У фільмі “Тіні забутих предків” зняли понад сто автохтонних гуцулів. Окрасою стала “Баба Голубка”. ФОТО

Цього року минає 50 років із часу історичної прем’єри в київському кінотеатрі "Україна" найкращого українського художнього фільму "Тіні забутих предків". На думку видатної кіноактриси Лариси Кадочникової, яка блискуче зіграла роль молодої гуцулки Марічки Гутинюк, щиро закоханої в Івана Палійчука, "цей фільм є прекрасним діамантом, що з роками не старіє". Тому через 50 років потрібно в Україні знову зробити прем’єру кінофільму "Тіні забутих предків", як це показали американці у США, відзначаючи 50-річчя фільму "Віднесені вітром".
Переглядів: 1531
| Фото: vistiradio.com.ua

У цій унікальній кінокартині, крім відомих професійних кіноакторів, знімалось також більше сотні автохтонних жителів Гуцульщини – безпосередніх носіїв гуцульської народної культури. Кінорежисери Сергій Параджанов і Володимир Луговський попередньо здійснювали суворий відбір найбільш обдарованих акторів-аматорів Верховинщини. Володимир Луговський запропонував на роль баби Хімки обдаровану гуцулку з-під Маґурки – Анну Гараджук, яка в 1959 році знімалась у кінофільмі “Олекса Довбуш”. Спочатку на цю роль планували запросити відому актрису Наталію Ужвій. За оцінкою кінокритиків, серед усіх акторів-аматорів, найкраще зіграла свою роль Хімки Анна Гараджук. Професійні кіноактори захоплювались її досконалою грою і люб’язно називали її “бабкою Голубкою”, “гуцульським самородком українського кінематографу” та “гуцульською окрасою фільму”, пишуть науковці відділення «Філія Гуцульщина» ННДІУ Іван та Ярослав Зеленчуки у виданні  “Вісті Верховини”.

Науковці поставили собі за мету, за допомогою спогадів жителів Верховинщини, відтворити біографію цієї талановитої акторки, яка відома в кінематоргафічній літературі під безіменною назвою “бабка Голубка з-під Маґурки”. Зустрілись із її внучатою племінницею Оленою Керничук, яка зараз проживає на родинному місці пані Анни. І пропонують читачам розповідь пані Олени.

- Ми живемо під Маґуркою, на місці тети Анни Гараджук, яка була рідною сестрою нашої бабки Євдокії Черкалюк. Бабка Євдокія і тета Анна походили з родини Семенюків (Юришиних) із Замагори. Але тої хати, де они родилиси, уже нема.

Наших батьків, Дмитра Керничука і Ганну Черкалюк, молодими вивезли на примусові роботи до Німеччіни. Після війни, 1947 року, вони побралися тай пішли на годованці до тети Анни під Маґурку. Дєдя з мамов 30 років були на годованцях у тети. Моя мама називала Анну Гараджук тетов, а ми всі – бабков, бо нашя бабка Євдокія умерла дуже рано.

Нас було п’єтеро у батьків. Нам було добре виростати із бабков. Ми всі живемо у Верховинському районі. Брат Дмитро Керничук живе у Головах, сестра Параска Шкрібляк – у Полінках, Микола Керничук – у Їльцях, Василина Шекеряк – у Верховині, а ми із сином Василем живемо під Маґурков.

Народилася Гараджук Анна Юріївна (Федиха) 14 листопада 1891 року (на Кознєна), в селі Замагора. Дівоче прізвище – Анна Семенюк (Юришина). Прожила 86 років.

Баба розказувала, шо дідо Федьо Гараджук (Меніжуків) жив під Маґуркою і був одивцем. Мав більше 60 років, коли другий раз оженивси з бабов Аннов, що мала більше 30 років. Они прожили разом 15 років, але дітий у них ни було. Добре ґаздували, худобу тримали, сіна робили, городи садили. Дідо Федьо умер під час війни і тому його поховали коло свої хати. Бабка Анна лишиласи одовицев, сама, без дітий, і тому узєла нашу маму на годованці.

Наші батьки ґаздували дома і робили в колгоспі. Дєдя нираз казав нам, шо нашя бабка Анна – то ціла артистка, бо умії усєке видумувати, із нічого може створити шош дуже інтересне. Вміла файно розказувати про нашу давнину, любила людий. Баба знала також дуже давні гуцульські клєдьби, але нас ни клєла.

Она була нам за рідну бабку, була дуже чємна. Бувало, зварит нам їсти, вийде надвір тай кличі нас: “Идіт, діточки, харчувати”. Баба ніде ни вчіласи, але дуже багато знала, розуміла тай уміла в житті. Дуже вірила в Бога, любила ходити до церкви, на весілля, храми, на толоки. Вміла файно співати давні гуцулскі співанки, веселити людий. Бувало, прибагала икіс дивні коники, прото – артистка... Коли 1976 року в наших сусідів було весілє, то пишла на то весілє й сфотографуваласи. Витак, 2005 року, в районній газеті була фотографія, шо нашя бабка Анна, у 85 років, сфотографуваласи з книгинев Марієв Зузяк.

Баба любила товариство і любила ходити в гості. Ходила в Замагору до свої родини – до Івана і Василя Юришиних. Найбирше ходила в гості до своїх сусідів: Марії Проданюк (Петрихи) і Ганни Мартищук, шо зараз жиє у Грибковій. Бувала у Петра і Євдокії Сорюків (Юроччіних) коло Ґлифи. Тепер у їх хаті зробили музей. Ходила у Верховину до знакомих панів, носила їм масло, сир, сметану.

Ми дивилися тоти кіна, в єких знімаласи баба Анна, єк стали вже дорослими. Баба розказувала, шо під Ґлифов, у Дмітра, були хати з брамами. Там знімали кіно “Довбуш”. Розказувала також, єк у Жєбивскому Потоці, у Юроччіних, знімали “Тіні...”, а в Ласкурійчуків, у хаті з брамами, знімали “Анничку”.

Пізніше ми довідалиси, шо бабі Анні прийшла була із Києва премія за “Тіні...”. Але у Верховині сказали, шо баба Анна умерла, тай зато ніхто нієку премію ни приніс. Бабі присилали подарунки зовсім низнакомі люде, за то, шо она файно зіграла роль старенької Хімки.

Баба любила курити люльку. Люлька була дуже файна, залізна, писана і з накривкою. Єк баба умерла, то ми тоту люльку подарували сусідці. Ни раз она казала: “Ану, діточки, набийте мені люлечку тітінцем”. Ми брали тітінь із карабушечки тай набивали люльку. Бувало, шо бабка питала нас, ци ми ни хочімо навчітиси курити люльку... Але ми ни бралиси до пустого куріня.

Жила баба в окромій кухоньці, збоку коло нашої хати. Тримала худобу. Вона була дуже дивна. Уводно тікала від хати до сусідів, коли ми різали поросі. На старші роки бабка вже ни годна була кутати худобу, але свої городи сама оброб’єла до послідку. Баба ни слабувала дуже, ни лежєла, до кінця життя ходила.

Баба Анна в Різдвєні Свєта заслабла на ґрипу, на пару днів. Умерла 11 січня 1977 року. Поховали бабку Анну недалеко від дзвіниці, коло гробниці Джіголюків у Ільцях, бо Маґурка належить до цієї парафії.

Володимир Луговський:

— Анна Гараджук у ролі Хімки була окрасою фільму «Тіні забутих предків», гуцульським самородком української кінематографії.

Сергій Параджанов:

— Все, що бачите на екрані, було насправді. Гуцульщина – незвичайний край, який треба пізнавати й вивчати у всій його чарівності. Розмови з досвідченими гуцулами збагатили мене більше, ніж усі прочитані книги про цей самобутній край.

Іван Дзюба:

— Це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі. Підтвердження того, що Україна може стати естетичною і духовною величиною в світі.