Петро Каракай похований у Калуші
Петро Каракай народився 1912 року в селі Журавка Вільшанського району Київської області. Коріння його роду — кримськотатарське. 25-літнім став студентом Першого Київського медичного інституту ім. М. Стражеска. Передвоєнного 1940 року закінчив з відмінними оцінками повний курс лікувального факультету цього вишу.
Усього рік попрацював у мирний час лікар Петро Каракай. 22 червня 1941 року розпочалась війна з фашистами. Каракая забрали в ряди діючої армії. Разом зі своєю частиною відступав на схід, не раз із боєм виходив з ворожого оточення. Оперуючи поранених під німецькими кулями, лікар Каракай врятував не одне солдатське життя, розповідає краєзнавець Микола Когут.
У Таганрозі, що на березі Азовського моря, весною 1943 року доля звела Петра з дівчиною Валентиною. Вона стала супутницею й добрим порадником в нелегкій долі військового лікаря.
Перемогу над фашизмом у травні 1945 року зустріли подружжям. Першого повоєнного 1946 року щастя усміхнулось Каракаям: у них народилася донечка Алла.
Ранньою весною 1947-го Петра Каракая терміново викликали в Київ. Попрощатись з рідними не мав часу. Наказ є наказ — його треба виконувати. Слова телеграми скупо повідомляли: «Направляють працювати на Станіславщину. По прибутті на місце призначення — повідомлю. Чекайте. Цілую».
«Відставного офіцера медичної служби Петра Каракая було прислано в Станіславську область і направлено дільничним лікарем у села Мислів, Ріп’янку, Яворівку, а по суті, завідувачем лікарнею в селі Мислів…
Петро Каракай виявився високоваліфікованим спеціалістом – медиком широкого профілю і чудовою людиною… Він мав аторитет і користувався повагою і любов’ю в навколишніх селах. Петро Каракай робив операції і перев’язки, допомагаав медикаментами повстанцям УПА», — йдеться у книзі Василя Цапіва «Про що розповідають назви вулиць міста Калуша».
Петро Каракай прийняв у Мислові лікарню від доктора Сандурського, який переїхав працювати у Калуш. Подружжя Каракаїв поселилось у поляків Гулевичів. Лікарня була через дорогу — в хаті Луцана. Петро Каракай, крім лікарської практики у Мислові, займався лікуванням хворих і в навколишніх селах — Вістові, Ріп’янці, Яворівці. Фельдшером працювала в лікарні й дружина Валентина.
Селяни спочатку з настороженістю сприйняли приїзд нового лікаря. Час був нелегкий, повоєнний. З часом сумніви розвіялись: свої професійні обов’язки він виконував сумлінно, відповідально, і жителі Мислова й інших сіл стали поважати його. Не було випадку, щоб лікар Каракай комусь відмовив у лікарській допомозі, не зважаючи на пору року, погоду чи час доби. Приймав у жінок пологи, лікував зуби.
У вільний від роботи час кохався у полюванні. Мав двох собак, з якими і ходив до лісу. Й не головне було — чи з «трофеями» повернувся додому. На природі краще думалось, відпочивалось. Доводилось лікареві зустрічатися з повстанцями. Запитували: хто такий і, отримавши відповідь: «Лікар Каракай з Мислова», вступали з дороги. З людських уст підпільники знали, хто такий Петро Каракай.
Життя 37-літнього лікаря Петра Каракая обірвалося травневого вечора 1949 року.
У газеті «Зоря Прикарпаття» дружина Петра Каракая Валентина згадувала:
«29 травня 1949 р. Петро Михайлович пізно повернувся з роботи. Я подала йому вечерю, а сама почала читати книгу. Чоловік сів за стіл і до нього потягнулася дочка Аллочка, якій не було ще й трьох років. Петро Михайлович узяв її на руки. Раптом у коридорі почувся шурхіт, відкрилися двері, і в кімнату без дозволу зайшли троє. Я відразу не зрозуміла, хто це був. Петро Михайлович, напевно, здогадався, відразу віддав мені донечку і загородив нас собою. Він не встиг нічого сказати, як у кімнаті пролунала автоматна черга. Чоловік упав, я закричала, а донечка заплакала.
Я притулила її до себе. Бандит підійшов до нас і притиснув автоматом до стіни. В цей час дитя махнуло ручкою і збило шапку з його голови. Вона впала в кров, якої було багато на підлозі. Бандерівець підняв закривавлену шапку і вдарив нею мене й донечку по обличчю, наказав мовчати.
Потім вони в квартирі все перерили, забрали документи П.М. Каракая, цінні речі і пішли в ніч, ще раз попередивши нікуди не виходити.
Всю ніч я просиділа з дитиною біля мертвого чоловіка. Лише вранці, пересиливши себе, ледь добралася до сільської Ради, щоб повідомити по телефону в районний центр про звірське вбивство Петра Михайловича…»
Краєзнавець Микола Когут має власну версію того, що сталося. Він передає спогади Парасковії Якимів, яка розповідала, що добре пам’ятає Петра Каракая:
«Я, шістнадцятирічна дівчина, була санітаркою при амбулаторії, якою завідував Каракай і прибиральницею та нянькою їхньої доньки Алли. Інколи залишалась ночувати у Каракаїв.
Лікар Каракай із жінкою Валентиною винаймали квартиру в Гулевичів. Хата їх мала — коридор, по одній стороні була кімната господарів, а напроти — невелика кухня і кімната Каракаїв.
Петра Каракая як людину і лікаря любили у Мислові, Ріпянці і навколишніх селах. Він добре і щиро відносився до наших людей. Пам’ятаю випадок, як хтось захворів за рікою, то Каракай сів на коня і, хоч було глибоко, переплив швидку течію Лукви і надав допомогу слабому».
Парасковія Якимів, розповідаючи краєзнавцеві історію лікаря, стверджувала, що вбили Петра Каракая у неї на очах:
«Того весняного вечора 1948 року лікар прийшов пізно, жінка Валентина і дочка збиралися спати. Сів вечеряти за стіл. Тут зайшли троє чоловіків: один у військовій формі, інші двоє — у цивільному одязі.
— Ви ще й радіо маєте, — сказав у військовому, — підкрутіть голосніше, послухаємо разом.
Каракай встав, щоб підкрутити радіо. Я заспокооювала жінку й дитину як могла. Тут чую постріл. Вистрілив з післотета один із цивільних «гостей». Стрілив у голову. Каракай впав. Пам’ятаю, як скочила на ноги мала дочка і почала бити рученятами присутніх.
«Гості» зі злості покидали все зі столу на підлогу та дещо із жіночих речей — помаду, духи й інше. А далі почали шукати мисливську рушницю Каракая. Я пізніше бачила рушницю — висіла на килимі. Убивці Каракая не побачили рушницю, бо було вже темно.
Дещо пізніше люди говорили, що «гості» були із села Майдан… Мені ще тоді кинулося в очі, що у вбивць був чистий одяг і незамащені чоботи. Видно, що не з лісу чи з криївки прийшли вони».
Могила Петра Каракая розташована в Калуші — в тіні дерев, на краю старого міського цвинтаря на Височанці. Через роки його іменем у місті назвали одну з вулиць, а на фасаді районної лікарні встановили меморіальну дошку.
Донька Петра Каракая залишилася у Калуші і теж стала лікарем.
