загрузка...

Енергія душі Остапа Роп’яника

"У Долині з родиною (орієнтовно 1947 рік). В нижньому ряду справа Остап Роп’яник, з гітарою – моя мама, зліва – бабуся Анна. У верхньому ряду брати Мирон і Василь, посередині братова із сином Денисом", — згадує Ігор | Фото: Архів Ігоря Роп'яника


Енергія душі Остапа Роп’яника

Дата публікації: 2015.04.15 | Коментарів: 0 | Переглядів: 5481

Пам'ять про людей живе тоді, коли про них пам'ятають, говорять, згадують, йдуть на могилу. У такий спосіб, говорять, що і душам десь там далеко в той момент надзвичайно добре. А особливо важливо, коли про них пам'ятають діти. "Родина, сімейні цінності в житті найголовніше, і особливо важливо не розгубити те, що надбали предки", — ділиться думками журналіст, художник, фотограф іванофранківець Ігор Роп'яник, корені якого ведуть глибоко на долинську землю. Його батько Остап Роп'яник, народжений 20 лютого 1916 року на Оболоні, був першим директором Районного Будинку культури у 1939-1942 роках.

Розмова точилася довго й приємно. І склалося враження, що десь далеко, у задзеркаллі часу, бачу самого Остапа Роп’яника, ніби й знала його, від 23-річного зрілого юнака, якому довірили важливу ділянку роботи й до останнього подиху його наполегливого життя. В уяві навіть був той будиночок Роп’яників на Оболоні, обійстя, стежки, якими ходив Остап…Так, його син має багатогранний талант слова, яким вміє так передати всі деталі, що здається їх пензлем намалював.

Родина Роп’яників була із звичайних, але освічених та інтелігентних людей. Їх в сім’ї було п’ятеро братів, яких знала вся округа, бо були гарні, дужі та веселі. Ще й співали всі прекрасно. Ігор Роп’яник, згадуючи слова батька, говорить: “А як вийдемо вп’ятьох косити, то вся округа довкола зупиняється, бо любо було на нас подивитися. А як, бувало, заспіваємо в кілька голосів, то дівчата аж вмлівали”.


Остап Роп’яник

На той час Остап Роп’яник закінчив сім класів середньої школи, після чого – промислову школу, а поза школою співав у різних хорових гуртках, пізніше — у долинському “Бояні”. Вже відтоді мріяв стати співаком. З 1939 по 1942 рік працював директором районного Будинку культури, де організував художню самодіяльність. Він був першим директором місцевого РБК. А вже в 1942 році вступив до Львівської вищої музичної школи, яка на той час прирівнювалась до консерваторії.

Там він вчився за німців. Але називалась вона тоді Державною музичною школою у Львові, оскільки німці заборонили українські вищі навчальні заклади, дозволено було утримувати лише ремісничі школи. Василь Барвінський (директор) тут же переоформив документацію Вищої музичної школи на музичну школу з українською мовою навчання, зберігши таким чином і приміщення, і викладацький склад.


Батько у Львові на Академічній вулиці (справа) під час навчання (40-ві роки).

Також Остап стає учнем Романа Любинецького – відомого українського співака і педагога. Паралельно брав приватні уроки у всесвітньо відомої співачки Соломії Крушельницької та уславленого оперного співака-баритона Володимира Качмара. Під час навчання у Львові співав у чоловічому хорі Василя Осташевського.

Як говорив Остап Роп’яник, зі слів сина, то були напрочуд прекрасні роки. А вже в 1944 році, довідавшись, що в Станіславі відроджується Гуцульський ансамбль пісні й танцю, який на початку війни припинив був свою діяльність, Остап Роп’яник подався в обласний центр. Організацією ансамблю займалися Дмитро Котко (художній керівник), Михайло Магдій (диригент) та Ярослав Чуперчук (балетмейстер). З ними всіма батько був знайомий ще перед війною, отож вони доручили йому підбирати співаків у хор. На той час в балетну групу вже була зарахована його майбутня дружина Галина Ільба, з якою він і познайомився 16 жовтня.

Як мило: дата знайомства батьків, дідуся та бабусі закарбувалася у пам’яті родини, і стала чимось святим. Це – прекрасно! Нині не кожному передають такі цінні родинні факти…

Однак,  їхнє знайомство тривало недовго: трохи більше, як через два місяці (на початку січня 1945 р.) молоду дівчину Галину Ільбу разом з родиною вивезли в Сибір. За кілька місяців її батьки повмирали. Вона працювала на різних важких роботах, а в 1947 році втекла разом з двома малими племінниками до Івано-Франківська.

“Батьки одружилися. Коли вже мама була вагітною, її знову арештували (за втечу), майже рік просиділа в станіславській тюрмі, де народила доньку. Після чого її знову виселили в Комі АРСР. Батько звільнився з Гуцульського ансамблю й 1948-го року подався до сім’ї. Тоді у філармонії жартували, що Остап сам себе відправив у заслання. Дивувались і водночас поважали за цей вчинок і таку любов до дружини, яка була на 12 років молодшою”, – розповідає Ігор Остапович.

“6 січня щороку накопичується сумним спогадом. Саме 1945 року мою маму, тоді ще 16-річну дівчину із Станіслава, з батьками і двома маленькими племінниками пакували в холодні вагони, аби відправити в Сибір. На самий Святвечір! Це у червоних “визволителів” була така “фішка” — вколоти болючіше, завдати сильніших душевних ран. У холодному вагоні їх протримали цілу ніч. Рушив потяг аж наступного дня — на саме Різдво” — з сумом розповідає Ігор Роп’яник.


З дружиною Галиною і донькою Оксаною під час заслання. Сиктивкар, 1954 рік.

Забігаючи наперед, скажу, що вони прожили разом у шлюбі 60 років, “поки смерть не розлучила їх”. А там, у засланні, в Сиктивкарі, талант Остапа Роп’яника оцінили гідно: він став провідним солістом Національного ансамблю пісні і танцю. В сина Ігоря Роп’яника збереглася заява батька директору концертно-естрадного бюро від 21 квітня 1954 р., в якій просить звільнити його у зв’язку з погіршенням здоров’я, на що було накладено резолюцію: “В виду того, что репертуар хора полностью лежит на т. Ропянике, в данное время отпустить не имею никакой возможности”. У сиктивкарській філармонії Остап Роп’яник  виконував чимало українських пісень, а також партій з відомих опер, серед яких і арія Карася із “Запорожця за Дунаєм”.

Згодом його представили до звання Заслуженого Артиста Республіки, але саме розпочалася хрущовська відлига, отримали дозвіл повертатися додому… Остап Роп’яник не захотів жодних винагород, бо єдиною та наймилішою серцю була винагорода повернення на рідну українську землю…

Повернулася родина Роп’яників із заслання 1956 року. Відразу після повернення додому Остап відвідав рідну Долину. І навіть є світлина, де він із донечкою Оксаною приїхав до районного Будинку культури, де починав свій мистецький шлях.

Наступного року народився Ігор Роп’яник.

“Потім батьки усе життя працювали в Гуцульському ансамблі. Сиктивкарська сторінка в біографії відіграла в майбутньому негативну роль у творчій кар’єрі батька: будь-які спроби мистецьких кіл відзначити його заслуги рішуче перекреслювалися в ідеологічних інстанціях. З Гуцульським ансамблем батьки об’їздили увесь Радянський Союз. Згодом в балет пішла працювати і моя сестра Оксана, — ділиться спогадами Ігор Роп’яник.

В дитинстві Остап Роп’яник знався з Мирославом Любачівським, який був на 2 роки старший від нього. Вони ходили разом до “Рідної школи”, пригадував, що разом грали в копаного м’яча. Близько був знайомий і з Мирославом Антоновичем (засновником і керівником відомого на весь світ Візантійського хору в Голландії), який був на рік від нього молодший. Вони жили по сусідстві на Оболоні – Підзапусті. Маючи обидва прекрасні голоси, співали в хорі. І як згадував Остап Роп’яник, Мирослав мав чудовий голос баритон. Але це знайомство було не тільки дружнє, але воно було скроплене родинними зв’язками: мати Мирослава Катерина походила з роду Горбових, бо сам Остап Роп’яник також з цього роду.

Ігор Роп’яник розповів цікаву історію вже особистого знайомства із Мирославом Антоновичем. І після цього скажіть: “Хіба світ не тісний?”

“Я одного разу випадково познайомився з Мирославом Антоновичем. У 1991 році до мене зателефонували незнайомі люди з Чикаго, які запропонували мені приїхати в Америку трохи помалювати. І ось за якийсь час вони завітали до Львова й запросили на зустріч в готелі “Дністер”. Я прийшов, сів у вестибюлі, чекаю. Підійшов якийсь старший пан, сів навпроти мене, теж чекаючи на когось. Стало йому, видно, нудно, й почав мене щось розпитувати: чи я теж в цьому готелі мешкаю, а звідки я, хто я? Зговорилися, що він з Долини. “І мій батько теж”, — кажу. “А хто батько?”, “Остап Роп’яник”, “Остап?!” Словом, згадав. Була тепла, щира розмова. Залишив мені візитівку, мовляв, “будете в Голландії, ласкаво прошу”… Через роки я був у Голландії, але вже було пізно…, — розповів Ігор Остапович.

Раз я вже повернула ниточку розмови до відомих людей нашого краю у житті Остапа Роп’яника, то варто сказати, адже це все наша історія, й залишиться нащадкам колись, Остап Роп’яник був родичем і Володимира Горбового (видатний громадський діяч, відомий юрист, соратник Степана Бандери). Словом, прадід Остапа Роп’яника — Іван Роп’яник (1799 р.н.) був водночас дідом Володимира Горбового.  Ігор Роп’яник особисто в 1974 році бачив Володимира Горбового. Це був рік, коли Ігор закінчував школу і поїхав з батьком провідати родину, яка мешкала в Долині, на Оболоні. Горбовий два роки перед тим повернувся в рідні краї після 25-річної неволі.

“Пригадую, як з батьком мало не крадькома пробиралися до його домівки, знаючи, що за ним постійно стежать спецслужби. Пам’ятаю і тривалу розмову дорослих, майже пошепки, з інколи незрозумілими умовностями й недомовками, безперервними зазираннями у вікно. Пізніше дорослі попросили, аби я вийшов на подвір’я і пильнував, чи хтось не йде. Що вони тоді робили, про що говорили, не знаю. Коли вже прощались, Горбовий мовив: “Не дуже говоріть комусь про нашу зустріч: мені вже все одно, а собі можете нашкодити”, – пригадує Ігор Роп’яник ті моменти.

Так, в ті часи на Оболоні жили відомі родини нашого краю. Так, Осип Бойдуник, свого часу голова Української Національної Ради був також родичем Остапа Роп’яника — двоюрідний вуйко. Єдине, що збереглося як пам’ятка від цього родича в Ігоря Роп’яника – це власноруч підписана Іваном Багряним книжка «Огненне коло»: «Інж. О.Бойдуникові, з пошаною Іван Багряний. 19 VII.53.» А подарував Ігорю цю книжку племінник Бойдуника — Теофіл Форович в Чикаго у 1992 році. Він теж родом з Долини, і добре знався з Остапом Роп’яником.

“Троюрідним братом батька був Богдан Роп’яник, прикарпатський композитор, відомий в середині минулого століття як художній керівник і диригент народної чоловічої хорової капели медичних працівників м. Івано-Франківська “Гомін”. В ті часи цей колектив був одним з найсильніших хорів Галичини”, – розкриває вже всі родинні зв’язки Ігор Роп’яник.

Надзвичайно багато мені довелося почути про Остапа Роп’яника і від моєї вже родини – дочки Володимира Антоновича (першого засновника музичної освіти та директора музичної школи в Долині) пані Орести. В архіві пані Орести є надзвичайно багато світлин, де ці дві родини проводили спільно прекрасні хвилини дозвілля, праці й відпочинку. Адже Остап Роп’яник та Володимир Антонович були товаришами ще з юних літ. В молоді літа вони разом кавалєрували і в Станіславі познайомилися з двома товаришками, які мешкали на Гірці (один із районів Івано-Франківська, який починається від “тунелю” залізничного мосту і аж до Вовчинців), які згодом і стали їхніми дружинами на все життя. Це були Галина Ільба (дружина Остапа Роп’яника) і Ольга Вовчук (дружина Володимира Антоновича), і вона ж хресна мама Ігоря Роп’яника.

Потім Остап та Володимир спільно працювали в Гуцульському ансамблі. Як пригадує пані Ореста Антонович, всі знали Остапа Роп’яника як дуже веселу і дотепну людину. В будь-якому товаристві, де був Остап – там завжди жарти, там було весело. Він написав багато гуморесок, зібрав і уклав чимало народних усмішок. Вони часто друкувалися на сторінках журналів “Перець”, “Україна”, в багатьох газетах. А ще родина Роп’яників (тато, мама й дочка Оксана) багато їздили по гастролях. А дитинство Ігоря  минуло за лаштунками філармонії, знав усіх артистів, мало того — вивчив репертуар, всі пісні! Одного разу навіть їздив із колективом на гастролі всією Україною. Спогади про цей ансамбль, про людей, які працювали там, заслуговують на окрему бесіду. До речі, в Ігоря збереглися щоденники батька з 1972 по 2003 рік, де описаний кожний день, пов’язаний, в тому числі, й з Гуцульським ансамблем та життям. Сестра Оксана була танцюристкою.

Багато реліквій від батьків збереглося в Ігоря Роп’яника. І одна із них, яку він постійно тримає вдома – це вервиця з хліба. Коли мама робила її в ув’язненні, хліб був на ціну золота. Але віра для неї була в стократ дорожчою. Саме віра й молитва зробили її незламною наперекір потугам інквізиторів, які прийшли в Галичину під виглядом “визволителів” із “братньої” Московщини, сплюндрувавши долі багатьох тисяч сімей. Ще збереглося листування батька із Любою Франко, онукою великого Каменяра, або з дружиною Марка Черемшини Наталією Семанюк, чи з видатним диригентом Дмитром Котком, славетним хореографом Ярославом Чуперчуком...

Остап Роп’яник регулярно писав щоденник. Там багато цікавих фактів, але про це вже наступного разу.

Помер Остап Роп’яник в 92 роки — 4 квітня 2007 року. А 2016 року йому виповнилось би 100. На запитання “За що найбільше я вдячний батькові?”, Ігор Роп’яник відповів: “За те, що він навчив мене любити свою мову, свій народ, свою державу. У нього цього непідробного ставлення було по вінця. Він вмів радіти життю, навіть, коли було важко. Ще тато транслював мені шанобливе ставлення до історії і пам’яті своєї родини. Тому нині по крупинці намагаюся зібрати дані про наш рід. Збережені татом безцінні фото з нашого сімейного альбому я тепер зможу передати своїм дітям, щоб вони знали про своє коріння”.

Впевнена, що пам’ять про своїх земляків дорога — і дасть наснаги всім українцям. А особливо тим,  чиї близькі, родичі зазнали репресій за участь у національно-визвольних змаганнях українського народу в роки й після Другої світової війни. Їх було сотні тисяч — засуджених, виселених до Норильська, Караганди, Воркути, Кенгіра, Магадана, Інти… Багато в муках закінчили там своє життя. Хто ж повернувся на Батьківщину, був і є прикладом незламного духу борця за волю України, як і Остап Роп’яник. Ще за життя, звісно, радів з успіхів дітей, онуків, мріяв, щоби у них життя склалося краще, щасливіше, ніж було у нього і дружини, все сподівався, що в державі все переміниться... Якби-то він знав, що нас чекає в майбутньому війна!

"Хор під орудою Дмитра Котка (посередині). Батько – в другому ряду другий зліва. 40-і роки"
"Гуцульський ансамбль пісні і танцю. Приблизно, 1945-46 р. Художній керваник – Дмитро Котко. Батько – відразу над ним правіше"
Артисти Гуцульського ансамблю пісні і танцю під час гастролей. Таганрог, 13 травня 1950 р. Зліва - співак Остап Роп'яник , третя зліва — відома танцюристка Василина Чуперчук, троє останніх — співаки Василь Гаврилюк, Корнель Луговий і
З народним артистом України, художнім керівником і диригентом Гуцульського ансамблю Михайлом Гринишиним
Галина Роп’яник (третя справа) – танцюристка Гуцульського ансамблю. Перша справа – Василина Чуперчук
"В Долині з родиною Антоновичів. Моя мама – крайня справа. Позаду – Володимир Антонович"
Династія Роп’яників: зліва направо – Ігор Роп’яник, Остап Роп’яник, його онук Тарас Роп’яник, на руках – правнук Станіслав Роп’яник. Івано-Франківськ, 2004 рік.
Співають хористи Долинського "Бояна". 30-ті роки. Роп'яник — другий справа
загрузка...
Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: