Бернард Дічек: «Не було жодного дня, щоб батько не згадував про Калуш»

Бернард Дічек попросив сфотографувати його у центрі старого Калуша, який нагадує йому про його батьків | Фото: Богдана Тимчишин


Помилка в тексті?
Виділіть її мишкою та натисніть

Система Orphus

Бернард Дічек: «Не було жодного дня, щоб батько не згадував про Калуш»

Дата публікації: 2018.01.27 | Коментарів: 0 | Переглядів: 2716

У Калуші побував Бернард Дічек, режисер National Geographic, син євреїв-калушан Регіни та Йозефа Дічеків, яку свого часу врятували наші земляки — родина Паньковичів.

Бернард Дічек — журналіст і режисер-документаліст, зараз проживає в Ізраїлі. До Калуша він приїхав вчетверте. Підтримує тісні зв’язки з родиною Паньковичів та спільно з небайдужими калушанами та за сприяння Корпусу миру із США у Калуші опікується проектом відновлення історичної пам'яті про єврейську громаду. Йдеться про облаштування занедбаного єврейського цвинтаря – чи не єдиної відомої і збереженої матеріальної пам’ятки про досить чисельну громаду, до якої належали третина мешканців міста, а також встановлення пам'ятника на місці масових розстрілів євреїв і меморіальні дощок на тих будівлях, які до початку Другої Світової війни належали євреям. У планах — віднайти старі будівлі, які були синагогами.

Ще у 2013 році Бернард Дічек зняв короткометражний документальний фільм про Калуш. Назвав його «Калуш, який я думав, що знаю» (The Kalush I thought I knew). У 2014 році фільм отримав приз глядацьких симпатій на кінофестивалі у Боснії та срібну нагороду на кінофестивалі у Македонії.

Перед початком Другої Світової війни лише в Калуші без сіл району мешкало близько шість тисяч євреїв. Єврейська громада Калуша завжди була активною і, фактично, формуючою етнічною частиною Калуша. Після окупації міста німецько-угорськими військами розпочалось їхнє тотальне винищення. Вижилися одинці, серед яких і батьки пана Бернарда.

Перед від’їздом з України Бернард Дічек побував в редакції «Вікон», який поділився родинними спогадами про довоєнний Калуш та історією порятунку своїх батьків.

— Родини мого батька і матері жили у Калуші впродовж багатьох поколінь, — розповідає Бернард Дічек. – Один дідусь займався зерновим бізнесом, другий – деревиною і пиломатеріалами. Батьки ходили до школи, перед війною якраз навчалися у старших класах. Мені відомо, де проживала сім’я мами – цей будинок зберігся і знаходиться на теперішній вулиці Грушевського, недалеко від пивзаводу, який працював до війни і працює на тому ж місці і зараз. Це будівля колишньої стоматполіклініки, а згодом — міської прокуратури. У міжвоєнний період за часів Польщі ця вулиця мала ім'я Словацького. На вулиці з такою ж назвою, по пам’яті, проживала і сім’я Йозефа Дічека. До речі, його батька і мого дідуся теж звали Бернардом. Але місце розташування будинку мені невідоме. Щоправда, в Івано-Франківському архіві я знайшов документи з описом будинку, у якому виріс батько. Дізнався, що у ньому не було електрики, дах – з жесті, а туалет був на задньому дворі.

Бернард Дічек біля будинку на вулиці Грушевського, де жила родина його мами

— Ще до війни батько почав працювати у родинному торгівельному бізнесі. Він знав чотири мови: окрім ідишу, розмовляв українською, польською і німецькою. З його спогадів, у Калуші до війни панувала нормальна атмосфера: єврейська, українська і польська громади жили в злагоді, підтримували між собою ділові і дружні стосунки.

— Як Вашим батькам вдалося вижити і врятуватися під час практично тотального винищення євреїв Калуша? Озвучено дані, що вижили всього 17 калуських євреїв.

— За моїми даними, ще менше – 12. Шість мільйонів євреїв було фізично знищено під час війни. Скрізь в Галичині у містах і селах, де проживали єврейські громади, є місця масових страт. Але знищували не усіх одразу — людей вбивали поступово. Так, у сім’ї батька, окрім нього, було ще семеро дітей. В 1941 році батька разом з молодшими братами фашисти залучили до примусових робіт. Це була рабська праця. І лише у 1942 році їх відправили до концтабору Бельцик. Зараз — це територія Польщі. Зі спогадів батька, він мав при собі ніж, тож, дорогою розрізав тент і вискочив з потяга. Чекав, що молодші брати зроблять так само. Але вони чомусь залишилися в потягу. Більше їх ми не бачили.

Ще один спогад – якось ввечері до дверей будинку батьків матері прийшов її однокласник. Його послали сказати, що саме мама, яка тоді була зовсім юною, має обрати, кого заберуть наступним: тата чи маму. Її запитали: кого готова віддати? Дідусь почув це і сам пішов до своїх мучителів, думав, що врятує рідних. Його теж більше ніхто не бачив.

— Як Ваші батьки потрапили до родини Паньковичів?

— Достеменно мені невідомо. Вони могли раніше знати голову цієї родини. Але це не було близьке знайомство. Паньковичі мали хату в Хотіні за вокзалом і там в стодолі переховували маму і батька. Сховок був влаштований на підвищенні, де зберігали сіно. Було дуже страшно, переживали, щоб ніхто не здогадався і не доніс. За переховування євреїв тоді жорстоко карали.

У Паньковичів було троє дітей – дві доньки і син. У хаті готували їжу, клали її на дно у відро і хтось із дітей Паньковичів ніс його у стодолу, вдаючи, що йде годувати худобу. Відро ставили внизу. Паролем була кличка собаки, яка жила на подвір’ї. Діти її промовляли і виходили. Це означало, що все спокійно і безпечно. Батько спускався з сіновалу драбиною і забирав їжу.

Наталя Панькович — з родини калушан, які врятували батьків Бернарда Дічека. Тримає в руках світлину стодоли, в якій переховувалася єврейська родина

Батьки переховувалися два роки і не увесь час у стодолі Паньковичів. Більше – в лісах, полях, печерах. Мама розповідала, що найважче ховатися було навесні, коли поля порожні і рослинності ще немає. Пам’ятає, як пили росу, їли талий сніг.

Лише, коли фашисти пішли з Калуша, Регіна і Йозеф змогли потрапити до міста. Переховуючись, вони не усвідомлювали увесь жах і масштаб катастрофи, і лише після звільнення рідного міста все зрозуміли. Вони навіть уявити собі не могли, що з великої єврейської громади Калуша практично ніхто не виживе. Ще деякий час сподівалися, що батьки живі, довго їх шукали. До кінця життя розшукували рідних братів і сестер. Але пошуки були безрезультатними.

— Як ваші батьки опинилися в Канаді?

 Вони побралися в Калуші і після того, як зрозуміли, що тут вони одні і нікого з рідних не залишилося, то вирішили скористатися запропонованою польським урядом для поляків і євреїв репатріацією. Батькам дали квитки на потяг і вони поїхали до Польщі. Із західної України тоді виїхало багато євреїв. Їхали ще й тому, що знали: під час війни фашисти везли євреїв на територію Польщі, адже там були найбільші концтабори, і надіялися там зустріти свої втрачених близьких, сподівалися, що хтось з них врятувався, вижив.

Потім американська армія, яка контролювала західну Німеччину, дозволила євреям селитися в американській зоні. Батьки поїхали в Баварію і до 1949 року жили у містечку Бад Райхенхаль, що на кордоні з Австрією. Разом з тим шукали країну для постійного проживання. І зупинили свій вибір на Канаді.

— Чи приїжджали вони після того до Калуша?

— Ні, ніколи не приїжджали. Але не проходило жодного дня, щоб не розповідали про Калуш. Багато було радісних і приємних спогадів. Батько любив згадувати, як вони щосуботи ходили до головної синагоги. Вона була розташована там, де пізніше збудували готель «Прикарпатський», а сьогодні – «Асторія». У війну синагогу знищили. У Калуші, крім головної, було ще близько двох десятків синагог.

Бернард Дічек на місці колись головної синагоги Калуша

Після обіду в суботу чоловіки збиралися в головній синагозі на святковий обід. Обов’язок батька з 12-ти років полягав у тому, щоб йти до калуської броварні за пивом. Йому давали дерев’яне відерце, у якому батько приносив до синагоги пиво і там його наливав.

Я в Калуш вперше приїхав в 2006 році і тоді вперше побачив той самий пивзавод, на який так любив ходити батько. Він досі працює. Хтось розповів мені, що поруч були будинки, у яких проживали євреї. Я їх знайшов, подивився. І це мене вразило.

— Чи вдалося вам знайти нащадків інших єврейських родин з Калуша?

— Ще до війни багато євреїв виїхали з міста. Їхні нащадки сьогодні живуть в Сполучних Штатах Америки, в Канаді, Великобританії. Родичі, наприклад, виїхали в Ізраїль у 1925 році. Я вже чотири рази приїжджав до Калуша. Одного разу був тут разом з двоюрідним братом. Приїжджали й інші євреї, для родин яких Калуш був рідним містом. І усі вони були дуже розчаровані. Бо не побачили жодних ознак того, що тут колись була велика єврейська община, жодних пам’ятних знаків. Вони шукають ознаки життя громади, хочуть відчути дух євреїв у Калуші і не можуть їх знайти. Хоча минуло не так багато часу і є ще люди, які тут жили у міжвоєнний період та під час війни.

В Калуші багато будинків, які збудували євреї, де жили єврейські родини, але на жодному немає навіть таблички, яка б на це вказувала. Ніяк не позначені місця масових вбивств євреїв, місце, де була головна синагога.

Відомо, що на центральній площі Калуша був єврейський культурний центр. У тому будинку зараз розташований міський краєзнавчий музей. Щоправда, нам пообіцяли поставити тут пам’ятну табличку. Єдине місце, яке вказує на присутність у Калуші євреїв, – занедбаний цвинтар. Але добре, що, принаймні, він зберігся.

— У Калуші ви побували 12 років тому і зараз. Чи змінилося за цей період місто?

— Калуш став більш сучасним. Побільшало крамниць, ресторанів. Склалося враження, що і людей стало більше.

— Ще плануєте поїздки до нашого міста?

— Звичайно. Хочу привезти сюди дітей, онуків. Радий побачити, що зараз є люди, які працюють над збереженням історії, пам’яті про єврейську огромаду. Ми також готові працювати і разом допомагати громаді краще відчути і зрозуміти історію міста. Завжди буду на зв’язку з нащадками родини Паньковичів. Спілкуюся з ними і це дає можливість краще зрозуміти ті часи, характери їхніх бабусі і дідуся. Зворушений теплотою прийому членів цієї родини, до цих людей відчуваю велику душевну прихильність і завжди буду їм вдячний.

Наприкінці січня у світі відзначають день пам’яті жертв Голокосту. Дата вшанування припадає на 27 січня, оскільки саме того дня 1945 року радянські війська розпочали звільнення полонених із концентраційного табору Освенцім.

Богдана ТИМЧИШИН, журналіст

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: