Колгоспники у калуському палаці культури "Мінерал" | Фото: Фото з архіву родини Хохів Як відбувалася колективізація у Калуші, сьогодні дуже мало відомо. Скупі свідчення вдається зібрати зі слів калушан, які на час колективізації у 1947 році були дітьми. Про це не збереглося майже ніяких даних у краєзнавчому музеї. Не пишуть про це і місцеві історики, автори праць про Калуш та українська версія Вікіпедії. Там навіть немає статті про колгосп “Росія” у Хотіні, який свого часу був об’єднаний із калуським колгоспом імені Жданова та мав статус “мільйонника”.
МЕТОДОМ КНУТА І ПРЯНИКА
Історія колективізації у Калуші дуже драматична і навіть трагічна. До колгоспу калушан залучали методом “кнута і пряника”.
Відомо, що у 1940-ві роки Калуш існував здебільшого в межах старого міста. Місто поширювалося до теперішнього “п’ятачка”, однак у вигляді сільськогосподарського району, де люди вели здебільшого сільський спосіб життя. А теперішній “посьолок” — це були орні землі та великі сіножаті, які простягалися аж від нинішньої “солянки” до села Мостище.
Навесні 1948 року у Калуші з’явилося багато приїжджих зі Східної України — в місто скеровували молодих лікарів і вчителів. Серед новоприбулих багато було професійних агітаторів. Їхнім завданням було створити основу для майбутнього колгоспу.
Деякі багаті калуські господарі, як-от Якуб Величкович і Василь Іваницький, добровільно віддали усе своє господарство для потреб нового колгоспу. Інші — відмовлялися. У 1948 році багато родин калушан потрапили до Сибіру. Зокрема, вивозили усіх, хто відмовлявся вступати до колгоспу.
На основі господарки Якуба Величковича почали організовувати колгосп. У суспільну власність потрапив і його великий будинок. Якуб Величкович жив навпроти нинішнього райвузла поштового зв’язку (нинішня вулиця Пчілки. — Авт.), де тепер встановлена капличка. Колись це була вулиця святої Анни.
Якуб Величкович був знаним чоловіком. В нього віддавна була велика господарка. Вулиця Величковича існує у межах сучасного Калуша. Вона розміщується в районі залізничного вокзалу, тобто, не там, де існувала історично. Будинок Величковича був великий і добротний, і дуже відрізнявся від тогочасної масової забудови.
— Був такий випадок, що на Лесі Українки трапилася велика пожежа. Все було дерев’яне, і багато будинків згоріло. Згоріла і його господарка. Після пожежі Якуб Величкович збудував для своєї родини будинок із цегли. Тоді ніхто не будував таких маєтків, — розповів “Вікнам” Іван Пелехан.
Будинок Якуба Величковича наполовину зруйнований. Він належав двом дітям Величковича від першого шлюбу. В часи, коли будували проспект Лесі Українки, Люба Величкович погодилася на демонтаж своєї половини будинку, а Володимир — ні. Відтак, його частина стоїть і досі
Любомир Гуд, калушанин: “Будинок Якуба Величковича простояв ще від 30-х років. Подивіться, яка цегла. Кожка цеглина — ще часів Автро-Угорщини”. Цей калушанин живе у старому дерев’яному будинку на вулиці Олени Пчілки, хоча колись це була вулиця Лесі Українки, на будинку навіть зберігся номер — № 44. Любомир Гуд, дізнавшись, що “Вікна” зацікавилися будинком, де була колись управа колгоспу, запросив до себе на подвір’я. Показав, що він зберігає старі цеглини, які впали зі стін будинку Якуба Величковича, у себе на подвір’ї. “Кожна цеглина мала підпис. Ясно навіщо — адже вкрасти могли усе. Подивіться, яка це цегла, — кладе поряд дві цеглини: австрійську і сучасну, удвічі меншу. — Вона може простояти віки. Тепер із такої вже не будують”.
Вже з 1948 року Калуський райком компартії активно залучав місцевих жителів до колгоспу. Господарів викликали до “контори”, яку створили у колишньому будинку Івана Пелехана, і залякували, погрожували, змушували написати або поставити підпис під уже готовою заявою про вступ до колгоспу. Влада взялася за усуспільнення худоби, сіножатей, лісу, ріллі.
Упродовж 1948 року у Калуші заснували всю інфраструктуру колгоспу, який назвали іменем Жданова. Було збудовано корівники, свинарники, птахоферму, конюшню. Корівник і свинарник розміщувався в районі базару “п’ятачок”, птахоферма — на території неподалік ПК “Юність” у напрямку вулиці Зелена. Будинок птахоферми був досить великий. Тримали курей, гусей і качок. Для обробітку землі потрібно було багато коней. Здебільшого коней отримували із селянських господарств.
— Нас минуло виселення. Але батько мусив віддати у колективне господарство єдиний у господарстві засіб до обробітку землі — свого коня, — пригадав Іван Пелехан..
Конюшні знаходилися на території, де потім збудували ресторан “Ільмень”.
— Грошей у колгоспі не платили. Люди працювали за трудодні, — веде далі Іван Пелехан. — Давали зерно. Тому, хто працював у колгоспі, дозволяли тримати якусь корову та мати город біля хати.
Хто не вступав до колгоспу, не мав права тримати корову. Колгоспники мали право випасати худобу на усуспільнених луках.
ВАСИЛЬ ІВАНИЦЬКИЙ ПЕРЕДАВ ДО КОЛГОСПУ ВСЮ СВОЮ ГОСПОДАРКУ
Як уже згадувалося, частина заможних господарів, які передбачали трагічний хід подій, відмовилися від власного господарства. Так, усю свою господарку до колгоспу віддав Василь Іваницький. Його господарство розміщувалося там, де зараз — міський ринок “п’ятачок”, точніше — через дорогу, де колись була аптека. Зокрема, тут була велика пасіка Іваницького.
— В обійсті у Василя Іваніцкого відкрили контору, і ті господарі, які там жили, мусили бути в колгоспі. Батько моєї жінки був чабаном. Його звали Іван Миколайович Іваніцкій. Овець тримали у двох стодолах — одна, наприклад, була у Пітулеїв біля Іваніцкого. На літо вівці заганяли у кошару на Заліссі, де зараз дачі. Чабан жив там ціле літо, маючи коня і проживання. Це була пекельна праця, щоденна і цілорічна. Восени овець стригли і шерсть забирали.
Влітку 1948 року у новоутвореному колгоспі імені Жданова створили бригади. Призначили головою колгоспу немісцевого чоловіка на прізвище Василів, який приїхав зі Сходу.
У корівнику утримували не менше сотні голів скоту. Видатними успіхами могли похвалитися калуські доярки. Так, доярки Анна Хомик, Петрунеля Баран, а також Добрянська і Семанишин отримували чималі надої — тисячі літрів молока в рік. Доярки були номіновані на отримання від держави нагороди за трудові досягнення. Однак, наскільки відомо, їх вони так і не отримали — боялися розправи за співпрацю із тим режимом, який розорив будинки їхні сусідів і заслав їх у Сибір. Адже більшість сусідів не підтримували, а різко засуджували участь земляків у колгоспі.
ДВІ БРИГАДИ — “У ЯКУБА” і “У ІВАНІЦКОГО”
На вулиці Пархоменка багато жило німців, але їх переселили у Польщу, а поляків — сяноцьких і лемків — переселили у їхні будинки. Саме тут організувався колгосп. Лідером громади був Янкович. Домовилися, що якщо Янковича записати до колгоспу (а він хрестив, старостив. — Авт.), то всі переселенці будуть у колгоспі. На базі переселенців організувався колгосп Іваницького. Калушан було мало. Хто хотів город мати біля хати, то той йшов у колгосп.
Як господарство готувалося до зимівлі, пригадує Іван Пелехан.
— В районі тресту (теперішньої податкової. — Авт.) зберігали вирощений урожай на зиму. Тут буряки, бульба були у великих ямах. Була машина, яка могла той буряк перемолоти. Де була водокачка (територія міської поліклініки. — Авт.), там будували довгі копиці. Ананевичі на хуторі Кепському (поблизу Мостище. — Авт.), де було шість чи сім хат, стирти ті укладали, оберігали від вогню тощо. Таких стиртів колгосп мав зо п’ять чи шість. На Заліссі були великі сіножаті. Кожному, хто працював у колгоспі, виділяли ділянку землі. Як то кажуть, “на десяту копицю”. Вісім або дев’ять копиць ішло в колгосп, а одну або дві — міг забрати господар. Цілою хатою сіно сушили, складали. Бригадир приходив і відбирав готове сіно — що в колгосп, а що міг забрати господар. Звісно, що на таких умовах добровільно йти у колгосп люди не хотіли, — згадує Іван Пелехан. — До господарки я особисто не мав відношення, бо виріс уже при сучасній системі. Батько був господар. Прожив 78 років, у 1986 році помер. Ми не підлягали депортації і колективізації, бо мій батько був інвалідом дитинства. Мама не могла піти до колгоспу. Батько був на роботі в калійному. Але його тягнули: “Треба йти в колгосп”. Так само і батько моєї дружини. Хата в хату — хтось мусив бути в колгоспі. Ми були малі діти. Політично незаангажовані, на відміну від старших хлопців, які були в УПА…
Взимку 1948-го довелося виживати: харчів, зароблених у колгоспі, не вистачало.
Заможні господарі, які відмовилися від власного господарства, доживали віку у бідності. Так, Якуб Величкович не зміг сприйняти руїни, яку спричинила колективізація у його господарстві, і на початку 1950-их років помер. Василь Іваницький прожив довше. Мешкав у бідній хатчині. Їхні нащадки і досі живуть у місті.
Досі зберігся старий будинок Величковичів — точніше, його половина — на вулиці Олени Пчілки.
Чому не прижилося колгоспне господарство у Калуші? Причин може бути кілька. По-перше, харчів, зароблених у колгоспі, людям не вистачало. Відтак кожен шукав собі додаткових джерел заробітку. По-друге, в Калуші населення було задіяне в УПА. По-третє, Калуш — це усе таки велике місто, де історично була розвинена хімічна промисловість, і комуністична верхівка прийняла рішення розвивати цей напрямок господарства у місті.
Коли у Калуші було прийнято рішення про будівництво “хімії”, колгосп Жданова у 1963 році було об’єднано із колгоспом у Хотіні. Головою колгоспу Жданова був Петро Сердюк, а колгоспу “Росія” — Щупак. Об’єднаний колгосп отримав назву “Росія”. Очолити його запросили людину не місцеву — ним став фронтовий герой часів Другої світової війни Валентин Трофимович Хоха.
ФРОНТОВИЙ ГЕРОЙ ВАЛЕНТИН ХОХА І КОЛГОСП “РОСІЯ”
Хоч він був і не місцевий, Валентина Хоху у Калуші і досі не забули. Першого голову об’єднаного колгоспу добре пам’ятає і Іван Пелехан. За словами пана Івана, це була інтелігентна людина, за якого в колгоспі вдавалося досягнути хороших результатів. Попередніх керівників — Петра Сердюка і Щупака — зробили заступниками голови колгоспу.
— Пізніше калуська бригада, яку очолив Петро Сердюк, відпала і розпалася. Сердюк був звичайним чоловіком. Він керував суто калуським колгоспом Жданова, — пригадав Іван Пелехан.
Маріанна Хоха, яка нині живе у мікрорайоні Хотінь — невістка Валентина Хохи. Її чоловік Олександр — його син.
— Новоутворений колгосп “Росія” був зернового і тваринницького напрямку. З часом став “мільйонником”. Мав тисячі гектарів угідь конюшні, телятники, птахоферма. Якби тато прокинувся, він би за голову схопився, які зараз поля, — пригадує Мар’яна Хоха. — Було дуже розвинене тваринництво. Де район “Миромарку”, була птахоферма, а потім — телятник. Поля обробляли за передовими технологіями. З успіхом вирощували технічні культури — наприклад, льонове волокно.
Мар’яна Хоха поділилася спогадами про голову колгоспу “Росія” Валентина Хоху.
— Валентин Трофимович народився 5 жовтня 1921 року в сім’ї службовця в селі Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області, — розповіла “Вікнам” Маріанна Мар’янівна. — У 1935 році розпочав учитися і на момент початку Другої світової війни закінчив середню школу. У серпні 1941 року був призваний у ряди Червоної армії і брав участь у війні. На фронтів запеклих боях проявив мужність і безстрашність, пройшов бойовий шлях від Сталінграду до Кенігсберга — за що був нагороджений чотирма медалями і Орденом Великої Вітчизняної війни другого ступеня. У 1946 році демобілізувався і вступив до вищої юридичної школи, яку успішну закінчив у 1948 році. Працював народним суддею у Лисецькому районі Станіславської області. Громадяни Лисецького району вибрали Валентина Трофимовича кандидатом на народного суддю свого району. Був третім секретарем райкому партії. Десь у 1950 роках був скерований на роботу у Калуш. Колгосп “Росія” він очолював, і односельчани пригадують його як інтелігентну людину. Як невістка можу сказати. Що був не дуже балакучим, — історії про війну доводилося із нього витягувати по словечку. Був щасливчиком — ні разу не був пораненим. Мав тільки подряпини на шиї. Професію льотчика замінив на зв’язківця, оскільки мав проблеми із зором.
Пам’ятає Іван Пелехан і дружину Катерину Дмитрівну Хоху.
— Катерина Дмитрівна була родом із села Верхнячка Христинівського району Черкаської області. Познайомилися і одружилися у Лисці, куди обоє приїхали за скеруванням. Катерина Дмитрівна викладала математику у тодішній ЗОШ №3. Вона ніколи не підвищила голосу на жодну дитину. Це кажу, як учениця, — розповіла Мар’яна Хоха. — На пенсії жили тихим життям. Вирощували біля хати садовину та городину.
Подружжя Хох виховало трьох дітей — сестру і хлопців-близнюків. Із них у Калуші живуть сестра і один із близнюків, Олександр Хоха.
