Неоціненним набутком для української літератури є переклади Анатолієм Онишком світової поетичної класики, фундаментальних праць зарубіжних філософів, соціологів, публіцистів, літературознавців — Гайнріха Гайне, Едгара По, Роберта Шеклі, Фрідріха Ніцше, Георга Острогорського, Ернста Курціуса та ін.
Над кожним перекладом Онишко працював дуже скрупульозно: виважував перекладені фрази, з багатьох варіантів слів чи висловів вибирав найточніший, завжди дбав, щоб перекладений твір природно звучав українською. А ще — дуже уважно прислухався до порад друзів-фахівців, повідомляють ”Вікна” з посиланням на ”Вісті Калущини”. Про це свідчать численні листи, які збереглися в архіві митця. Епістолярні матеріали не тільки розкривають таємниці перекладацької робітні Анатолія Онишка, а й його риси характеру, манеру поведінки, реакцію на навколишній світ, літературно-мистецькі явища.
Надзвичайно цікавим (і не тільки для перекладачів чи перекладознавців) є, наприклад, листування щодо перекладу українською “Так казав Заратустра” Фрідріха Ніцше. Роботу над працею німецького філософа і поета Анатолій Онишко почав у 1989 році. Уже на початку січня 1990 у листі до перекладача, поета Миколи Рябчука він пише, що виконав половину перекладу й зазначає, що сама назва твору є “досить цікавою головоломкою”, яка змусила його до тривалих роздумів.
— Зупинився, — пише перекладач, — на “Так мовив Заратустра”, бо доконаності “так сказав” немає в оригіналі.
28 січня Онишко завершив переклад і надіслав його Рябчукові, висловлюючи сподівання, що “схопив за хвіст стилістику Ніцше” і “не похибив у передачі цієї стилістики сучасному українському читачеві”. Та праця над перекладом твору на цьому не завершилася. Далі було ще багато правок, переробок тексту. Анатолій Онишко ніколи цього не боявся. Навпаки — багато разів повертався до готового перекладу, бо вважав, що “текст має вилежатися”, — тоді й неточності видно яскравіше.
Редактор видавництва “Дніпро” Петро Таращук відзначав також, що Анатолій Онишко у “Заратустрі” зумів передати головне — “своєрідну художність, поетичність самої думки”.
Здавалось би, і переклад був добрий, і все було готове до друку, але текст ще довго йшов до українського читача. Працю німецького філософа у перекладі Онишка український читач побачив аж у грудні 1993 року. Про це йде мова у листі нашого краянина до видавництва “Дніпро”, зокрема до Володимира Затуливітра. Тон листа різкий. У ньому впізнається запальний характер Онишка, його безкомпромісність.
— Життя, — пише перекладач, — навчило мене не гнути хребта — тим і вижив. І далі: “А все ж таки це велика розкіш — не боятися називати речі власними іменами”.
Однак довга історія з виходом у світ праці Ніцше, занепад українського книговидання загалом не вбили у перекладача із Калуша бажання працювати.