Галина Ловкова 26 з половиною років прожила на Донеччині. Там працювала, народила дітей, облаштовувала трикімнатну квартиру, в якій планувала зустрічати старість. Не судилося. Їхнє село Первомайське зараз — у зоні АТО. Тож, коли постріли почастішали, довелося виїхати. З серпня минулого року жінка живе в Томашівцях. Донька з онукою переїхала раніше, в липні 2014. Син пані Галини приїхав у жовтні, пишуть “Вікна” з посиланням на ”Вісті Калущини”.
— Приїхали, бо там “б’ють”, — розповідає Галина Ловкова. — Залишили квартиру в восьмиквартирному будинку, все, що нажили за життя. У сина так звані ДНРівці забрали автомобіль. До виїзду з Донеччини я була в лікарні в м. Ясинувата, звідти доїхала до Донецька. До села вже не вдалося повернутися. Тож фактично в тому одязі, що був на мені, з лікарняним халатом і тапочками в пакеті я й приїхала в Томашівці. І це мені ще пощастило, бо наступного дня з Донецька зруйнували залізничну дорогу.
Бойові дії в селі почалися ще в травні минулого року. Спочатку “долітали” лише звуки від снарядів, а потім і самі снаряди.
— Але, як би то не було дивно, — продовжує пані Галина, — лише спочатку було страшно. Пам’ятаю, перші три дні пострілів усі сиділи в підвалах. А потім… звикли. Коли летів снаряд, притискалися до землі, потім вставали і продовжували свої справи. У селі, окрім танків, БТРів, машин із солдатами, не їздив жоден інший транспорт. Снаряди частішали, онучці треба було йти до “нульовки”, тож виїхали. А як було жити, коли здригалися стіни і “підскакували” дивани в хаті? Узагалі виїжджали всі, хто мав куди виїхати і до кого. Багато, правда, поверталося назад, перечекавши активні бойові дії трохи далі від дому. Бо ж грошей нема, відповідно винаймати квартиру теж нема за що. А де жити?
Війна, каже Галина Ловкова, розділила мешканців села на два табори. Одні були за Україну, інші підтримували так звану “ДНР”.
— Люди з протилежних “таборів” при зустрічах хіба тільки віталися, — каже “Вістям Калущини” жінка. — Збиралися окремо, говорили тільки зі “своїми”. Спочатку було більше тих, хто підтримував ДНР, потім кількість людей у “таборах” стала приблизно однакова. Зараз більше тих, хто “за Україну”. Хоча настрої у людей дуже різні. Людям “забили” голову тією інформацією, якою було вигідно “забивати”. Багато зі знайомих навіть не знали, чому і за що йдуть голосувати на референдум.
Хоча є різні люди у всіх куточках планети, зокрема і України, каже калуська донеччанка. Тому для себе визначила і дотримується основного правила в житті: нікого не можна засуджувати. Особливо, якщо не знаєш всіх деталей того чи іншого вчинку.
— Наприклад, мені на Донеччині ніхто жодного разу за всі роки не сказав вслід “бандерівка”. Хіба, коли вже почалися бойові дії, називали “западенкою”. Я ж відповідала, що в мене в паспорті пише, що я — українка. І я цим горджуся!
Ловкові кажуть, на Калущині їм подобається. Підтримують стосунки із іншими переселенцями, гуртуються, допомагають одні одним, бо спільна біда зближує. Найбільша проблема — відсутність власного житла.
— Сюди приїхали — стали фактично “бомжами”, — ділиться наболілим пані Галина. — У батьківській хаті після смерті мами 12 років ніхто не жив. Тож задня стіна відхилилася, фактично ще трохи — і впаде. Підлоги нема. Хаті — понад 100 років. Жити там неможливо, тим більше, з маленькою дитиною. Зараз живемо в хаті доньки мого хресного батька. Правда, треба думати про своє житло. А на які гроші його зводити, коли увесь мій заробіток — 949 гривень пенсії. Я інвалід ІІ групи. Причому інвалідність мені довічно призначили уже в Калуші. Донька — мати-одиначка…
Жінка сподівалася, якщо квартира в с. Первомайське вціліє, продати її і придбати житло у Томашівцях. Та щодень надії все менше.
— Бажання повертатися туди жити нема. Та й, думаю, і не буде куди. Якщо військові відступлять з с. Піски, наше село теж зруйнують. І що робити — не знаю. Допомогу просити не хочу, бо вважаю, що ніхто мені нічим не зобов’язаний із людей. Всім зараз важко. Якщо хто й заробляє якусь копійчину, то важкою працею. Вважаю, забезпечити нас житлом має хіба влада держави. Бо ж ми не зі своєї вини покинули домівки і облаштоване життя. Чекаємо…
Досі “нашій” переселенці допомогла тільки сільська влада. Тож жінка з донькою Анною щиро дякує за допомогу сільському голові Богдану Безрукому та депутатам сільради за виділення коштів з сільського бюджету на придбання шлакоблоків у кількості 1000 шт. І — сподівається на диво і закінчення війни.