Сівка-Калуська – невелике село біля самого райцентру, Калуша. Тут лише 1600 мешканців. Олег Климишин війтує вже третю каденцію – понад 13 років. До того працював у міліції, пише Репортер.
…Климишин сидить біля вікна. Його мати пані Анна допомагає синові надіти теплий светр, бо в кімнаті прохолодно. Права рука у чоловіка паралізована через поранення, тому сам цього зробити не може. Біля його ліжка – столик з ліками, ноутбук, книжка Василя Шкляра «Чорний ворон». Ще поруч велотренажер, а біля нього бронежилет з каскою. Його війт тримає, аби віддати комусь із односельчан, хто піде служити. До речі, з Сівки-Калуської на сході воюють четверо.
Навпроти прикріплено шведську стінку, аби чоловік займався. Він лише місяць тому встав з інвалідного візка, тому має розминати м’язи. По хаті пересувається за допомогою милиць.
Олег на ліжку розминає руку та розповідає про те, як воював. Говорить дуже спокійно, детально. Дивиться кудись у вікно.
В АТО Климишин пішов добровольцем наприкінці серпня. Спершу були навчання на Новояворівському полігоні (Львівщина), потім знов навчання – у селі Широкий Лан Запорізької області. Освоював навики оператора-навідника бойової машини піхоти у складі 28-ї одеської механізованої бригади. А звідти – на схід, під Волноваху.
«Наш блокпост був на трасі Маріуполь-Донецьк, – розповідає Климишин. – Ми стояли посередині, аби терористи не зайшли і не перекрили її. Неподалік ще працювала якась шахта, там вони й сиділи. Наша розвідка казала, що їх там з півтисячі. Було порівняно спокійно. Інколи пострілювали. Я тоді не сказав би, що то була війна. Щось таке незрозуміле – стріляли наосліп».
Пригадує, що на блокпост часто приїздили різні провокатори, які пропонували допомогу з документами, аби бійці тікали в Росію, рятувалися.
Під час одного мінометного обстрілу, 23 жовтня, Климишина та одного його побратима поранило. У Волновасі їм надали першу допомогу, потім перевезли у Маріуполь. А вже звідти гелікоптером, завдяки волонтеру Оксані Корчинській, найважчих бійців доправили у Дніпропетровськ, там чекали операційні. У Климишина діагностували сліпе тяжке поранення головного мозку, правої частини. У лікарні він провів півтора місяці, два тижні з яких був у реанімації.
«Мені та й усім хлопцям пощастило з лікарями, – каже війт. – Нейрохірурги з Дніпропетровська – дуже сильні спеціалісти. Там така школа, що не треба ні Ізраїлю, ні Америки».
За його словами, поранених привозили щодня. Місць не вистачало, тому, кого трохи підлатали, то переводили у лікарні ближче до дому. В Одесу, Харків, Київ. Західняків везли до Львова.
У Львові Климишина знов проперували. Витягли другий уламок з голови. Він багато розповідає про тамтешнього професора Івана Богдана. Той Олега оперував, а потім ще знайшов спонсорів, які оплатили виготовлення титанової пластини, бо ж череп був розтрощений.
Зараз у Климишина є потреба знайти добрий реабілітаційний центр і змусити нормально запрацювати руку й ногу. Такий знайшов у тому ж Львові. Має їхати туди цього четверга. Хірургічного втручання, каже, вже не треба, хоч у тілі ще є кілька осколків, але вони не загрожують життю.
Батьки Олега не можуть надякуватися небайдужим односельчанам, друзям і зовсім незнайомим людям. Особливо вдячні товаришам сина – Василю Кісілю та Миколі Жовніру.
«Якби не вони, не знаю, що робив би з тими паперами та й з усім, – каже Климишин. – Вони просто додому приїздили батьків підтримати, поговорити, поки я був там».
«У Дніпропетровську в лікарні підійшов до мене якийсь чоловік, запитав, чи я Климишин, і дав конверт із грошима, – пригадує пані Анна. – Перерахувала, а там 3 тисячі гривень. Я його не бачила ніколи і, певно, не побачу. Питаю, як хоч звати? Чоловік захвилювався, ніби я його щось страшне запитала. Кажу, я хоч службу в церкві найму за ваше здоров’я. Він посміхнувся і каже: «Тоді краще за моїх дівчат найміть».
З хлопцями із 28-ї бригади війт зідзвонюється чи не щодня. Вони далі на тому місці.
«Останні дні телефонував, то кажуть, зовсім спокій, навіть автоматних черг нема, – говорить Климишин. – Але ми не любили, коли спокійно. Тоді дуже тривожно, бо після спокою завжди щось стається погане».
Чоловік сміється, мовляв, побратими й досі не вірять, що він сільський голова, який пішов служити. Хоч дали йому позивний – «Голова».
«Зі мною хлопці були переважно з південних областей. Чудові люди, – з посмішкою говорить Олег. – Я казав, що чистокровний бандерівець з Івано-Франківщини, а вони говорили, що чистокровні миколаївські бандерівці, одеські, херсонські. Ми всі бандерівці там були. Приємно, як змінилося бачення того всього».
Поки сільський голова був на війні, у Сівці-Калуській роботою заправляла його секретарка. Климишин дуже її хвалить. Каже, сама вона росіянка, але патріотка України ще та. Бувало, що отак з-під Волновахи телефоном він роздавав роботу, щось радив, вирішував, а вона вже на місці сама. Тоді в селі дорогу ремонтували.
Якби зараз повністю одужав, то довго б не думав і знов йшов воювати, говорить війт. А поки потрохи буде вертатися до роботи у сільраді. Каже, наскільки ту роботу раніше ненавидів, настільки зараз хоче знову в те зануритись і робити, але вже більше.