В обіймах війни. Як снайпер із Івано-Франківська загинув під час катастрофи гелікоптера Мі-8МТ. ФОТО

Володимир Лисенчук – міліціонер спеціальної роти міліції, прапорщик міліції. В зону АТО 29-річний боєць вирушив 3 квітня 2014 року. Загинув 29 травня 2014 року під час катастрофи гелікоптера Мі-8МТ Національної гвардії України, який збили терористи поблизу Слов’янська.
Переглядів: 1057
У прикарпатця залишились батьки, брат, дружина, і на той час 6-річна донька та 7-місячний син

1 червня в Івано-Франківську прощались із загиблими правоохоронцями. 2 червня Володимира Лисенчука поховали на кладовищі рідного села. Нагороджений орденом «За мужність» I ступеня (посмертно), інформують "Вікна" з посиланням на cектор комунікації поліції Івано-Франківщини.

26 травня 2015 року на будівлі Коломийського професійного ліцею урочисто відкрито та освячено меморіальну дошку на честь Володимира Лисенчука.

У прикарпатця залишились батьки, брат, дружина, і на той час 6-річна донька та 7-місячний син.

Володя народився в селі Лісний Хлібичин, що на Коломийщині. Там вчився і працював, допоки не зустрів кохану. Звели їх танці. Попри серйозну роботу і міцний характер Володя з дитинства любив танцювати. Не займався професійно, але в клубі був кращий. Хлопець працював патрульним у Коломиї. З друзями у вихідний поїхав до Франківська. Вони пішли на дискотеку. Саме там Володя побачив майбутню дружину. Він знав, що вона буде його. Світлана це навіть не догадувалася. Володя не насмілився підійти до дівчини. Подзвонив за тиждень на стаціонарний телефон і запропонував зустрітися. Сказав, що бачив її на дискотеці і вона полонила його серце. Студентка-першокурсниця погодилася, але це все для неї виглядало несерйозно. Володимир обрав місце і сказав, що сам підійде. Так і сталося.

У той день вони мали про що поговорити. Володя довго не думав  і запитав Світлану про спільне майбутнє. Цим ледь не налякав студентку. На наступному побаченні і Світлана  зрозуміла, що це її доля. Вони закохалися. Якось Володя сказав: «А давай одружимося». Світлана довго не думала і відповіла взаємністю. За півтора року пара розписалася, а за півроку – одружилася.

Жити вирішили у Франківську. На той час Володимир марив спецпідрозділом «Беркут». За деякий час перевівся з патрульної  поліції у спецпідрозділ. Працював снайпером, бо влучно стріляв.

У подружжя народилася донечка. Коли дружина була вагітна, Володя мріяв про сина. Дуже хотів «беркута». Коли Світлані лікарі сказали, що буде дівчинка, то жінка ще раз перепитала. Схвильована дружина по телефону сказала це Володі. У відповідь була пауза, а далі Володя поділився радістю і сказав, що син наступний. Після народження Діанки Володя геть забув про сина і не міг налюбуватися дочкою: так пестив і бавив малу. «Діанка — копія батька», — запевняє Світлана.

Тільки вихідні, Володя забирав дружину і дітей в село. Світлана допомагала мамі по хаті, а Володя брав Діанку і йшов на рибалку. Дружина каже, що саме там чоловік забувався і відчував спокій. Цю справу так любив з дитинства, що риба сама до вудочки плила.

Дружина каже:

«Рибаки сміялися, коли приходив Володя і казали, що треба змотувати вудочки, бо улову уже не буде. Завжди приносив додому рибу».

До речі, донечка теж перейняла любов до риболовлі. Правда, тепер ходить з братом тата.

Світлана каже, що Володя завжди любив небезпеку. Вона сама його знаходила. Напередодні війни чоловіку вирізали апендицит. При оперуванні лікарка пошкодила судину. Світлана на останніх місяцях вагітності не могла бути біля чоловіка. Володя всю ніч боровся з внутрішньою кровотечою і зараженням. Тільки зранку це виявили медики і Володю прооперували ще раз. Лікар сказав, що міліціонер вижив через сильний організм. Після цього Володі дали реабілітаційну відпустку. Чоловік хоч був дома, але до хлопців їздив: тільки Світлана в місто, як Володя з дочкою на роботу.

На Майдан не поїхав, бо через хворобу не взяли. Дружині казав, що буде війна. Світлана не вірила і переконувала, що люди розійдуться. Після бруду, який вилили на «Беркут», Володя тужив. У садочку Діанку запитали чи тато не вбиває людей. Вона плакала і розуміла щось недобре.

Щодо поїздки на схід – записався у списки чи не перший. Рідним сказав, що там безпечно і вирушають на охорону публічного порядку. 

Коли чоловіка перекинули у Слов’янськ, то Світлана відчула небезпеку. Просила не їхати, бо там бойові дії. Та хіба Володя чув, коли небезпека це його, а ще обов’язок.  Чоловік дзвонив часто. Одного разу Світлана не чула. Коли передзвонила, то Володя сказав підносити телефон, бо іншого разу може і не бути. Дружина розповідала про дітей і як вони сумують за ним. Володя зненацька відрізав: 

«Шкода, що не побачу, як малий почне ходити».

Світлана охолола. Не розуміла, чому він так сказав. Просила швидше повертатися.

Жінка міркує:

 «Мабуть, він бачив кінець. Бачив, що там відбувається і що може не повернутися живий до нас».

Рідні ходили  до церкви і молилися за повернення Володі. Але цього не сталося. На чистий четвер Діанка не могла додзвонитися до тата. Світлана ледь її заспокоїла. Казала, що тато передзвонить. Та мала і слухати не хотіла. Того дня Світлана лишила дітей з батьками, а сама повезла аналізи сина до лікарні. Не доїхавши, отримала дзвінок від мами, аби повертатися додому і то негайно. Тільки тоді Світлана відчула біду. Дома мама сказала, що загинули хлопці з Прикарпаття. Світлана не повірила. Жінка і зараз не стримує сліз. Не може словами до кінця передати, які важчі часи були. Розуміла, що чоловіка немає. Вона не знала де жити і що з дітьми робити. Жінка не приховує, що її врятували батьки. Тато її обняв і сказав, що вона не сама. Потім безліч дзвінків від друзів з питанням чи це правда. Тоді Світлана надіялася, що з вертольоту вижив Володя, але йшлося про пілота.

Мама Володі першою відчула, що син помер.  Подзвонила і сказала це Світлані. Перед тим син дзвонив Марії з словами: 

«Мамо, сьогодні був такий обстріл, що дивом вдалося врятуватися».

Мама бійця пригадує, що коли син був малий якась жінка сказала, щоб берегти його від висоти.

По похоронах побратими Володі розповіли Світлані, що  чоловік ледь не загинув від осколка, який пролетів над головою. Тоді хлопці казали, що у  цей день Володя має запам’ятати. Потім йому кинули гранату під ноги, яка не дивом не зірвалася.

Світлана переконана:

«Я вже потім розуміла, що він був у такому пеклі, що важко й уявити».