загрузка...

Василь Курник: “Степан Бандера у Хотіні бував”

Хотінчани на свято Покрови. 1938 рік | Фото: Архів Василя Курника


Помилка в тексті?
Виділіть її мишкою та натисніть

Система Orphus

Василь Курник: “Степан Бандера у Хотіні бував”

Дата публікації: 2015.10.20 | Коментарів: 0 | Переглядів: 3878

Василь Курник показав світлину, зроблену 77 років тому на свято Покрови у Хотіні. Василь Курник — співавтор книги “Хотінь: погляд з минулого у сьогодення” про 575-літню історію Хотіня, до якої увійшли рідкісні фото та пізнавальні статті авторства сучасників. Книга, у яку він вклав багато власної праці, вийшла у Калуші у 2015 році. Презентація книги відбулася у червні. Участь взяли усі, кому небайдужа історія рідної землі.

Василь Курник розповідав, що став автором книжки доволі несподівано. Хоча сам змалку цікавиться історією. На початку до нього звернувся краєзнавець Микола Когут і попросив допомоги зібрати матеріали про Хотінь. Разом із ним Василь Курник обійшов увесь житловий масив. Попросив пригадати, які історії про свій край пам’ятають люди, та знайти старі фотографії. Каже, що спочатку люди не вірили в успіх цієї затії, не сприймали пошуковців серйозно. “Але сталося по-нашому. Така книга — є”, — каже Василь Курник.

Після армії Василь Курник працював у “Сільгосптехніці”. Перейшов працювати на “Карпатнафтомаш”. Учасник хору “Родина” (керівник — Марія Сухан). Чемпіон Хотіня із шахів серед дорослих на приз “афганця” Ігоря Семанишина

Василь Курник живе у власній хаті у житловому масиві Загір’я. Хаті вже виповнилося 50 років, однак вона і досі стоїть, як щойно збудована. Хата вибудувана з міцного дерева, яке не боїться ні спеки, ні морозів.

— Я народився в 1932 році в Хотіні в родині Івана та Емілії Курників. В сім’ї у нас було четверо дітей. Троє хлопців, і одна дівчинка, Текля. Текля Іванівна Шпитальна і зараз живе у Хотіні. Мій тато Іван вмів будувати хати. А дід Григорій — будував у Хотіні церкву. Він був такий сильний, що зараз таких людей уже немає… Мій другий дід походив із села Кулинка.

Василь Курник показує стару фотографію. На ній — вся родина. Ця фотографія зроблена 77 років тому. Однак на ній і сьогодні добре видно, як схожий на батька співавтор книги — тоді маленький Василько.

— Вони зібралися на свято Покрови. В нас у селі був празник, і вся родина з’їжджалася з усіх усюд.  Приїжджали на фірах. Залишалися ночувати, — пригадує. — Це мої вуйки. Мудрик Олекса, Іван. Мудрик Михайло — мій вуйко, із Кулинки, був сотником. Він загинув під Болеховом.

Василь Курник від споминів про батьків переходить на спогади про національну визвольну боротьбу українського народу проти “совітів”. Його родина зазнала переслідувань наприкінці 1930-их років, як і багато хотінчан.

— Пригадую один день. То був 1939 рік. Хотінчани мріяли про незалежну Україну. У Калуші сказали, що їдуть українські козаки. А люди вийшли зустрічати їх на гостинець  із хлібом-сіллю. Взяли прапори, вдяглися у вишиванки. Тоді символіка була ще дозволена. Натомість — то були чекісти. Людей зустріли словами: “Ми вам покажемо самостєйну”, знаєте. Поїхало тогди… Тюрми, табори… Хитрощами зробили це. Там були і діти. Хліб, сіль... Так бралися нищити. Люди втікали, куди могли. Відтоді почалися репресії.

— Ваші родичі також були серед тих, хто зустрічали?

— Мій дідо Василь були багаті, мав коні. А були комсомольці…  Була неділя. Моїх вуйків Михайла та Івана Мудриків чекісти забрали із пасовища, де вони пасли коней.  Сам пригадую, як декого тоді убили. Був такий чоловік на прізвище Барнась… Пригадую, як він, убитий, голий лежав біля церкви. Вуйка Михайла вбили. Його тіло було в Дем’яновому лазі. Вуйка Івана Мудрика завезли до Львова, а потім його з родиною вислали. Михайло та Іван були добрими музиками і хористами. А Михайло ще й  футболістом.

Василь Курник добре пам’ятає ті роки, на які припало його дитинство.

— Із Хотіня походять більше 20 чоловіків, які воювали в УПА. 33 людей відбули 25-30 років ув’язнення. 16 родин були вивезені в Сибір, — Василь Курник пригадує сусідів, які йшли в УПА. Їхню історію описав у книжці.

— Степан Бандера у Хотіні бував. Мій тесть, Драган Пилип, був учасником товариства “Просвіта”, хористом, учасником духового оркестру. Він тримав склеп. І Степан Бандера приїжджав, і бував у тестя.

Про свій родовід Василь Курник може розповідати годинами. Адже вона для нього завжди була джерелом натхнення і орієнтиром у житті.

— Мого вуйка Івана Мудрика добре пам’ятають жителі  Хотіня. Світла в Хотіні тоді ще не було. А він був добрий спеціаліст і використав потік, який тік біля його подвір’я. Іван зробив невеликий водоспад та турбіну внизу, а зверху поставив генератор з паровоза. Світло від неї світило на подвір’я, у хаті і стайні. Хотінчани дивувалися, як це гарно. Коли провели освітлення у Хотіні, Іван Мудрик зробив світло у місцевій церкві Святого Миколая. А ще Іван був музикантом у духовому оркестрі та хористом у хотінському клубі.

Василь Курник схожий на свого батька. Видають схожість нахмурені брови, витягнуте обличчя. Від батька та діда передалася чоловіку любов до хотінського храму.


ВІД МУЗЕЮ АТЕЇЗМУ — ДО ВІДНОВЛЕНОЇ ЦЕРКВИ

— Стара хотінська церква Покрови Пресвятої Богородиці була невеликою, покрита гонтою, — пригадує 83-річний Василь Курник. — Населення Хотіня швидко зростало і під час Богослужінь церква не могла вмістити всіх прихожан. Тоді стару церкву розібрали та почали будувати нову. Це було влітку 1888 року. Мій дід Григорій був серед тих, хто будував новий храм. Її освятили на честь святого Миколая Чудотворця.

Церкву святого Миколая хотінчани оберігали від “совітів” до 1960-х років. У 1970 році прийшлі безбожники у приміщенні хотінської церкви відкрили атеїстичний музей. Аж 1989 року церква знову відкрила свої двері для прихожан. Майже за 20 років приміщення було повністю знищене. Щоб відновити його до ошатного храму, свої труди офірувала вся громада Хотіня.

Пам’ятає Василь Курник й історію дзвону “Дмитрій”.

Януш Фельчинський приїздив до Калуша. Пригадую, як він приїхав і привіз дзвін. У церкві відбулося освячення дзвону на дзвіницю і його хрещення. Його назвали на честь пароха церкви Дмитра Кишенюка “Дмитрієм”. Пан Фельчинський із тієї родини, яка за Австрії мала ливарню у Калуші. Він сказав, що він правнук по матері Якова Струка, який понад сто років тому продав воли і кілька моргів поля, щоб на виручені гроші закінчити будівництво церкви святого Миколая. Добре пригадую, як зустрічав його у Калуші. Він подарував і скульптуру Божої Матері, яка дотепер у храмі.

Василь Іванович у книзі розповів, як реставрували церкву у Хотіні. Для цього до роботи довелося залучити багатьох краян. 

— Попередня влада все поруйнувала. Коли вирішили відновити храм, зробили нові замки та ключі до вхідних дверей, пульти та лавки для хористів на хорах, підставку для книжок дякові, підсвічники, раму під дзвін. Багато людей допомагало. Наприклад, хто мав столярний цех. Я їм інструменти давав, і вони виготовили потрібні речі.


БАТЬКО, ДІДУСЬ, ГОСПОДАР

Василь Курник — батько двох синів і доньки. Дідусь шести онуків і прадідусь трьох правнуків. Господар чималого городу і саду, який доглядають разом із дружиною Емілією.

— Улітку тут прохолодно, взимку — тепло, — Василь Іванович проводить невелику екскурсію по світлиці. На стінах — старовинні ікони, скульптура Матінки Божої, картини, вишиті рушники.

Попри це, — нічого зайвого. На столі — грамоти, відзнаки, нагороди. За гру у шахи Василь Курник отримав відзнаку на турнірі імені Ігоря Семанишина — вже не менше, ніж десятий раз, адже Василь Курник є постійним учасником турніру, який проходить у Хотіні.

Цього року здобув ІІ місце. Каже, що поступився молодому спортсмену — переселенцю зі Сходу України.

Василь Курник все життя пропрацював на заводі “Карпатнафтомаш”. З того часу цікавиться автомобілями, сільськогосподарською технікою, різноманітними інструментами. Показує світлину з трактором. Виявляється, цей агрегат Василь Іванович виготовив власноруч. Трактор працював від невеликого двигуна, встановленого спереду, і мав причіп. Його господар на прохання родича, який тримає велике господарство, передав у Вістову.

— А ось це — фургон “Днестр”. Створений за нашим кресленням на заводі “Картапнафтомаш”, — розповідає Василь Іванович. — Цей фургон був запатентований. Його виготовляли за нашим зразком і поставили на серійне виробництво. Скільки таких було виготовлено? Вже і не знаю, але точно немало… Там усередині поміщалося четверо людей. Це свого роду “дім на колесах”. Потім завод розвалили. Виробництво стало. Чому? Це було вигідно ворогам України, щоб у її містах і містечках не було власного виробництва, натомість, цінні кадри втрачали кваліфікацію. Завод просто розікрали.


На пенсії Василь Курник не нудьгує. У вільні хвилини пише гуморески.

Василь Курник сподівається, що дослідженням “Хотінь: погляд із минулого у сьогодення” не завершується робота над історією цього житлового масиву міста Калуш.

— Багато недописано в цій книжці. Поспішали, — каже Василь Іванович, і остверджує: пошук матеріалів про Хотінь триває і зараз.

загрузка...
Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: