Про війну і не тільки про неї вони погодилися поговорити з Репортером.
Доктор Рій
Побувши трохи вдома з рідними, азовці, хто звідки – з Надвірної, Галича, Богородчан – приїхали до Франківська, аби зустрітися з побратимами, поговорити про справи та просто побути разом в іншій, мирній обстановці. Місце зустрічі – кафе «Бункер».
У військовій формі, гарні, спортивні чоловіки позсовували столи, аби всістися усім разом. Майже всі бородаті. Сміються, що то тактична борода. А що, нормальний камуфляж – ввечері не видно, лиш очі, взимку тепло.
Кажуть, навіть жарт народився. Зустрічаються двоє бійців, один питає:
– А ти чого такий бородатий?
– Та був в АТО.
– А бороду навколо пальця обмотаєш?
– Ні.
– Ну то ти був лише біля АТО.
Серед молодих хлопців вирізняється один бородань з неймовірно добрими очима – Іван Дем’яник із Богородчан. Він медик, начмед полку «Азов», має позивний – «Док Рій». Док – зрозуміло чому, а роєм стрільці називали батальйон.
За словами Івана, медикаментів там вистачає, а от спеціалістів – ні. На весь полк дипломованих медиків лише четверо.
«Але це не біда, – каже Док. – Бійці хочуть вчитися і дуже швидко вловлюють, тому вишколених санінструкторів є багато».
Свого часу Док працював фельдшером Богородчанської швидкої, але останні 15 років жив у Артемівську. Там займався бізнесом, та все хотів повернутися в медицину. От і вернувся.
Сміється, що на війну його випровадила дружина.
«Вона у мене з Пермі, – говорить Док. – Але така патріотка України, що о-го-го! Правда, розмовляє російською. Вона в мене Анна Адольфівна. Сама й відправила на фронт».
Це, звісно, жарти. Без гумору на війні ніяк.
«Я воюю заради них, – показує Док на сина Михайлика, який сидить поруч і розглядає цікавих дядьків. – Хочу, аби діти жили в нормальній країні».
Найтяжчий бій, кажуть азовці, був під Іловайськом.
«Ми в те оточення заїздили кілька раз і ніхто не розумів, що ми там, – розказує Док. – Просто заїхали, виїхали з пораненими. Без супроводу, серед ночі їздили. Зараз собі згадую, то волосся рухається, бо ми ж по сепаратистських територіях валили. Нині вже розумієш, яке то було безумство».
«Арматурна» гвардія
Іван, Микола, Василь, Артур – усі вони артилеристи. Док каже, дуже непогані. І взагалі в полку прикарпатці зарекомендували себе добрими вояками, хоч до війни це були звичайні хлопці, які навіть в армії не служили. Брали участь у боях під Маріуполем, Старобешевому, Мар’їнці, Іловайську.
Говорять, що всього вчилися на ходу – думати наперед, думати, як зброя.
Василь «Тол», колоритний молодий чоловік з екзотичною зовнішністю, більше схожий на якогось чеченця, каже, що в полку й артилерії майже не було.
«Міномет нам дістався трофейний, – розповідає він. – Забрали у бою, у сепаратистів. Зробили перший мінометний розрахунок з нуля. Потім трохи помогли офіцери з армії. Зараз уже самі справляємося».
До речі, Василь в «Азові» від самого початку. Хлопці жартують, що їхав з «арматурними військами», коли зі зброї в них були лише металеві шматки арматури.
«На схід їхав 2 травня, – розказує «Тол». – Нас було десь 50. Зі зброї – два мисливських карабіни, два травматичні пістолети з гумовими кулями, одна помпа, а решта – кастети, газові балончики, арматура. З тим збиралися захищати Маріуполь від терористів. Через два-три дні в Міноборони побачили нашу ініціативу та сформували з нас батальйон «Азов».
Наші артилеристи в «Азові» зарекомендували себе хорошими бійцями
«Ми ведемо вогонь на відстані 3-5 кілометрів, одного разу стояли за 800 метрів від ворогів, – розповідає Артур «Шериф», з вигляду геть хлопча. – Приїздимо на поле, розкладаємо міномети, коректувальник дає координати, стріляємо. Одразу як випустимо другу-третю міну, то відходимо на інше місце, бо ворог б’є у відповідь. Працювати треба дуже швидко. Були випадки, що відстрілялися, розібрали міномет, від’їхали на 50 метрів, а на те місце, де ми стояли, прилетіла міна терористів».
Бійці інформаційного фронту
Серед цих усіх богатирів сидить одна тендітна дівчина – також боєць «Азову», відома франківська тележурналістка Наталія Коцкович. У грудні вона склала присягу і вступила до полку. Каже, жінок там лише дві. Крім неї, ще є медик Лєна «Мальок». Наталя служить у не менш важливому підрозділі – інформаційному.
«Як би це не прикро звучало, але через нашу культурність ми програємо інформаційну війну, – переконана Наталя. – З того боку так не поводяться. Там розказують різні гидоти про «Азов». Треба розповідати людям про наш полк, що ми насправді робимо, чим живемо».
Друга, не менш важлива частина роботи її підрозділу – налагодження зв’язків з місцевими. Наталя говорить, що, наприклад, перед новорічними святами у місцеві школи запрошували наших азовців, учні ставили для них сценки, щось розпитувалися.
«Це ще на такому дуже низькому рівні, але вже налагоджуються якісь контакти», – говорить Наталя.
На передову – у 17!
Віктор «Кочера» – скромний, тихенький хлопчина. Підійшов у «Бункер» найпізніше. Не називає свого прізвища, лише ім’я та позивний. Каже, узяв псевдо від сусіда – старого бійця УПА. Він наймолодший серед усіх. До полку вступив у 17 років! 19 серпня йому виповнилося 18, а через десять днів він вирушив на схід. Віктор родом із села Кричка Богородчанського району. Каже, рідним не зізнавався до останнього. Все казав, що в Києві на роботі.
В «Азові» Віктор працює у службі забезпечення, тобто на складі. Каже, усе, що має батальйон, – виключно завдяки волонтерам. Про «Азов» говорить, що то неоціненний життєвий досвід, бо там спілкується з різними людьми, зі справжніми патріотами.
…У гості до Дока приїхав із дружиною та сином ще один боєць «Азову» – «Рамзан». Він із Луганська. Каже, вступ у цей полк для нього – квиток в один кінець. Вертатися нікуди. Дружину вивіз у Маріуполь, але в Луганську ще є рідні, тому імені, прізвища не називає, не фотографується, аби не нашкодити близьким.
За словами «Рамзана», за Україну воюють багато хлопців із Луганська й Донецька. А в Луганську, каже, люди нині працюють «за тушонку», вже нічого не хочуть навіть ті завзяті, хто кричав «Росія!» і ходив на референдум.
* * *
Наприкінці цього тижня всі наші азовці мають вертатися на базу до Маріуполя. Най Бог їх береже!
