Ярослав Медведик: Євреїв у яму, як оселедців, складали

Ярослав Медведик сьогодні — на заслуженій пенсії. Утім, відпочивати йому ніколи | Фото: Тетяна Кіндюх


Помилка в тексті?
Виділіть її мишкою та натисніть

Система Orphus

Ярослав Медведик: Євреїв у яму, як оселедців, складали

Дата публікації: 2016.11.23 | Коментарів: 0 | Переглядів: 3122

87-річний Ярослав Медведик, який понад 40 років пропрацював у Калуші головним ветеринарним лікарем і виховав ціле покоління медиків, не перестає працювати досі. До нього за порадою біжать не лише діти й онуки, але і колишні учні та колеги. Він продовжує лікувати домашніх улюбленців своїх рідних та знайомих, сам доглядає собаку, садить кілька сотих городу та час від часу навідується до ветлікарні на вулиці Добрівлянська, яку свого часу будував.

З Калушем у Ярослава Медведика пов’язане фактично ціле життя. Утім сьогодні він все частіше згадує місто, в якому народився . Тут він дізнався і що таке війна, і що таке вбивство і зрада, і що таке людське горе і несправедливість. Спогади не дають спокою калушанину, який на сьогодні, можливо, є єдиним свідком історичних подій, про які все життя мовчав і майже нікому не розповідав.


Особливо тривожними є спогади калушанина про події 1941 року. Тоді, восени, коли йому було всього 12 років, він вперше побачив не лише, що таке смерть, а і що таке масові вбивства, безвихідь та життя у постійному страху.



— Долина тоді була невеличкою і, я б навіть сказав, єврейською. Представників цього народу у місті було дуже багато. Вони тримали різні магазинчики, займалися промислом. Починаючи з сільзаводу і закінчуючи ринком — все було в жидівських магазинах. Я не знаю за Калуш. Тут теж було жидів, але в Долині, мабуть, більше, бо там дотепер лишилося багато їхніх будівель, стоять один попри другий. Працювали вони чесно, але були доволі бідними, бо часто мали багато дітей, — пригадує Ярослав Медведик. — Я жив на околиці міста. Неподалік був лісок березовий і дубовий. Батьки займалися сільським господарством. Вони були добрими газдами: мали землі, лісу трохи, три-чотири корови, троє коней. Тож, ми змалку працювали на полі. З євреями жили дружно і часто співпрацювали. Тато мій з ними дуже добре жив, з багатьма спілкувався, бо ми мали поле, а грошей не було. То брали у них в кредит матеріали, мінеральні добрива, а потім віддавали зерном, молоком… Вони були чудові люди, ніколи не обманювали.


У вересні 1939 року Долина зустрічала червону армію. На неї чекали з нетерпінням. Святково одягнені, з квітами в руках мешканці міста вийшли назустріч танкам, які їхали у місто.


— Мені було на той час 10 років. Поляки тоді з Долини вже тікали. А червона армія їхала до нас танками. Я побіг до міста і побачив, що молоді жиди з плакатами, з червоними прапорами йдуть зустрічати червоноармійців. Побіг за ними до центру міста. Там дітям роздавали цукерки і чоколяди, яких ми ніколи не бачили. А ще тоді ми вперше побачили кінострічку: армійці встановили посеред міста екран і почали показувати фільм якийсь російський. Для нас то було дуже цікаво, бо ми не бачили тоді ще ні радіа, ні світла… Я там просидів цілий день. Приніс додому чоколяди, але дістав два рази паском, бо не був цілий день вдома, — пригадує про ті події Ярослав Медведик.



За його словами, євреї у Долині тісно співпрацювали з комуністами. І в місті тоді був спокій. Усе змінилося з приходом німців. Почалися масові розстріли, винищення єврейського населення і грабежі. В «Історії міст і сіл Української РСР» зазначено, що в серпні 1942 року гітлерівці зігнали на базарну площу близько трьох тисяч мешканців Долини і навколишніх сіл, яких по-звірячому знищили. Восени того ж року фашисти вдалися до масових арештів. А 1 листопада 1943 року схопили 46 чоловік, серед яких були жінки й діти, пов’язали їм колючим дротом руки і розстріляли на території стадіону. Масові розстріли мирного населення проводили окупанти і біля кладовища.


«Всього за роки війни в місті знищено до 7 тис. громадян, в т. ч. 2564 жителі Долини. Крім цього, фашисти відправили 1804 чоловіка на каторжні роботи до Німеччини», — йдеться у книзі.


Ярослав Медведик розповідає про ці події більш детально. Попри те, що все це він пережив ще дитиною, у його пам’яті масові розстріли залишилися на все життя.



— Уже як прийшли німці, то була зовсім інша історія. Вже німці почали панувати, а жиди стали для них ворогами. Їх почали переслідувати. Німці найперше створили жидівську поліцію. Молодим хлопцям позав’язували такі нашивки на рукавах з шестикутними жидівськими звіздами. І вони робили порядок. Вони були гіршими за німців: ходили по хатах жидівських і відбирали золото, срібло та й інше все, — згадує Ярослав Медведик.


Одного ранку мешканців Долини розбудили звуки пострілів. То було вдосвіта. Звуки долинали десь здалеку, але від того якось усе одно було моторошно. Батькові Ярослава Медведика у той день саме випало везти молоко з пункту прийому у центр міста.


— Тато впряг коні і погодився взяти мене з собою. Я сів на фіру і ми поїхали на місто. Дивимося, німці зганяють жидів. Стояла вже велика колона їх, дехто намагався вирватися і втекти. Але по них одразу ж відкривали вогонь. Відстрілювали просто, як зайців. Я бачив, як намагалася втекти жінка, молодий хлопець… Вони відбігають, а по них стріляють, — ділиться спогадами чоловік.


— Я зараз усвідомлюю, що ми були єдиними свідками того розстрілу, бо довкола більше не було людей. Якби ми теж були без молока, то і нас би не пустили, певно. Коло церкви тільки паламар стояв. І ми так їхали попри то все, а там татові знайомі жиди були. Серед них був лікар Мейгаузер. Дуже інтелігентний був. І він стоїть з жінкою і каже татові: «Пане Медвідь, будьте здорові, я вже все». Вони відчували, що йдуть на загибель, — згадує калушанин. — Ми поїхали далі, до ринку. Там колись був пам’ятник Сталіну. Вони його скинули і там яму викопали і тих жидів туди, як оселедців, складали. Один поверх другого. І ще заставили одного жида зверху ходити і вирівнювати. Я то на свої очі бачив. Адже ми тими кіньми ледве їхали там.


Але вбили на цьому місці не всіх. Частину євреїв повели далі — «на полуванки» за містом. Там поліціянти викопали теж яму, у якій їх першими і положили. Постріли звідти було чути до самого вечора. Вбивав усіх один німець. Кажуть, що потім та яма ще «дихала» довго, бо ж багато було поранених, а не вбитих.


— Загиблих тоді з пару тисяч було, мабуть. Колона була дуже велика, а стрілянина — цілий день, — деталізує Ярослав Медведик.


Дехто з євреїв, проте, таки зміг утекти. Утім, їхня доля також склалася по-різному.


— Тікали полями, хто куди міг. З дітьми. Були такі люди, які їх хотіли переховати, а німці шастали, шукали. І як зловили жида в твоїй хаті, то зразу рострілювали всіх, — згадує свідок. — Був випадок, коли привели 20 людей, які переховували жидів. Там була церква така внизу стара, загнали їх туди (українців місцевих, а також між ними був один польський поліціянт) і тримали кілька днів. В один день їх вивели з церкви і перевели на стадіон. Там їх привселюдно розстріляли за те, що переховували. Там тепер пам’ятник стоїть тим людям. Я багатьох з них знав.



Ярослав Медведик пригадує, як намагалася втекти жінка на прізвище Мендель. Її чоловіка, який займався випіканням булочок, розстріляли, а вона з п’ятьма дітьми втекла у лісок.


— То був вересень, уже надворі холоднішало. Ми за кілька днів пішли на гриби і натрапили на них в лісі. Вони ночували на сіні, але були геть змордовані. Я додому побіг та й розказав мамі про все. А потім відніс їм трохи харчів у ліс і деякі речі. Давати особливо не було чого з одягу, але їсти ще їм кілька разів носив. Ті діти малесенькі зовсім були, одна грудна чисто була… Десь за тиждень-півтора дивлюся: йде вона з тими дітьми. Стомлена, згорьована… Мама вибігла з хати, питає, може нагодувати, але вона відмовилася. Пішла здаватися…


Утім, були і ті, кому поталанило вижити. Двоє дітей з єврейської родини Лянгерів, батько яких був столяром і мав ще магазин з нитками і ґудзиками, втекли у поле і сховалися.


— Шимон і Пепа вже дорослі були, років по 20-25 мали. От вони ховалися то у лісі, то у стайні, то ще десь і приходили до людей лише за їжею, і так пережидали ті всі події. Через багато років потому з’ясувалося , що їм вдалося виїхати до Польщі, а звідти вже до Ізраїлю. Десь у 1948 році, коли я вже був на другому курсі інституту, нам прийшов від них лист. Повідомляли, що живі, працюють обоє і дуже дякують, що допомогли їм, — акцентує калушанин. — Вони двічі присилали нам посилки з одягом, полотном… А потім тато попросив не надсилати більше нічого, бо його почали підозрювати у зв’язках з євреями.


Ярослав Медведик пам’ятає й інших євреїв, які загинули, і яким вдалося у цьому пеклі вижити. Чимало спогадів у нього і про часи «бандерівщини». Він досі пам’ятає, як у їхньому домі переховувався помічник Степана Бандери, як важко було батькові поміж кількох «фронтів» зберегти свою родину і своїх трьох синів, як важко було родині витягти тата з тюрми, у яку його на два місяці запроторили «енкаведисти».


— З 1939 до 1950 року у нас цілий час була якась розруха. То німці, то війна, два тижні  фронт ішов. Нас бомбили. Але якось обійшло усе. Було таке, що падали снаряди коло хати, за хатою, в ліс… Корову вбило, а ми і хата не постраждали. Ховалися під стайнею, під деревом, але пережили то все, — акцентує чоловік.


Закінчивши ветеринарний інститут у Львові, Ярослав Медведик опинився у Калуші, де згодом і залишився. Тут він знайшов дружину, з якою прожив 58 років, та отримав улюблену роботу, якій присвятив понад 40 років.



— У 1966 році у Калуші відкрили районну ветеринарну лабораторію, а оскільки я мав досвід і курси у Ленінграді, то мене призначили першим директором. На цій посаді я пропрацював 32 роки, а потім ще 8 років, уже на пенсії, був провідним лікарем. Так що всього маю 52 роки стажу, у тому числі — 40 в лабораторії. Так я і став калушанином. Вибудував тут хату і пустив коріння, як то кажуть. Тепер у Долині я гість.


Ярослав Медведик сьогодні — на заслуженій пенсії. Утім, відпочивати йому ніколи. Чоловік любить працювати на землі, доглядати за тваринами та передавати свій досвід онукам. Йому вдалося виростити ціле покоління медиків: обидві його доньки, зять та всі троє онуків мають медичну освіту та працюють за фахом. Калушанин пишається своєю родиною та сподівається, що його страшні спогади більше ніколи не стануть реальністю ані для нього, ані для майбутніх поколінь.

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: