Народився він на Харківщині 26 листопада 1925 року. Голодного 1933 року сім’ї вдалося виїхати з України на Далекий Схід. Панас Заливаха вчився в художніх училищах, 1946 року вступив у Ленінградський державний інститут живопису, скульптури, архітектури ім. Рєпіна Академії мистецтв СРСР, але закінчити його зумів лише 1960 року, бо був виключений «за поведінку, недостойну радянського студента» – не пішов на зустріч з кандидатом у депутати. Про своє українство задумався, коли студенти інших національностей питали: «А звідки ти? До якої культури належиш?». Працював у Калінінграді, в Тюмені, інформують ”Вікна” з посиланням на прес-службу ОДА.
1957 року Панас Заливаха побував на практиці в Косові – і захотів бути українцем. У грудні 1961 перебирається в Івано-Франківськ, часто буває в Клубі Творчої Молоді в Києві, знайомиться шістдесятниками Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком. У 1964 році до ювілею Т.Шевченка Заливаха разом з Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Зубченко, Галиною Севрук створив вітраж у Київському університеті. Але ще до прийняття комісією вночі проти 9 березня вітраж був знищений за розпорядженням партійних органів – як «націоналістичний». 27 серпня 1965 року Заливаха заарештований і в березні 1966 засуджений на 5 років таборів суворого режиму за ч.1 ст. 62 КК УРСР, «антирадянська агітація і пропаганда» – за читання і зберігання самвидаву. Карався в Мордовії, де малювати йому забороняли. Тоді Заливаха взявся за малу ґрафіку – екслібриси, листівки. Усі роботи вилучалися і знищувалися. Так пропало понад 200 робіт художника.
Після звільнення Заливаха працював креслярем на побуткомбінаті. Разом з Софією Караффою-Корбут створив низку проектів у видавництвах «Веселка» та «Каменяр». Результативно працює у станковому мистецтві. Стрімко еволюціонує до асоціативного осмислення образу. У 80-х експериментує в царині станкової та монументальної пластики. Створює дизайнерські проекти інтерיєрного оформлення (кафе “Медівня”, ресторан «Білий камінь», кафе «Молочне»). У 1987 Заливаха став одним з ініціаторів створення Української асоціації незалежної творчої інтеліґенції (УАНТІ). Оформляє обкладинку журналу “Український вісник”.
1988 року після багаторічних заборон влаштовано персональні виставки Панаса Заливахи в Івано-Франківську, Львові, 1989 – в музеї Т.Шевченка в Києві, згодом у Торонто, Лондоні, Нью-Йорку. П.Заливаха – лауреат премії імені Василя Стуса 1989 та Національної премії імені Тараса Шевченка 1995 року.
Скільки робіт створив Заливаха, ніхто не знає, адже переважну їх більшість роздавав. Лише 2003 року він видав свій перший альбом. Удома художник тримав іконостас загиблих товаришів: Івана Світличного, В”ячеслава Чорновола, Алли Горської.
В останні роки життя Опанас Іванович не продавав своїх картин, сподівався, що відкриє музей. У 1995 році Опанас Заливаха став лауреатом Шевченківскої премії. Жив художник у Івано-Франківську з дружиною Дарією, племінницею Степана Бандери.
Опанас Заливаха помер в Івано-Франківську на 82-му році життя та похований на кладовищі в урочищі Дем’янів Лаз.