ЕкоЕнергія



Банджо з табору

Зиновій Карась та його дружина Ярослава. Напис на звороті: «Моя учителька гри на гітарі і учениця гри на мандоліні» | Фото: Із сімейного фотоархіву Зиновія Карася


Помилка в тексті?
Виділіть її мишкою та натисніть

Система Orphus

Банджо з табору

Дата публікації: 2016.04.18 | Коментарів: 0 | Переглядів: 5528

На дідусевій книжковій шафі, крім книжок, зберігалися різні речі. Були там старий мікроскоп, погруддя Шевченка, Франка і Лесі, як казав дідусь. Коробка з шахами і різьблена на зоні скринька для фарб і олівців. Ще були там різаки для паперу – дідусь займався переплітанням книжок. А також на шафі висіли банджо і мандоліна.

”За моєї пам’яті дідусь на тих інструментах не грав. Казав, що вправлявся ще, як був молодим. Я чомусь ніколи не розпитував у дідуся про історію тих інструментів. Просто думки не виникало. Аж по його смерті мені до рук потрапили кілька товстих тек із паперами. Серед іншого я виявив там дідусеві спогади про табірне життя. Те, про що ми так і не встигли поговорити. Люди, які відбули концтабори, кажуть, що дуже важко про ті речі розповідати. Безконечні дні безвиході серед оточених колючим дротом лісів Мордовії чи тайги, тим, хто вижив тоді, досі сняться. Дідусь не розповідав, але, як виявилось, записував. Оте слово Мордовія.. Я згадав собі, що вже десь бачив його раніше. Ну так, звичайно! На зворотному боці дідусевого банджо… А потім серед паперів у одній з товстих течок я натрапив на цей рукопис…”, — розповів ”Вікнам” журналіст Володимир Гарматюк і запропонував записи діда о. Зиновія Карася.


ОТАКІ БРАТНІ СТОСУНКИ

— В музичній школі вчилася?
— Вчилася.
— На чому грала?
— На бандурі.
— А чому не на баяні?
.....................
— Мовчиш? А ти скажи! Скажи чому не на баяні?
Я сам добре знаю. Бо бандура – український
національний інструмент, а баян – російський.
— Не національний, а народний.
— Одна хріновина! Російський інструмент тобі
не до душі, бо ти бандерівка.

(Тетяна Байда. «Свічі гаснуть від вітру». Повість.
Видавництво обласної друкарні. Луцьк 2002)


Позаду вже ціла вічність: тюрми, концтабори, етапи, сіризна, безнадія. Попереду безвиглядність, хворі груди, та ж сіризна, коли кожен наступний день до дрібниць повторює попередній, а завтра буде такий самий: підйом, перевірка, завтрак – черпак каші і чай – мутна вода, розвод, супроводжуваний матом, праця, знову шмон при поверненні з праці, вечеря – та ж каша без смаку і запаху, а до неї шматок тріски невідомо якої давності, бо біля хребта рибини вже зварені черв’яки, та ж мутна вода, тобто чай. Після цього буде ще «лічноє врємя». Можна щось прочитати, походити по зоні, оточеній високим частоколом, орнаментованим взором з колючого дроту. Безліч ниток цього дроту засновані вздовж і впоперек, і під кутом. Вигадливо і дотепно. З північної сторони на віддалі яких ста метрів також частокол з вишками сусіднього концтабору, з півдня болота вкриті болотними рослинами, що підступають майже до нашого частоколу, а дальше стіна лісу. Вгорі вічно захмарене небо, справа і зліва розкинувся невеликий посьолок.


Тут мешкають і живуть наші стражі з родинами. Їхнє життя мало чим відрізняється від нашого – та ж сіризна і нудьга. Для чоловіків єдина розвага – «пол літра». Деякі спиваються до краю, до  непристойності, як, наприклад, наш начальник лагеря майор Плюгін. Жінки зайняті дітворою, такими ж невольниками режиму вже від колиски, а решта часу у сварках з п’яними чоловіками. Розвага – це поділитися своїми клопотами з сусідками, такими ж сердегами – жертвами тієї ж системи. Все покриває суцільний мат. Ним просякнуте життя з вікопомних часів у цьому краю, бо ще преподобний Нестор-літописець печерський про це не проминув згадати у своїй «Повісті врем’яних літ»,порівнявши моральний стан північних племен, а це мордва, меря, чемериса, печора і безліч інших з племенами південними: полянами, деревлянами, волинанями, тиверцями та іншими. Не забув підкреслити отець Нестор і того, що мова південних і північних племен цілком відрізнялася. Південні були слов’янами, а північні угро-фінами.



Типовий будинок у Зубово-Полянському районі Мордовії. Фото 1960 року Наумовича А. М.


«Шукаючи значення вигравіруваної абревіатури «ЖХ 385 – 7/1» на зворотному боці банджо, я наштовхнувся в мережі Інтернет на сторінку «Зубова Поляна. Республика Мордовия. Историко-этнографический сайт». Серед запропонованих на вибір мов сторінки є англійська, російська і мокшень. Особливу увагу привертає власне мова «мокшень». Цілковито незрозуміла представникові слов’янської мовної групи. Ось що про корінних мешканців того району, де відбували покарання сотні тисяч невільників радянського режиму, написано на сайті: «Зубунь Районца, мокшет и эрзят — 34 500 ломатть. Васень эряйхне — мокшет. Тя аймака сембода сидеста иля васттнень коряс эряйхть мокшетне, кит. Рузмасторонь кунардонь калкнень эзда фкясь». Не все зрозуміло, правда ж? А йдеться тут про те, що проживали в Зубово-Полянській землі 34 500 мордовців. А далі мовою «старшого брата»: «Для мордвы-мокши — одного из древних народов, населяющих территорию России — район является местом наиболее компактного проживання». Що вже й казати про пісні традиційного корінного населення Мордовії, особливо, їхні спосіб виконання та одяг, які давно асимільовані і подаються як «русскіє народниє»: «луганяса келунясь, точк ночк куман дерон келунясь, вишке кума-куман дерон келунясь»… — розповідає Володимир Гарматюк.

 

Відео: Моя Мордовия


— Це лише зайвий раз підтверджує написане багато століть тому Нестором-літописцем. Північні народи жодного стосунку до Русі і слов’ян не мали і мати не могли, та й не можуть. Як би вони того не хотіли нав’язати через викривлення своєї і нашої історії. Ось такі «брати», — каже Володимир Гарматюк.


За культурою, звичаями, традиціями ми ніби з різних племен, а особливо за народною піснею. Хіба можна знайти щось спільне в піснях московській і українській? «Вот прієхалі два брата» з програшем на балалайці і сумовита, глибока пісня степової України «Ой чого ти, дубе, на яр похилився?».


Українці не можуть обійтися без пісні жодного дня, московіти ж без пісні можуть обходитися цілком. Усі десять довгих літ моїх концтаборів я жодного разу не чув, щоби русаки, як їх називали, зійшовшись на посиденьки «за кружечкой чіфірку», заспівали. Коли в часи Хрущовської «оттєпєлі» режим послабили і навіть дозволили заснувати гуртки самодіяльності, то участь у них брали здебільшого латвійці і естонці – в інструментальних і українці – в хорових і драматичних гуртках. Першу п’єсу, яку було поставлено в зоні 019 на Тайшетській трасі, була Гоголева «Ніч перед Різдвом». А Василеві Барвінському було дозволено створити камерний оркестр і з ним поїхати в жіночу зону в Потьмі, де перебувала його дружина.


Все це існувало недовго, згодом режим знову посилили, «гайки закрутили» і гуртки розпустили. Все ж цілковито заборонити пісню не вдалося.


Молодий хлопець, накочуючи багром балани, тобто стовбури дерев на транспортер пилорами, облитий промінням призахідного сонця, вдивлявся в ту сторону, де його рідна Вітчизна, плакав як дитина і крізь сльози співав «сонце заходить, гори чорніють, пташечка тихне, поле німіє.. чи очі карі тебе шукають на синім небі, чи забувають?...» Не заспівував останніх слів, бо серце з розпуки було б не витримало.


Досить було присісти коло санчастини з отцем Лукашевичем зі скрипкою і мандоліною і заграти щось з наших народних пісень, як нас оточували наші хлопці і починався імпровізований концерт. Та не як-небудь, а в два і три голоси.


Якось під цей супровід я почав «Лети, моя думо в вечірню годину», хлопці підтримали цю тюремну пісню тридцятих років, що народилася у львівських «Бриґідках». До нашого співу прислухався Михайло Запорожець з Дніпропетровщини. Цікавий був чоловік, знав багато такого, чого ми, молоді, тоді не знали. Любив розповідати. З його розповідей я довідався, що капелу «Думка» заснував її перший диригент Нестор Городовенко, від Запорожця ми вперше почули про Олександра Кошиця, від нього ж почули про таємницю смерті Миколи Леонтовича і багато інших речей.


Послухавши нас, він промовив:

— До цієї пісні годилася би не скрипка з мандоліною, а бандура.

— А де ж її взяти, та й хто навчить на ній грати? – запитав я.

— Кобзарі часто самі собі виготовляли інструменти. Ви тільки візьміться, тай побачите, що все у вас вийде, — наполягав він.

— Та ж треба хоч елементарно щось знати про її будову, з якого матеріалу її робити…, — все ще тримали нас сумніви.

— А я вам допоможу. Ви думаєте, що я даремно ношу прізвище Запорожець?.. – і хитро підморгнув.


Почався пошук відповідного матеріалу.

У хазяйственній зоні валялася об’ємна вербова колода, на ній і зупинився Михайлів вибір. Колоду розрізали на відповідні поруби, одні розрізали поздовж, інші розкололи і вибрали найздоровішу частину з рожевуватою текстурою. Коли з грубшого деревина була обтесана і набрала обрисів корпусу бандури, накресленого Михайлом, тоді була виготовлена відповідна фреза і нею на фрезерному верстаті вибрана заглибина. Окремо з явора виготовили гриф з мистецьки вирізьбленою головкою. Бандурою зацікавилися всі і кожен намагався чимось допомогти в її виготовленні.

За задумом Запорожця це мала бути повноцінна концертна бандура з діапазоном на п’ять октав. Всі частини дерев’яні і металеві були готові. Заздалегідь вдалося домовитись з дружиною начальника санчастини Галиною Некрасовою, яка працювала у нас в адміністративному відділі, що під час поїздки на Україну до своєї мами, як планувала, на Чернігівській фабриці дістане комплект струн. Ще лиш треба було підібрати смереку з густими річними кільцями для виготовлення деки. Домовлено було, що водії таку смереку привезуть з тайги, а висушити дошку не складало труднощів.


Всі частини майбутньої бандури зберігалися на складі заводу, де я тоді працював обліковцем матеріалів. Якось на склад завітав начальник КВЧ (культурно-воспітатєльная часть) капітан Богдановський, який доволі ліберально ставився до в’язнів, бувало просив позичити йому почитати ту чи іншу книжку, які я отримував книга-поштою з Києва. Був українцем, хоч цього ніколи не підкреслював.


Конверт з повідомленням щодо пересилки «Книга – поштою» для Зиновія Карася. Мордовія, 1962 рік


Він добродушно привітався і, перекинувшись кількома жартівливими зауваженнями, запитав: «Как двіґаєтся работа с ізґотовлєнієм вашей бандури?» І попросив її показати. Дуже обережно брав до рук кожну частину, оглядав, хвалив роботу, потім подякував і пішов.


Довідавшись по відвідини Богдановського, «наші бандуристи» почали обговорювати подію. Думки були різноманітними – від чорних до рожевих: «Заборонять… а, може, запропонують серійний випуск…»


Через тиждень все прояснилось. На склад прийшли два надзирателі і забрали нашу бандуру в КВЧ. Ввечері після роботи покликали до Богдановського і мене. Основне питання було:


— Почєму імєнно бандуру, а нє друґой какой інструмент ви затєялі ізґотовлять?

— Такой вопрос можно поставіть по поводу любоґо музикального інструмента. Вибрал да и только, – відповів я.


Богдановський глянув на мене і без злоби продовжив:


— Я віжу, што на ету тєму с вамі бєсполєзно вєсті разґовор. Да в етом нєт нужди. Я прекрасно панімаю, што для вас бандура – ето часть історіі украінского народа. За ето вас глубоко уважаю, но как начальнік КВЧ должен вам запрєтіть продолжать работу над ізґотовлєнієм бандури.


Я ще намагався врятувати справу, закинувши йому, що деякі з наших в’язнів виготовляють скрипки, гітари і їм не заважають цим займатися у вільний час. На що він мені відповів:


— Я вам тоже нє запрєщаю ізґотавлівать любой музикальний інструмєнт, кромє бандури. Ето пріхоть нє моя, самі понімаєте. Учтітє і то обстоятєльство, што вивєзті інструмєнт с зони послє отбитія вашеґо срока вам нє разрєшат.


На цьому наша розмова закінчилася.


Невдовзі я взявся за виготовлення банджо. Виготовив три ідентичні інструменти. Один із них мені вдалося вивезти з-за колючих дротів і як дорогу для мене пам’ятку по тих роках мого життя зберігаю досі.


Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: