загрузка...

70 років тому в Калуш перевезли цілком село Ялин Саноцького повіту

Церква святого Юра у селі Ялин Саноцького повіту


70 років тому в Калуш перевезли цілком село Ялин Саноцького повіту

Дата публікації: 2015.11.09 | Коментарів: 0 | Переглядів: 4636

В ці осінні дні 70 років тому мій дід по мамі Петро Джуган разом з своїми вісьмома дітьми насильно був переселений в Калуш. Половина дітей на той час вже мали свої сім’ї і дітей, інша половина — тулилася ще до батьків. З них найменшій Софійці сповнилося вісім років. Відтоді почалася калуська сторінка життя великої сім’ї Джуганів, в тому числі і моя.

У вересні 1945 року поляки зі смутком покидали обжитий Калуш, а моїх батьків разом з односельцями села Ялин Саноцького повіту примусом привезли до Калуша і вивантажили на залізничній платформі старого калійного комбінату.

Був уже вечір, чоловіки розійшлися шукати пристанище на ніч, а жінки з дітьми і хатнім добром залишилися насамоті. Попереду їх чекало невідоме життя, вони — змирилися з долею і ще не здогадувалися, що їм доведеться стати від плуга до верстата, лізти під землю в гірничий забій, освоювати колективний спосіб ведення сільського господарства, а простіше — працювати в колгоспі, де на той час майже вся праця була ручною: від садіння — до збирання урожаю.

Згодом їхні діти, а дехто із молодих поріднилися з місцевими, стали сватами і кумами. Сьогодні вже не ділять на місцевих і переселенців, усі живуть єдиною родиною, в мирі і злагоді. А на початку все було інакше: місцеве населення недоброзичливо зустріло вимушених переселенців, обзивало їх лайливими словами, кращі з яких було це “поляки”, “західняки”, “лемки”. Важко сьогодні сказати, чим була викликана ця агресивність. Може вони мали надію на те, що все майно, залишене виселеними поляками, як і земля, залишиться їм, і робота на ТЕСПі буде також їхньою.

Але влада мала інший план. В місті бракувало людей і переселенці повинні були замінити на ТЕСПі вивезених з Калуша до Польщі етнічних поляків, які в більшості складали робітничий потенціал фабрики. На таку думку мене наштовхує той факт, що вже в 1946 році мої два вуйки працювали гірниками, ще двоє — залізничниками, які до переселення, окрім плуга, іншої техніки не бачили. Калуш треба було забезпечити робочою силою, і тому радянська влада, всупереч звичній практиці розселення сімей поодинці, відступила від загальних правил.

Так ялинцям в деякій мірі пощастило: все їхнє село поселили в Калуші. А це — 139 дворів. І якщо врахувати, що в кожній сім’ї було по п’ять і більше дітей, це становить 750 осіб.

Не всі залишилися в Калуші: старі газди, яким на той час було за 50 і яким важко було вчитися новому ремеслу, не прижилися в місті, знялись і родинами переїхали за Дністер, газдувати на чорноземах. Так утворились поселення ялинчан у Старому Мартинові, Сарниках.

Село Ялин було не дуже великим, розташувалося за 8 км від міста Санока і належало до одноіменного повіту. Ялин межує з селами Пакошівка, Грабівниця, Страхотин, Грабівка. Село мало свою церкву Святого Юра, збудовану в 1835 році, чотирикласну церковно-парафіяльну школу, дитячий садок при школі, а також клуб. Заселяли його українці, було декілька сімей поляків. В селі тільки декілька родин розмовляли польською, всі решта — українською. Говірка, якою розмовляли наші батьки, дала привід корінним калуським міщанам називати їх “західняки”. А це, насправді, була суміш українських, польських і лемківських слів.

Село було розтягнуте і в окремих його частинах поселилися різні родові гнізда: Джуганів, Долошицьких, Єнкалів, Тимчишиних, Цимбалістих, Скібіцьких, Коциловських, Котлярчуків. Найбільше в селі було родин з прізвищем Джуган — шістнадцять. Ось як в алфавітному порядку виглядає кількість родин села Ялин перед виселенням.

Басник — 1
Бурий — 2
Блащак — 2
Виницький — 1
Вороняк — 2
Венгриняк — 1
Вітсха — 1
Гринь — 4
Грищишин — 2
Глушик — 4
Гошовський — 1
Гусак — 2
Долошицький — 15
Давида — 1
Дерень — 1
Диминський — 1
Загородничий — 1
Єнкало — 8
Коциловський — 8
Кметик — 1
Кріль — 2
Керман — 1
Кучма — 2
Котлярчук — 7
Левіцький — 1
Малик — 4
Мадея — 1
Мазур — 2
Мицька — 1
Пастушак — 1
Скібіцький — 6
Тилька — 1
Тимчишин — 10
Федак — 1
Хухра — 5
Цимбаліста — 9
Ярець — 4
Ятчишин — 2
 
Серед такої кількості однакових прізвищ (а серед них потраплялись ще і з однаковими іменами. — Авт.), мешканці села в своїй більшості мали вуличне прізвисько. Останнє нерідко було більш вживаним. Діапазон вуличних прізвиськ є надзвичайно широким. Вони вказували на якусь рису характеру, зовнішності, як, наприклад, Дзьовів, Бульків, фах — Швець, Стадник, особливості місцевості, де вони жили, — Згреблі, Спіддуба, Корч.

Походження ж таких прізвиськ, як Пінчарів, Коциляків, Филипів, Сай, Сколінцівки, Шулівки, Галібабки, Кобіців, Батуренько, Ферлий, невідомі, але вони передавалися з покоління в покоління.

Мені довелось працювати одним з нащадків Хухрів. У розмові з ним я довідався, що його далекий родич працював на Гавайських островах, в місті Гонолулу. І коли його запитували, де він працював, де був, відповідав, що вернувся з Гонолулу, так за ним і закріпилось це прізвисько.


Родину Євгена Мазура у вересні 1945 року разом з односельцями села Ялин Саноцького повіту примусом привезли до Калуша і вивантажили на залізничній платформі старого калійного комбінату


Розселяли ялинчан по цілому місту. Більшість оселилася на “Новому Калуші” (тепер — вулиці Вітовського, Глібова, Мостиська, Лемківська, Антонича, Руднєва) в хатах, де до 1939 року в основному проживали німецькі колоністи, які після першого пришестя “визволителів” по договору Рібентропа — Молотова покинули місто. В спадок колоністи залишили ще й приміщення школи, де навчалися ми, діти переселенців.

Треба відзначити шанобливе ставлення ялинчан до вчителів. Та і діти тягнулися до знань. Багато з них закінчили вищі школи та добилися успіхів у житті. Безумовно, в першу чергу треба віддати належне родині Ваньчаків, які по мамі — ялинчани. Сім хлопців було в цій сім’ї — і всі вивчились, починаючи від старшого Андрія — знаного хірурга в Калуші в шістдесятих роках, до молодшого Ореста. Були серед них медики, вчителі, а найбільше — інженерів. В Калуші довго були на слуху ім’я Романа Ванчака – начальника управління механізації, Ярослава – головного енергетика EП-250. А ще — Микола, Богдан, Михайло, але своє життя вони не пов’язали з Калушем. Взагалі ця родина заслуговує окремої і більш широкої згадки.

Багато калушан пам’ятають Йосипа Долошицького, голову профкому Калуської ТЕЦ, який в 1990-ті роки сміливо організовував людей на захист їхніх прав, збереження підприємства. І сьогоднішня успішна діяльність ТЕЦ зобов’язана в деякій мірі йому. Йосип, до речі, прекрасно володів мовою ялинчан. Ми чомусь соромились спілкуватися батьківською говіркою, а Йосип підкреслено переходив на неї, коли зустрічав когось з земляків. Таким і він запам’ятався мені. Брати Іван і Йосип Грищишини вивчилися на ветеринарних лікарів, Євген Гусак та Славка Малик — на медиків. Роман Тимчишин — голова колгоспу-мільйонера в селі Сарники Рогатинського району. Близнючки Галина і Марія Долошицькі — товарознавці, Галина Мазур — правник. Софія Дуркало (дівоче — Джуган) тривалий час працювала головним диспетчером калійного заводу, мої брати Йосип і Володимир — інженери.

Сім’ї були багаті на дітей. До родини Ваньчаків, де родилися одні хлопці, треба додати родини Гринів, Керманів, де теж було по сім хлопців. Цікавий факт мені розказав Мар’ян Ліберсбах, уродженець “Бані”. До родини Гринів, які поселилися в цьому районі, підселили родину Ваньчаків, які пізніше приїхали в Калуш. Семеро хлопців в одній сім’ї, семеро — в іншій, і ще ми, “панянські”, туди забігали. Не хата, а клуб! Одні шахи, карти або доміно грають, інші — вчаться на музичних інструментах грати, треті — книжки читають. І найцікавіше, що батьки цьому не перечили. Таку ситуацію сьогодні важко уявити собі.

В січні 1950 року в Калуші під переселенців організували колгосп імені Жданова, хоча на той час вже існував колгосп імені Хрущова, в якому працювали калуські міщани з вулиць Святої Анни, Матіївки, Погиблиці. Чи не хотіли переселенців місцеві жителі в своєму колгоспі чи якась друга причина, але в 1950-х роках в Калуші існували два колгоспи. Ось що писала калуська газета ” Червона зірка” від 2.02.1950 року за №11: “21 січня відбулися організаційні збори, на яких було прийнято до артілі 53 господарства, обрано правління, ревізійну комісію, прийнято статут і рішення про усуспільнення майна. Головою колгоспу обрано Янковича Данила, заступником — Микиту. Артіль назвали ім’ям А. О. Жданова. Станом на 1 лютого артіль нараховує 100 господарств”.

Недовго колгоспи були окремо, вже в кінці 1950 року їх  об’єднали в одне господарство. Праця вся була ручною, рідко де використовувалась кінна тяга. Мало хто наважувався суперечити наказам тієї влади, тому всі виклики переселенці сприймали як невідворотну долю. Одиниці наважувалися на непокору.

Ялинчани пройшли дуже важкий життєвий шлях. Та вони все ж щасливі, що опинилися в Калуші, недалеко від рідних земель, у ландшафтах, близьких до рідних. Тут вони збудували нове життя, виростили і виховали своїх дітей, досягли успіхів у житті, а з корінними калушанами живуть єдиною родиною. Але потрібно пам’ятати коріння свого роду, щоб не повторялося подібного. Сьогодні діти переселених з повагою і жалем дивляться на своїх дідів через те, що вони пережили. Для них сьогодні Калуш — їхня батьківщина. І це зрозуміло, бо тут вони зробили перші кроки, вчилися, росли, створювали свої сім’ї. Життя іде.

Під час радянської  доби нам не дозволено було знати правду про історію переселення батьків, тому треба поспішати занотувати те, що ще можна віднайти, розпитати, записати і донести загалу.

Най люде видят,
най люде знают.
Най юж то ся нігде
не стане.

Євген МАЗУР,  калушанин

загрузка...
Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.
 

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: