До Великої Кам’янки, що на Коломийщині, дістатися просто. А от, щоб знайти хату Ткачуків, довелося трохи поблукати. Знали, що у них на подвір’ї має бути будова, тож її і шукали. Але якби пані Марія не вийшла назустріч, ще б довго ходили. Бо ніякої будови вже нема – хата готова, накрита й пофарбована. І вже дуже скоро в Ткачуків буде новосілля, пише Репортер.
Від морозу тікаємо в стару хату, яку вже й не видно за новою. Низенька, проста.
«Їй уже 108 років, – каже жінка. – Лише тепер бачу, як тут усе коситься. А коли Ігор був, я ні за що не переживала, бо знала, що він усе зробить».
У натопленій кімнаті бігає білявий кучерявий малюк – то Денисик, йому вже рік і вісім місяців. За столиком його сестра, семикласниця Іванка якраз має у гостях подружку. Найстарший Женя десь пішов до хлопців. На серванті велика фотографія чоловіка з чорною стрічкою, і ще одна – де вони всією сім’єю святкують день народження Дениса. Це їхнє останнє спільне фото – зразу по тому Ігор поїхав на Майдан.
«Він казав, не буду під спідницю ховатися, дивись, як ми з тобою набідувалися, хочеш, аби й діти так жили? – згадує пані Марія. – Я просила, не їдь, посиротиш дітей, думаєш, їм держава буде помагати чи що? А виявилося, не держава, а прості люди».
Що було після похорону, їй пригадувати важко.
«Я була в такому стані, що взагалі не хотіла ні того будинку, нічого, і того всього б не було, якби не наш місцевий підприємець Мирослав Йосипович, – каже вона – Прийшов, дав мені книжку і каже – вибирай, яку хату хочеш. Далі сам тим займався. Мене нічого не цікавило, моє діло було погодувати людей, я сама так сказала, бо Ігор ходив по будовах і знаю, як то гірко, коли не дають обід. Знаєте, я потім була у слідчого, читала справу, то пан Мирослав забирав з моргу Ігорове тіло, а щоб віддали, назвався його двоюрідним братом. Це для мене було настільки зворушливо, завдяки йому ми могли труну відкрити і попрощатися».
Переводимо тему на трохи веселішу, йдемо дивитися нову хату. Відкриваючи двері, Марія Ткачук каже, що подібну й хотіли будувати.
«Правда, не таку велику, таку ми б не потягнули, – ділиться жінка. – Уже все готово, лиш побілка лишилась та електрики ще розетки мають зробити».
Перед нами простора прихожа, далі – велика вітальня з оранжевою відбиваючою стелею, яка робить кімнату величезною. І зі справжнім каміном.
«Ігор дуже хотів камін і крісло гойдалку, – посміхається пані Марія. – Ми одного разу навіть були у Франківську в магазині, то він сидів у тій гойдалці та вже уявляв, як то має бути».
На першому поверсі ще є кухня, санвузол, кімната для мами і ще одна – для Денисика. На другий ведуть добротні дерев’яні сходи.
«То нам майстри з Косова зробили, самі приїхали і питали, що треба. А на другому поверсі ванна і дві кімнати для старших дітей. Іванка захотіла собі чорно-білу. То ми вже диван купили», – показує вона на новенький диван з газетним візерунком.
«У мене бабуся була, 91 рік, якраз два тижні минуло, як померла, то все хотіла подивитися, яка хата. Я з усіх боків сфотографувала і їй показувала, – знову поринає у сумні спогади жінка. – Вона казала, всьо файно, лиш одно не файно. Питаю – що, бабо? Що Ігоря нема. Я вже стільки разів казала: якби була можливість вернути все назад, то ліпше би цієї хати не було».
Мирослав Йосипович, про якого говорить пані Марія, то їхній місцевий підприємець Мирослав Адамський. Він каже, збудувати хату Ткачукам кам’янецькі майданівці дали слово 20 лютого в Києві.
«Коли ми приїхали 20 числа, то на Інститутську вже не пускали, там вбивали, – пригадує він. – Десь в обід пішли на сьомий поверх Держтелерадіо, де ми базувалися, і там був сусід Ткачуків, він і сказав, що Ігоря вбили. Потім це підтвердив його друг. Тіла хлопців лежали на Майдані, ніхто їх не забирав. Ми стали через сотників, депутатів впливати, аби забрали в морг. Я думав, от лежать так, а поки їх додому довезуть, то що з тіла буде? Уже ввечері ми всі сиділи там, на сьомому поверсі, з таким похнюпленим настроєм. Нас було зо 30 з села. Може, не файно так говорити, але то була моя ідея збудувати Ткачукам хату, бо знав, в яких умовах живуть. І наполіг, аби й хлопці дали слово. А далі – натура в мене така, хлоп дав слово, хлоп його має стримати».
Чоловік каже, розумів, що починати треба вже, бо з часом той наплив ентузіазму в людей піде на спад.
«Після похорону я і ще один депутат райради – Ігор Гісь, теж майданівець, пішли до міського голови Коломиї, – розказує Адамський. – Слюзар обіцяв підтримку. І так почалося. З району архітектор був і будівельна фірма. Хата будувалася за спонсорські гроші. Люди дуже помагали, так боюся когось забути. Микола Круць з Ямниці дав панелі на будинок і чи 30, чи 40 тонн цементу. З коломийського цегельного 10 тисяч цегли дали працівники, а ще 10 – директор. 10 тисяч дав і снятинський цегельний. З П’ядиків громада дала весь ліс на верх. З Франківська фірма подарувала всі вікна».
Дуже багато помагали підприємці – і дрібні, і великі. Пінопласт на фасад дала фірма «Браво-мікс» з Коломиї, клеї для того всього – підприємець Тремтячий, ринви – Копильців, багато будматеріалів дав підприємець Васильчук з П’ядиків. На будові працювали професійні бригади, і дуже багато саме з Кам’янки, бо майстрів тут таки повно.
«З будівельників – від першого колика і майже до ключа – Михайло Козюк, бригада Середюків робила нам верх, багато поміг наш підприємець Віталій Огородничук, він і ліс пиляв задурно, і що треба робив, – старається не забути нікого пан Мирослав. – Володя Чопик, він теж майданівець, помагав. З роботяг таких – Михайло Пульковський, плиточні роботи всі він зробив, брати Ковцуняки – оздоблювальні роботи, бригада Івана Годика утеплювала фасад. Молоді багато було».
Ось так за вісім місяців і виросла на подвір’ї Ткачуків добротна двоповерхова хата. Скільки грошей туди вкладено, точно важко порахувати, каже пан Мирослав, ну тисяч з 500 точно є, і всі вони – від людей.
Вже до зими Ткачуки планують новосілля. Пані Марія каже, дуже б хотіла зібрати усіх майстрів і подякувати їм, але поки не мине рік по чоловікові, свято влаштовувати не годиться.
А ще вона тепер точно знає, що на світі є дуже багато справжніх людей.
«Це неймовірно, от у нас є підприємець із Коломиї, він зараз в Ірландії, то помагав з будовою, а зять його робить нам кухонний набір, на березень запросив нас до себе, – розповідає Марія Ткачук. – А от дзвонить жінка з Америки, вона сама полячка і ніколи мене в очі не бачила, але весь час – я молюся за вас, чи у вас все є, от я вам посилку зготувала».
А ще в Ткачуків тепер є нова родина – родина Небесної сотні. Перезнайомилися всі у травні, в Ірпені, коли була зорганізована перша зустріч.
«Першими ми познайомилися з Людою Чернявською, її сина вбили в Донецьку на Майдані, – пригадує пані Марія. – Коли чекали на автобус до Ірпеня. Ми з нею добре спілкуємося. Коли почалася війна, вони з чоловіком змушені були тікати з рідного міста, бо люди передали, що по них ідуть. З білорусами Жизневськими знайомі. Його мама таке страшне розказувала: як мусила ховати сина вночі у лісі, як лежала в лікарні з серцем, а люди плювали їй в обличчя і казали, що її син бандит. Ми всі її запрошували сюди жити, каже – не можу, там могила сина. Та з багатьма спілкуємося, як має вже бути наступна зустріч, то така радість, ніби до рідних їдеш. От зараз маю вести свою Іванку, дочку Галі Дідич і ще шість дітей зі Львова в табір в Ірпінь».
Що дала цим сім’ям держава? Пані Марія каже – по 120 тисяч гривень і пенсію, та й то, поки всі не зібралися і не поїхали до Києва, нічого не було. Щодо обіцяних квартир, то говорить, що вона не просила, але у Франківську їм пообіцяли житло. Поки що будується. Але держава тут ні до чого, квартири дають забудовники.
«Я не знаю, як пережила б це все сама, – зітхає Марія Ткачук. – А найбільше мене на світі тримають мої діти. А Ігор… деколи мені здається, що він просто поїхав на заробітки, і ось-ось має вернутися».
