загрузка...

Мікеладжело з Дубовиці

Якщо Степан Василів запросить гостя до хати, то здивує його ще більше


Помилка в тексті?
Виділіть її мишкою та натисніть

Система Orphus

Мікеладжело з Дубовиці

Дата публікації: 2018.02.07 | Коментарів: 0 | Переглядів: 1461

У Галичині є десятки сіл, які називаються Дубовиця. Більшість їхніх мешканців переконані, що назва сіл походить від дерев дубів, які ростуть неподалік. Трохи спантеличені ті, які навколо свого села не знаходять жодного дуба, і, щоб якось себе втішити, розказують, що дуби біля їхнього села росли, але дуже давно пропали.

Дубовиця давня

Насправді, села з назвою Дубовиця розташовані на давніх, нині занедбаних торгових шляхах поблизу зниклих древніх галльських градів. Біля косогорів або річкових переправ пара коней не завжди могла витягнути з русла ріки чи на гору завантажені крамом вози – каміони. Оскільки торгівці при в'їзді у воротища міста сплачували мито, яке поповнювало королівську та міську казну, то за велінням короля на важких ділянках доріг закладалися маленькі поселення, в яких проживали щонайменше два погоничі міцних волів. В разі потреби за сигналом зі шляху погоничі з волами поспішали до воза торгівця, запрягали до нього биків та витягали їх з бродів, прирічкових заболочених долин та косогорів на рівний битий шлях.

Перша письмова згадка про Дубовицю, яка нині належить до Калуського району, датується 1397 роком. У ті роки маленьке село Дубовиця ще було присілком древнього Войнилова.

Постав давній Войнилів на гамірному колись торговому шляху ще на межі старої та нової ер як потужний центр металургії, гончарства та торгівлі. Цей шлях тягнувся з Галича через Карпати на Придунав'я та до римських володінь. На цьому шляху, в околиці Дубовиці, у 1890 році було знайдено римські монети. Вони датувалися ІІІ ст. до н. е. Така знахідка підтверджує гіпотезу, що за часів господарювання на цій землі галлів, торгівля вже велася не лише способом примітивного обміну товар на товар, але застосовувалися і гроші.

Дорогу з Галича до Войнилова перетинала річка Сівка. І хоч брід на ній був сприятливий для переїзду возів, та прирічкова лівобережна долина була такою болотистою, що не кожний купецький віз — каміон — міг самостійно її подолати. На допомогу подорожуючим завжди приходили рятівники з Дубовиці. Вони утримували дві пари сильних волів, і при першому сигналі з переправи, запрягали їх і витягали загрузлі вози з долини на гористий рівний шлях, який тягнувся між сучасними селами Довжка і Дубовиця Калуського району.

Походить назва Дубовиця від галльських слів «ду» (duo) – два, дует (дві пари биків), «бови» (bovi /er ) – погоничі биків і «ця» (ca) – тут. Отже, Дубовиця було поселенням, в якому проживали два погоничі биків. Їх ще називали тігур.

Вже давно занепав давній торговий шлях. У 1596 році татари вщент спалили древній Войнилів та його присілки. Влада округи указом польського короля зі спаленого Войнилова була перенесена у найближче містечко Прокопи, яке у ті роки було перейменовано на місто Войнилов. Люди зі спалених сіл перебралися у сусідні села і через часті наступні набіги татар цілих півстоліття не наважувалися повертатися на рідні грунти та селитися на них. Підтвердженням цього є мапа французького інженера Боплана. Подорожуючи всередині ХVІІ ст. Галичиною, він склав мапу міст та сіл краю, та на ній нема Томашівців, Дуброви, Протесів та Перекосів, які входили у межі древнього Войнилова. Нема також і присілка Войнилова — Дубовиці. Очевидно, що і вона згоріла того далекого 1596 року.

В пізніші роки села відродилися. Повернулися до них і люди. У Дубовиці та сусідньому селі Довжці донині живе кілька родин, які носять давні прізвища Тягур. Слово «тягур» первісно звучало як «тіггур» і походить воно від галльських слів «тіг» (tige) — тяга (тягнути) і «гур» (gour) – гора ( на гору).

Дубовиця новітня

Якщо у древній Дубовиці відомими були Тягурі, то при в'їзді у сучасну Дубовицю подорожуючих найперше зустрічає недобудований міст на річці Болохівці. Після повені 2008 року старий міст вода знесла. Влада краю почала його відбудовувати, але лише розпочала роботи і припинила. Поряд з новобудовою збудували сякий-такий тимчасовий міст, який нині перекосився та лякає перехожих відсутністю перил. Дубовицький люд за дев’ять років трохи звик до моста-каліки. Та паломники, які із Закарпаття та Бойківщини мандрують на прощу до святої для них Середнянської гори, з острахом долаючи це «диво» мостобудування, на всякий випадок часто хрестяться.

Та через кілька хвилин у чужинця, який вперше мандрує у Дубовицю, сум на лиці зникає, бо в сотні метрів від перебакереного моста, праворуч, біля дороги, стоїть недавно збудована і мистецьки оздоблена художньою різьбою дубова дерев'яна брама.

На протилежному боці дороги розташоване господарство, яке тішить око кованими ажурними воротами та мурованими парканами, на яких видніються мальовані картини та досконало виліплені горельєфи та барельєфи. Досконалі скульптури тварин та птахів як живі виглядають з городця перед будинком на кожного, хто заходить у двір. На квітнику милують око різні квіти та рідкісні рослини. Ближче до ріки на великій пасіці з ранньої весни до глибокої осені гудуть невтомні бджоли. А поряд з пасікою у глибині саду видніється охайний будиночок, стінами якого є вулики з бджолами. Всередині будиночка над вуликами є лави для тих, хто, лежачи на них, хоче позбутися втоми та болячок. Якщо господар запросить гостя до хати, то здивує його ще більше, бо той у прихожій та залі для гостей увидить на стінах у рамах і без них виконані масляними фарбами малі та великі картини. Серед них видніються ікони, натюрморти, побутові сцени та краєвиди рідних околиць.

Проживає у цій оазі мистецтва дружня та працьовита родина славного мешканця Дубовиці Степана Василіва.

Село Новиця відоме не лише садами та олійнями. Тут народилося багато талановитих людей та істинних патріотів краю. Тут народився і Степан Василів. Ще змалку він був працьовитим і мав вроджений талант до малювання. Навчався у Новицькій школі та одночасно добирався як міг у Калуш, де у художній студії опановував ази малювання, скульптури та різьби по дереву. Потім працював художника у Калуському хіміко-металургійному комбінаті та поєднував з навчанням у Московському народному університеті. Так його запросили у рідне село, де він на художньому промислі працював 10 років. В роки розрухи Степан Василів два роки працював на Волзі у Камишині Волгоградської області. Там залишив про себе пам'ять у багатьох скульптурах та барельєфах. Після повернення з Росії митця запросили на посаду художника у Войнилівське ПТУ. Після 20-ти років плідної праці в училищі Степан Василів вийшов на пенсію. Та мистецтво не закинув. Тепер йому ніхто не диктує, що він має робити. Його творча праця стала вільною. Митець продовжує творити. Лише тепер зросли фізичні навантаження і господарські клопоти. Та, на щастя, художника, Бог дав йому чудову дружину Іру і талановитого сина Володимира, який працює у Войнилівському народному домі, а у вільний від служби час займається вишивкою та допомагає батькові у господарстві.

Життя так влаштовано, що про одних митців пишуть газети та говорить радіо. Вони часто з’являються на екранах телевізорів. Степан Василів через свою інтелігентність та надмірну скромність до них не належить. І лише священики, які замовляють у пана Василіва ікони, виголошують йому у храмах «Многія і благая літа».

Найчастіше визначних синів та дочок краю влада та громада починають вшановувати після відходу їх у інший світ. Але так буде не вічно і може статися, що напрочуд високоосвічений, талановитий та працьовитий, але занадто скромний Степан Василів з Дубовиці, який зовнішньо та за талантами до малювання і скульптури чимось подібний до давнього Мікеланджело, дістане належні йому визнання та винагороду ще за життя.

Теодозій КОРОЛЬ, краєзнавець

загрузка...
Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: