Володимир Коломиєць: «Моя самотність дозволяє працювати, віддавати всі сили на благо народу»

Ім’я Володимира Коломийця ввійшло до історії Української греко-католицької Церкви Калуша та Калущини


Помилка в тексті?
Виділіть її мишкою та натисніть

Система Orphus

Володимир Коломиєць: «Моя самотність дозволяє працювати, віддавати всі сили на благо народу»

Дата публікації: 2017.05.30 | Коментарів: 0 | Переглядів: 2076

Таку назву має історія життя, яку власноруч писав про себе калушанин Володимир Коломиєць. Він нічим не відрізнявся на перший погляд від будь-кого іншого: високий, кремезний, цікавий у розмові. Але в його очах було стільки іскор любові та добра, як у нікого іншого. Сьогодні усі, хто згадує Володимира Семеновича, кажуть, що ставлення до людей у нього було однаковим – чи то високопосадовець, чи звичайна людина; з кожним із них він знаходив спільну мову і жодного разу не міг обминути запитанням про справи, стан здоров’я, життя звичним запитанням: «Що нового?». Насправді під звичним зовнішнім виглядом корінного калушанина крилася незвична історія життя, яке він прожив праведно і у величезній любові до Бога та ближнього.

Володимир Семенович Коломиєць народився 1 січня 1932 року в місті Калуші в сім’ї Семена й Анастасії Коломийців. Ще під час навчання в школі, окрім загальноосвітніх предметів, вивчав Закон Божий, брав участь у церковних відправах, студіював літургіку.

У 1956 році закінчив Станіславський учительський інститут і став викладати українську мову та літературу. Працював у Солукові, Великій Тур’ї, Белеєві та Слободі Долинській.

З 1988 року викладав предмет «Основи катихизму», «Основи християнської етики». Про те, що був гідним та совісним вчителем, а учні його поважали та любили, свідчить і те, що неодноразово зустрічали уже старенького Володимира Семеновича і завжди з усмішкою казали «Наш вчитель». Нагороджений відзнакою «Відмінник освіти України». 1999 року у газеті «Свіча» за січень журналіст Іван Мазуркевич написав статтю під назвою «Вчитель добра та любові», яка адресована Володимиру Коломийцю. Цю статтю він скромно тримав згорненою у своєму молитовнику. І тільки після того, як тяжка хвороба звалила його з ніг, її прочитали рідні:

«Свого часу видатний французький письменник сказав, що великі душі залишаються непоміченими. Великих душ набагато більше, ніж думають. Цей вислів пригадався мені під час зустрічі з ветераном педагогічної праці Володимиром Семеновичем Коломийцем. Посивілий, задумливий, поважний Володимир Семенович скидався на давньогрецького філософа, який знав не тільки закони розвитку суспільства, а й сам міг передбачити хід подій, вгадувати людські долі. І це невипадково. Відпрацювавши без малого п’ятдесят років у школі, він, справді, може значно більше, ніж інші…

Мені довелося бути на відкритому уроці з літератури, який проводив у сімдесяті роки. Володимир Семенович зайшов у клас у вишитій сорочці і прекрасним голосом, який всіх зачарував, заспівав пісню на вірші Тараса Шевченка. Пісня пройняла усіх до глибини душі і на очах у багатьох виступили сльози.

Він міг прийти в школу показово одягнутим і на запитання колег, що сталося – відповісти: «Сьогодні свято і треба його відзначити». Бувало, що навіть старші сільські жінки уточнювали в нього, коли саме те чи інше свято, з якого дня починається піст і т.д. Все він знав бездоганно.

І це не залишалося непоміченим. «Добрі» люди донесли з районного відділу комітету державної безпеки. Та й зрозуміло, тоді робилося все для того, щоб принизити національну гідність народу.

Володимир Семенович був одним із найкращих вчителів української мови та літератури в районі. При нагоді постійно говорив: «Я не був ні піонером, ні комсомольцем, не буду й членом партії».

Мав він також своє захоплення, яке дивувало усіх. Любить у вільний час вишивати і у цій справі досягнув рівня майстерності. Глянеш на його рушник чи серветку – і не повіриш, що вишиті вони чоловічими руками».

Ввійшло ім’я Володимира Коломийця і до історії Української греко-католицької Церкви Калуша та Калущини. Він один із тих, хто напряму пов'язаний із культурою церкви у Калуші. 

У 2000 році за щиру і ревну працю для Божої слави і добра Української Греко-Католицької Церкви Володимиру Єпископ Софрон Мудрий вручив Ювілейну Грамоту 2000-ліття Різдва Христового. До сьогодні Володимир виконував обов’язки дяка на трьох парафіях – у Калуші, Новиці та Добровлянах. Не зважаючи на свій зовсім уже неюний вік, щоранку вставав і поспішав воздати Господу хвалу, бо ж розумів, у чому суть цього життя на землі. Дякував щиро Господу до останнього подиху, до останньої хвилини. Допоки важка раптова хвороба не заборонила ходити та розмовляти.

21 квітня 2017 року Володимир Семенович помер… Після його смерті рідні знайшли розповідь, написану ним власноруч, яка мала назву «Любов Божа допомагає мені…»:

«Християнську мораль почав я викладати у Тростянецькій школі з 1989 року, бо батьки написали директору школи заяви про їхнє бажання навчати дітей Катехизму. Програми не було. Я мав «Катехизм» 1926 року видання і почав брати по темах, які там були, для усіх класів одне і те ж. Мені було дивно, що у 5 класі траплялися учні, які не вміли перехреститися і не знали жодної молитви. А ті, які знали молитви, говорили їх неправильно, перекручували слова, бо так навчили їх бабусі. За уроки в деяких класах платили батьки, а у деяких вів на добровільних засадах.

1990 року був я на курсах в Івано-Франківському інституті післядипломної освіти педагогічних працівників. Було нас там 105 вчителів. Нам не тільки читали лекції, але й вели до церкви (катедри), показували практично все. Прекрасне пояснення давали священики о.А. Кияк та о.Путько. Виступав перед нами також і правлячий тоді єпископ Софрон Дмитерко, який, до речі, сказав, що ми ще в утробі своєї матері покликані, щоб нести слово Боже до учнів.

Останнього дня курсів, а було це 19 вересня 1990 року, роздали нам Новий Завіт. Окремим слухачам о.Кияк дав свій автограф, у тому числі й мені.

Приїхав я у село в той період, коли відкривали знищені церкви. В церкві Пресвятої Родини села Слобода Долинська було знищене все: служебники, требники, хоругви. Хрести спалено в лісі. Не було кому відчитати тропарів, кондаків, Служби Божої, бо помер дяк. Тоді до мене підійшов старший брат і попросив замінити дяка, бо церква освячена о.Процівим Рафаїлом, а нема кому в ній служити, бо о.М.Гладенькому доручено 5 сіл. Не один раз довелося мені з о.Вітольдом Левицьким і зібраним п.ЙосипомКренцюком співати Службу Божу, похорони та виконувати інші потреба.

На одній із нарад обрали мене керівником методичного об’єднання вчителів християнської моралі та доручали проводити відкриті уроки.

Жодного семінару, які проводилися у школі (директорів, заучів та по предметах), я не пропустив нагоди, щоб ознайомити присутніх з Божим Словом.

До 1995 року я розробив 3 конспекти уроків для учнів 5 класу та 20 для учнів 6 класу. Мої напрацювання взяті до уваги в області.

До 2000 року підготував доповіді на теми: «Світ не може виникнути сам, творець є», «Радіє серце моє спасенню твоєму», «Владика – творець неба і землі, добровільно розіп’явся». Ці доповіді були прочитані у кожному класі.

Під час відзначення 135-ої річниці від дня народження видатного письменника, етнографа, священика о.М.Дерлиці, виступав з лекцією, за що одержав подяку від Долинського декана о.Лесіва.

Уроки починаю і закінчую молитвою, учнів вчу співати церковних пісень.

Мою роботу оцінив єпископ Софрон Мудрий. Він у 2000 році вручив мені грамоту і книжку «Історія церкви на Україні».

Дуже радію, що багато моїх вихованців стали духовними пастирями. Наприклад, о.Петрушка Іван з Белейова працює священиком у Рожнятівському районі, о.Мар’ян Сливко з Великої Тур’ї – в Житомирській області, а Джуль Михайло з Тростянця чекає дияконських свячень. Вже рік навчаються Фіцай Юрій, Дутчак Михайло, Ярич Олег у духовних семінаріях, а Левченко Світлана закінчила 4 рік навчання в катехитичному відділі по вул.Василіанок. Вже три роки мої учні у Велику П’ятницю під час обходу з плащаницею співають «Пречистеє Тіло…», а у 1995 році мої вихованці співали Службу Божу своїм односельцям-випускникам.

Зібрав я 50 оповідань-легенд. Між ними є і фактичний матеріал. Моя самотність дозволяє працювати, віддавати всі сили на благо народу.

Часто люди, з якими я працюю, спілкуюся, запитують мене, як життєва стежина дозволила мені стати тим, ким я є. А відповідь дуже проста. Я виріс у християнській сім’ї, батьки співали в церковному хорі. А навчила мене багато вчителька Павлюк Софія, якої уже немає на цьому світі. Вона збирала нас, малих, у каплиці Святої Анни, навчала співати пісень, сіяла між нами зерна любові до Творця.

Ми хочемо Бога в наших родинах, у душах, у школах. У нашій родині мусить бути сильна віра, взаємна гармонія, добрий приклад, чесноти. З поодиноких родин повстають цілі громади, держави, неудавані патріоти. Кожна родина схожа на годинник. Коли всі родинні коліщата совісно виконують свої призначені обов’язки (релігійні, національні, громадські), то така родина, хоч би й матеріально найбідніша, буде найщасливішою і для Бога, і для Церкви, для народу, держави, в якій живе.

Тому головне завдання всього мого життя – виховати моїх учнів у дусі християнської моралі на славу Бога й України-неньки. Любов Божа допомагає мені…».

Підготувала Мар'яна АТАМАНЧУК, журналіст 

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: