Франківець Руслан Ганущак — військовий кореспондент і боєць батальйону "Азов". | Фото: kurs.if.ua Разом із німецьким каналом ARD Руслан Ганущак часто їздив на Донбас. Працював оператором у Донецьку, Слов’янську, Краматорську, Луганську. Бачив, як зароджується конфлікт, набирає обертів і переростає у війну. Спілкувався з українськими добровольцями і військовими. І, зрештою, зрозумів, що бути лише оператором у ці непрості історичні часи для країни — замало, і записався в добровольці — в батальйон «Азов». Нині Руслан і воює, і знімає відео. Відзнятий матеріал розміщує на сайті «Азову», звідки відео часто беруть загальнонаціональні телеканали. А його 26-хвилинний фільм про трагедію в Іловайську бачили глядачі в Нью-Йорку, Варшаві і багатьох містах України. Нещодавно стрічку показали і в Києві. Зараз, розповідає Руслан, він назбирав достатньо матеріалу для наступного фільму — про Широкине, інформують ”Вікна”.
Коли «День» додзвонився до Руслана, він саме лагодив техніку десь під Широкиним. Трохи здивувався дзвінку:
— Мені незручно, що з мене роблять якусь зірку, я нічого особливого не зробив. Я просто опинився в потрібний момент з потрібними людьми і з камерою в руках. Я відзняв і показав цей фільм про Іловайськ, тому що цього не показати неможливо. Про це треба говорити, кричати, нагадувати! Люди повинні знати своїх героїв і знати, хто такі добровольці, за що вони борються, які в них мотиви, і що це — війна...
Руслан Ганущак родом з Івано-Франківська, тож, спершу оператор майже десять років працював на регіональному телебаченні у Франківську. Потім більше року працював на центральних телеканалах у Києві. А згодом почав працювати фрілансером:
— Це неповторне відчуття, коли ти бачиш результати своєї праці. Вперше я показав фільм «Два дні в Іловайську» в Нью-Йорку в Українському музеї на Манхеттені. Там зібралося до 20 осіб. Але я бачив, що люди плакали. Після фільму вони були приголомшені. Дякували, тиснули мені руку і казали: «Ми знали, що є війна в Україні, але ми не знали, що це ТАК — так серйозно, так боляче, так страшно», — ділиться Руслан. — Цей фільм допомагає людям відчути цю війну, цей біль, цю трагедію. Коли я показував фільм у рідному Івано-Франківську, мені вдалося залучити людей через «Фейсбук», запросити своїх друзів і знайомих. Зала у кінотеатрі була повністю забита. Люди навіть в проході стояли. Так само глядачі плескали, дякували. І було це розуміння і ця підтримка — що це правильний фільм і що його треба показувати. Кожного разу, коли я десь демонструю цей фільм, я отримую підтвердження, що про це треба говорити і це треба показувати.
Наступний фільм Руслана — про Широкине.
— Я не просто вільний художник чи сам собі режисер, який що хоче, те і знімає. Я, насамперед, виконую роботу, я є військовим репортером і роблю якісь оперативні новини — для нашого сайта, для телевізійних сюжетів. Але попри все це у мене назбирується багато цікавого, унікального матеріалу. Ось я вже, наприклад, збираюся зробити свій наступний фільм — про Широкине. Особисто мене цікавить людський фактор, чому ці люди тут, чому вони залишили свої домівки, своїх рідних, жінок, дітей. Залишили свій бізнес, навчання. Більше половини людей в нашому полку — з вищою освітою. Начебто нічого особливого — люди як люди. Але коли починаєш з ними говорити, слово за слово, ти розумієш — перед тобою великі постаті. Не може попасти проста людина в добровільний загін випадково. Ці всі люди — надзвичайно цікаві. Я розмовляю з ними, записую інтерв’ю. І хочу, щоб люди знали про них більше, — каже Руслан.
Іловайськ був першим бойовим завданням прикарпатця.
— Я просто працював, навіть якось підсвідомо, знімав усе. В операторів є таке правило: головне, не виключати камери. Навіть якщо тобі страшно, очі заплющуй, а камера нехай працює... І там я вже побачив, як заносили пораненого «Аксьона»... «Хома» зразу загинув. Цей фільм, власне, присвячено цим двом героям. Ці хлопці — одні з перших втрат батальйону «Азов» взагалі у цій війні. Це молоді хлопці — 18 і 20 років. Я записав потім дуже багато інтерв’ю, які не увійшли до фільму. Побратими з Волині, друзі «Хоми», розповідали, як вони закінчили курс молодого бійця і якось розмовляли на тему «Що було б, якби...» І от змоделювали таку ситуацію: припустимо, в бою прилітає ворожа граната, що б ти зробив? І «Хома» без вагань каже: «Я одразу ж кинуся на цю гранату і закрию собою побратимів, щоб ніхто не постраждав». І так сталося насправді, — розповідає оператор.
Зараз Руслан Ганущак не просто розповідає про війну, а ще й — бере у ній участь у лавах добровольців.
— Я просто така людина, що не можу стояти осторонь. Я був активним учасником революції 2004 року, я пройшов із камерою весь Майдан 2014 року. Їздив на схід, бачив і знімав, як формувалися так звані ЛНР і ДНР. Знімав, як зароджувався перший добровольчий тоді ще загін «Донбас». Я просто зрозумів, що не зможу сидіти вдома. Набагато легше брати в цьому участь, ніж просто спостерігати, страждати, охати і ахати. Треба щось робити, щось змінювати в цьому житті. За ці місяці, за цей рік я познайомився з великою кількістю цікавих людей. Я багато чого зрозумів у цьому житті. Навчився багато чому. Це і є життя. Ми живемо в унікальний час, коли можемо щось змінювати. Доки ми не зрозуміємо, що це наша країна, що це наше життя, ніхто нам не принесе на тарілочці свободу і незалежність. За певних обставин нам дісталася незалежність, але це не означає, що вона нам просто так подарована, бо ми такі хороші. Зараз триває боротьба, і ми життями і кров’ю відвойовуємо нашу незалежність. І те, що ми відвоюємо — те і буде нашим, — переконаний Руслан.