Твори майстрині ґрунтуються на геометричній орнаментиці, основними елементами якої є трикутник у різних комбінаціях та в Зараз пані Євгенія, якій у березні виповниться 90 років, проживає у Коломиї, але її історія розпочинається з мальовничого села Верхній Березів, що в передгір’ї Карпат, повідомляють “Вікна” з посиланням на “Дзеркало Коломиї”.
Євгенія Геник – майстриня художньої народної вишивки, член Спілки художників України, заслужений майстер народної творчості. Її роботи мають великий попит за кордоном. Власне, одяг для проекту «Листи на фронт» жінка вишила сама, а намисто створила власноруч.
Дослідники називають її творчість феноменальним явищем в українській культурі, бо вона створила тисячі творів високого мистецького ґатунку в техніках вишивки, ткання та бісеру. Значне місце у своїй творчості Євгенія Геник відводить рушникові. Твори майстрині ґрунтуються на геометричній орнаментиці, основними елементами якої є трикутник у різних комбінаціях та варіантах.
Любов до мистецтва у Євгенії Геник ще з дитинства. Вперше спробувала вишивати п’ятирічною дитиною.
«Моя мама давала мені клаптик полотна, і я на ньому пробувала вишивати. Пам’ятаю, що завжди бігала до неї і питала, чи добре в мене виходить. Чи зле я то робила? Кожна мама любить свою дитину і хвалить», – згадує пані Євгенія.
Родину Геників як ворогів народу заслали до Сибіру, та молода талановита Євгенія знайшла в собі сили втекти й повернутися додому, забути лихоліття каторги і творити красу.
«Я пригадую, як нас вивезли… В той час я працювала вчителькою в Середньому Березові. За те, що мій брат Василь, тоді студент Львівської політехніки, не сприйняв нову радянську владу й пішов до лав УПА, моя сім’я стала «ворогом» тодішньої влади. Нашу родину вивезли на Сибір, а старший брат загинув в Чорному лісі. Його зловили біля яблуні. Я знаю, що брат мій застрелився сам, – розповідає Євгенія Геник. – ”Коли я втекла з Сибіру і приїхала на Батьківщину, його вже не було в живих. Перед тим я мала зв’язки з ним: навідувала, приходила, спілкувалася. Доводилося ховатися, бо НКВД постійно переслідувало».
До середини 50-х років минулого століття Євгенії Геник довелося переховуватися у Ворохті, Делятині та Коломиї.
«Спочатку працювала обліковцем лісової промисловості у Ворохті, пізніше в Делятині. Потім мені все то набридло. Що ж мені робити? Я більше так не могла. Я люблю дітей, природу. А тут сиди і «набивай галки» – як то кажуть. Поїхала в Коломию”, - згадує пані Євгенія.
”У мене не було трудової книжки, і ніхто на роботу в Коломиї не хотів брати. Але тут була станція юних техніків. Директором тоді був пан Харченко. Він був східняком, але дуже доброю людиною, патріотом, і я розповіла йому свою історію. Він допоміг мені і взяв на роботу, – продовжує пані Євгенія. – Я почала вести уроки крою і шиття. На той час була швейна фабрика, і ми домовилися, що я готуватиму їм спеціалістів за профілем. Два роки очолювала гуртки. Вдома студіювала, приходила і викладала дітям, бо сама хотіла навчитися. Станцію згодом перевели до Івано-Франківська. Я відмовилася їхати і залишилася в Коломиї. В 1960 р. почала працювати у тодішньому палаці піонерів, де дітей навчала художньої вишивки. Там промайнули мої 27 років».
«На той час мистецтво занепало, ніхто не вишивав, не ткав, ніхто не займався бісероплетінням, і мені було жаль. Я почала ходити по школах, залучала діток до вишивки. Багато розказувала їм про мистецтво, про культуру, про те, що ми повинні популяризувати своє, рідне. Діти швидко вчилися, ми возили на виставки роботи, отримували призи. А згодом я домовлялася, і у вітринах магазинів міста Коломиї з’явилася вишивка. Все робилося для того, щоб нести у світ красу. В той час моя творчість розквітла».
«Що ж то за митець, що не знає як то має бути, як то твориться?», – жартує Євгенія Геник.
Ще у 80-х роках минулого століття ця майстриня уже стала класиком, про неї писали фахові журнали «Ґражда», «Народне мистецтво», «Народні джерела», видавали свої дослідження етнографи, а 1983 року вийшов каталог її творів.
«У 1977 році відбулася моя персональна виставка. Я люблю рідне, тому відроджую мистецтво покутських сіл. Колись досліджувала, збирала фотографії і різні зразки. Я знаю, який був одяг в кожному селі, як носили його і надалі продовжую працювати. Спочатку була вишивка, згодом чоловік зробив ткацький верстат. Я почала ткати, бо подумала, що роботи бідні, бо одноманітні. А потім захопилася бісером. І це було вже щось новеньке, адже виконувати роботи у трьох жанрах дуже цікаво. Зараз ми працюємо над костюмами. Скоро, в березні, до мого ювілею готуємо з чоловіком виставку в Києві. Треба все комбінувати, поєднувати одяг з етнічними особливостями і далі нести українську культуру мистецтва».
«У мене дуже багато робіт. Я вже не маю де їх зберігати. Все потребує догляду. Дуже хочу, щоб мені виділила міська рада приміщення під музей. Щоб допомогли втілити ідею в життя. Де ж ці роботи будуть лежати, коли мене не стане? А також хочу побажати, щоб всі дівчата любили українську ношу, українське мистецтво. Тим, хто вишиває, хай укладає душу, любов до своєї історії для майбутніх поколінь. Не бійтеся пропагувати українське, бо такої краси, як в Україні, немає більш ніде в світі. Головне – любов до своєї землі, своїх друзів, щоб молодь горнулась, любила і цінувала своє. Краса і неповторність природи відбивається на моїх роботах. Якщо ти народився серед Карпат, то нічим це не заміниш. Ні Київ, ні Львів не буде ріднішим. Все рідне: ті гори, ті стежки, ті ріки. То все надихає і повертає в дитинство. Квіти, орнаменти – все на основі того, де виріс. Творіть і любіть, бо це найкраще».