| Фото: Степан Процюк/Facebook Чому українці байдужі? Чому ми цікавимось більше матеріальними надбаннями, аніж культурними та духовними? Чому не варто осуджувати наших батьків і дідів, які потрапили на жорна сталінської репресивної машини? На ці та інші питання автор намагається, якщо не дати відповідь, то бодай заглибитись у настрій тих важких часів і виявити, як вони повпливали на сучасність.
“Десятий рядок” не можна назвати легким бульварним чтивом, цей роман примушує думати і робити висновки. Окрім сюжету, який розповідає про долю трьох поколінь, присутні в ньому і авторські відступи, багатий роман на алегорію.
Як зазначено в передмові до роману від Євгена Барана, роман “Десятий рядок” “про втрату Віри, втрату Ілюзій, втрату Надії. Кожний із чоловіків роду Іванчишинів пройшов свою Війну з Системою: сталінський геноцид, брежневський застій і незалечницькі розчарування 90-х. Степан Процюк є одним із найперших авторів середнього покоління, який спробував розібратися у психологічній проблемі-феномені сталінізму з його арештами, вбивствами, концтаборами і загальною мовчазною приреченістю людей, які не повставали проти абсурдности політичного буття, а безвольно погоджувалися на офірно-індивідуальне жертвопринесення системі... Треба хотіти і вміти не бути мовчазною офірною жертвою. А залишатися людиною, здатною боротися і вірити: “Велике українське сонце вперше сходить над цією землею, що позбулася тисячолітнього закляття. А над усім - воздвижений Христос, і його царству не буде кінця, срібло і барвінок, мак і мед, урочистий перехід від скорботи до радості”...
Роман закінчується не на оптимістичній ноті, а на драматично-філософській. Вибір залишається за людиною. І це правильно. Бо тільки він дозволяє нам піднятися над власним страхом, власною байдужістю і подивитись у вічі правді. Це ще не означає внутрішніх змін, але вже говорить про готовність людини до розмови із собою”.