „Це ти його туди послав?! То чому ж ти й досі живий?!” А що я міг їй сказати? – що я сам недавно виписався з шпиталю і мало не щодня втрачаю свідомість серед вулиці? Вона ридала, я стояв і мовчав. А мені ж лише треба було чесно сказати їй прізвище того, хто послав її чоловіка на смерть: Тараканов, Микола Дмитрович. Тож тепер кажу всім вдовам „ліквідаторів” Полтавщини й Житомирщини, Київщини і Львівщини – вдовам по всій Україні: ваших чоловіків послав на смерть генерал-майор Тараканов. По лікарнях України й досі серед „ліквідаторів” пісенька ходить: „Гєнєрал Таракан нас на смерть посилал”...
— Ваша розповідь — це досить несподіване трактування офіційної героїки тієї епопеї. А чи був якийсь інакший вихід, альтернативний варіант розвитку подій? Чи можна було щось зробити, не піддаючи ризику здоров’я і життя людей?
— Вже згодом, пізніше, я чітко зрозумів, що більшості людських втрат можна було уникнути. Майже всіх можна було зберегти. Спробую пояснити у формі логічних запитань і відповідей.
Куди поділася смертельно-небезпечна „начинка” реактора? Вона так і залишилася в Зоні у сховищі біля ЧАЕС та в „могильниках Зони”.
Чи потрібно було прибирати територію станції? Ні. Всі радіоактивні речовини й досі знаходяться в закритій надовго Зоні. Тож територію станції можна було просто залити надміцним бетоном – з броньованих свинцем самоскидів. Це могли би зробити кількасот водіїв-добровольців.
А якби та ураново-стронцієва „начинка” залишилася на даху та навколо станції, то чи змінило би це ситуацію на гірше? Ні. Бо люди зрештою так і не повернулися до Зони, і не повернуться ніколи; атомну станцію й так закрили остаточно, у 2000 році. Яка різниця – наскільки небезпечно зараз на даху станції? — адже там все одно звели саркофаг. От саме його треба було звести в будь-якому випадку — з радіоактивним „лайном” на даху чи без нього! І його звели. Щоправда, „зліпили” як попало, наче містечковий крамар свій шинок-халупку в Бердичеві ...
Отже, зберегти десятки тисяч людей можна було просто: на мою думку, не треба було взагалі нічого робити, окрім міцного саркофагу. Для цього вистачило би праці кількасот високооплачуваних добровольців-бетонувальників. Зрештою, в Японії нині в зоні відчуження працюють саме кількасот добровольців з високою платнею.
— Ви сказали про добровольців. Чи були такі в 1986-му в Зоні відчуження ЧАЕС?
— Може й були, але я особисто не бачив таких людей. Особовий склад нашого полку швидко отримував високі дози радіації, тому регулярно відбувалися масові заміни. Упродовж літа-86 полк змінив свій рядовий та сержантський склад щонайменше 5 разів, через наші три батальйони пройшло кільканадцять тисяч солдатів, призваних з запасу. І я не пам’ятаю, щоб хтось із солдатів назвав себе добровольцем. У ті дні про добровольців широко писали газети, тож якби в полку виявився такий добровільний солдат, то замполіти водили би його під руки в парадному мундирі і з лавровим вінком на голові, а навколо роїлися би столичні журналісти. Взагалі, особисто я бачив і знаю лише одну людину, яка кілька разів їздила до Зони добровільно. Це була київська журналістка Іра Ящембська. Як професіонал і чудова людина, вона хотіла донести до людей правду про Чорнобиль і ліквідацію, а редактори скорочували її чесні репортажі до кількох куцих порожніх рядків...
— В її репортажах, мабуть, було щось забороненого?
— Щодо Чорнобилю завжди було більше забороненого і замовчуваного, ніж відкритого і чесного. У 86-му теж паралельно існували дві правди: жорстока правда Зони і „Правда” – компартійна газета. От, скажімо, як і кожного року в чорнобильську роковину, українцям знову покажуть хроніку-86 — довгі колони з евакуйованими мешканцями чорнобильського Полісся та міста Прип’ять. А от я все чекаю, коли хтось скаже правду про ту „евакуацію”. Втім, більше не чекатиму, бо скажу цю правду вголос тут і зараз. Це було так: перед тим, як евакуювати всіх мешканців Прип’яті, міліція півтори доби після вибуху не випускала нікого з міста. Це були перші найстрашніші півтори доби, коли розжарена до тисячі градусів руїна реактора викидала в повітря буквально тонни смертельно-небезпечного пилу — і все те осідало на міських вулицях, де під весняним сонечком бавилися діти. А їхні батьки — працівники атомної станції — з жахом дивилися на станційні дозиметри, і мчали до дітей; вони хапали малих і старшеньких, бігли на автостанцію, а там... міліція нікого не випускала з міста! Автобусний рух було скасовано, так само скасували для прип’ятчан приміську електричку — вона просто не ходила, а на автодорогах скрізь стояли міліціонери. Міліція й сама нічого не знала і не розуміла, ДАЇшникам дали лише один короткий наказ: „До міста нікого не впускати, а з міста нікого не випускати!”
Про ту „евакуацію” я багато разів чув у Зоні влітку 86-го від усіх друзів-прип’ятчан — працівників ЧАЕС. Один мій знайомий фахівець-атомник вкинув 27 квітня двох своїх дітей і сусідського хлопчака до свого авто, та й повіз із міста. Але на всіх дорогах його завертали міліціонери. Тоді він поїхав лісовими просіками. На околицях станції в радіаторі „жигуля” закипіла вода, двигун „застукав” і змовк назавжди. Не було ради, і той чоловік повів дітей за руки пішки. Малеча ішла лісом і наївно дивувалася: чому це глиця і листя дерев не зелені, а якісь руді? Діти ще не знали страшної причини... Перша хмара смертельних радіаційних випарів, перевернула 2000-тонну верхню плиту реактора, вирвалася на волю і поволі опустилася на землю поблизу станції — на той самий ліс, яким батько з дітьми втікали пішки з Прип’яті. Глиця і листя лісу від радіації одразу набрали червонясто-рудого кольору.
Я не знаю про подальшу долю тих трьох дітей. І чесно кажучи, не шукаю того знайомого. Я боюся почути правду. Знаю натомість інше: коли у липні солдати нашого 132 МСП корчували і навіки ховали в могильниках страшний Рудий ліс, то робоча зміна становила 2-3 години і в жодному разі не більше...
— То був таки героїзм чи не було жодного героїзму? Як Ви особисто вважаєте?
— Я дуже категорично розмежовую два явища. З одного боку, були безглузді й злочинні накази таких, як Тараканов. Тисячі людей ішли на смерть, тож нині питаю себе і всіх: для чого, навіщо? Адже станція як була там — так і лишилась; її як вимкнули в 2000 році —так вже ніколи і не реанімують. Вся радіація як була в Зоні – так і лишилась, десятки тисяч людських жертв не зменшили рівень радіації ані на крихту. Реактор аж ніяк не реагував на дії людей, бо з ним так нічого суттєвого й не зробили, він і досі поводиться незрозумілий нікому спосіб... Щоправда, тоді, 27 років тому, так ніхто ще не думав і не прогнозував. Це я нині, вже тепер, через роки, став „таким розумним”. А тоді, в 1986-му, у мене було лише стійке відчуття і передчуття: щось тут робиться „не так”, не по-людськи і не по-Божому...
...А героями я завжди буду вважати всіх тих мирних чоловіків, які у скрутний ч ас одягли погони і чесно виконали свій споконвічний солдатський обов’язок.
У травні-серпні 1986 року в Зоні щодня працювали 45 000 чоловіків у військовій формі. Лише 1 відсоток з них становили кадрові офіцери, як Андрій Куліш. Решта були просто мирними Солдатами. Саме так — з великої літери.