“Коли мозок відпочине стільки, скільки йому потрібно, то він дасть мені знати, що готовий. Тоді й повторимо”,— Марія Крестьянська

У серпні цього року вся Україна стежила за тим, як Марія Крестьянська перепливала протоку Ла-Манш.
Переглядів: 518
Спортсменка стверджує, що спробує знову переплисти Ла-Манш, незважаючи на те, що ледь не померла минулого разу.

""Вікна" вже писали про франківчанку, яка зробила спробу подолати дистанцію Ла-Маншу. Проте дівчині не вдалося – після майже 11 годин у воді за складних погодних умов у неї почалося переохолодження, тож команда прийняла рішення витягнути її з води. Вихідними Марія приїхала з Данії, де зараз живе і працює, до рідного Франківська, пише Репортер.

– Маріє, звідки ідея перепливти Ла-Манш?

– У чотири роки батьки привели мене у басейн університету нафти і газу. З того часу розпочалося моє захоплення плаванням. У 2000-их я переїхала за кордон і зацікавилася тріатлоном. У 2011-му подолала дистанцію Ironman – найдов­шу у тріатлоні. На місці мені не сиділося, думала, чим себе зайняти. І друзі жартома запитали – що далі, може, Ла-Манш? Я подумала, і сказала, чом би й ні? Так почалася півторарічна підготовка. Було непросто. Багато потрібно було подолати – і в тілі, і в голові.

– І як готувалися?

– Щодня прокидалася о 5.40, йшла на тренування, потім на роботу, потім знову на тренування. І так 8-9 місяців! Цієї монотонності мені вистачить на наступні десять років.

Було кілька викликів, які треба було подолати. По-перше, холодна вода. Температура води в Ла-Манші 13-16 градусів. Нормальна реакція на занурення в холодну воду – скоріше вилізти. Мені доводилося залазити у воду і проводити там по кілька годин. Це найскладніше – переконати мозок, що він хоче перебувати стільки часу в холодній воді.

Після кількох місяців тренувань травмувала плече – не могла ним рухати, піднімати руку. На шість тижнів довелося зробити перерву. Для такої підготовки це вагомий термін. Складно морально – треба себе переконувати, що все буде добре, що зараз не варто тренуватися, а треба трохи почекати.

Ще один виклик – нічне плавання. Ла-Манш нікого не чекає. Все залежить від припливів і відпливів. Треба бути готовим до того, що почнеш заплив вранці, а завершиш вночі. Пливти в повній темряві дуже неприємно. З одного боку відчуття притуплюються – не розумієш де ти є, а з іншого все навпаки – хвилі здаються більшими.

А ще надокучають медузи. Можуть бути зовсім маленькими, але мають щупальця довжиною до 37 метрів. Жалять дуже боляче і залишають шрами.

– Кажете, довелося подолати багато перешкод і в голові. Як готувалися психологічно?

– Постійно намагалася перебувати у подібних умовах. Хто любить холодну воду? Ніхто, але треба. Насправді було багато тренувань, коли я сиділа біля берега у воді і плакала, просилася вийти. А саме в такі моменти виходити з води не можна, це момент боротьби мозку з тілом. Температура води не була настільки низькою, щоб в ній не можна було плавати. Просто мозок не хотів на це погоджуватися. Тому постійно в голові відбувався такий діалог: ти можеш пропливти ще п’ять хвилин? П’ять, мабуть, ні, але хвилину ще можу.

І ти пливеш, а потім дивишся на годинник, а пройшло вже 10 хвилин. І так постійно «спілкуєшся» з мозком.

 

– Самі придумали чи консультувалися з психологами?

– Ні, з психологами не радилася. Спілкувалася з людьми, які перепливали Ла Манш, і то не завжди з першого разу. Вони й розповіли, що це гра мозку. Коли він кричить – я не хочу, то мусите казати – треба!

– Кажете, переконували себе, що треба. Треба для чого?

– Звісно, таке питання виникало і в мене. Одним із мотивуючих факторів було те, що вже зареєструвалася. А ще я дуже відповідальна людина. Сказала, що хочу це зробити, тому зроблю. Якщо те, що роблю не шкодить, то буду продовжувати.

Треба було особисто для себе. Щоб не розчаруватися в собі.

Не менш важливий фактор, що пливла з українським прапором. Не могла здатися, бо за мною слідкували з України. Це була одна з найбільших мотивацій під час запливу.

– Що відкрив вам цей досвід?

– Розуміння, що мозок і тіло мають набагато більші сили, ніж ми вважаємо. Усе залежить від тренування та бажання. Такий досвід відкриває нові горизонти. Я спершу і уявити не могла, що зможу пропливти в холодній воді 12 годин. Та з кожним тренуванням розуміла, що можу більше. Почала вірити в себе і свої сили. Світ відкритих можливостей – роби, що хочеш.

– Невдача не травмувала, чи ви готували себе до такого варіанту?

– Знала, що таке можливо, але наперед не готувалася. Авжеж, це неприємно. Та для мене найбільшим шоком стала новина про те, що під час мого запливу витягли з води іншого плавця. А потім дізналася, що він помер. Тому, думаю, дуже добре, що у моєму випадку все сталося так, як сталося.

Звісно, коли порівнювала погодні умови, в яких пливла я, з тим, в яких пливли ті, кому все вдалося, то було трохи образливо. Але з часом це минає, бо ж на кого сердитись – на погоду?

 

– Ви казали, що хочете повторити спробу. Таке рішення прийняли одразу після запливу?

– Для мене це незакінчена справа. Але тоді на цьому не фокусувалася. Та наступного дня після запливу, коли фізично й морально прийшла до тями, то вже знала, що спробую ще раз, бо я це можу зробити. Просто спершу не пощастило.

Зараз відпочиваю, набираюся сил. Коли мозок відпочине стільки, скільки йому потрібно, то він дасть мені знати, що готовий. Тоді й повторимо.

– Що б змінили наступного разу?

– Краще б цікавилася погодою. Це єдине. Мені здається, ми зробили все, що могли. В мене був план – не здаватися. Під час тренувань бували моменти, коли я виходила з води – більше не хотілося. Тому в мене було завдання не допливти до Франції, а не здатися – не вийти самій із води. Та якщо це буде загрожувати здоров’ю, щоб мене витягли. Своє завдання я виконала.