Життя Степана Петраша сповнене різних спогадів : служба у спецбоївці УПА, ув’язнення, таборове кохання... | Фото: Про свій вояцький досвід розказує, що почав ще з гімназійної парти, повідомляють "Вікна" з посиланням на Репортер. За німецької окупації вчився у Станіславі і став членом юнацької ОУН. А ще до того, у 1941 році Степан Петраш пройшов курс стройової підготовки.
«Тоді мені було 16 і в рідному селі Залукві, що біля Галича, діяв сільський курінь молоді, – пригадує чоловік. – Мій стрий був курінним. І мене та ще одного студента – Богдана Криса – взяли на вишкіл. То була напіввійськова організація. Вивчали різну зброю – гранати, пістолети, карабін і що важливо – підривні матеріали. Нас ще тоді готовили у повстанські лави».
До УПА пішов і весь його третій курс української гімназії, лише двох не взяли через фізичні вади. Було то в лютому 1944 року. Прийшли хлопці ввечері до хати, батько поцілував та й сказав, аби збирався. Мати, звісно, плакала. Пан Степан каже, батько у нього був патріотом, служив в Українській галицькій армії, тому й відпустив єдиного сина воювати.
«Коли я вже з заслання приїхав додому, то питав його, чи не жалкує, що за мене так страждав. Його вислали до Сибіру, але він утік. Три роки ховався, як міг. Тоді батько відповів, що пишається мною, бо не соромно по селі ходити».
Степан Петраш отримав псевдо – Данилко. Каже, як став членом ОУН, то придумав собі сам. Спершу хотів «Данило», як король, але старші подивились на 16-річного юнака і сказали, що то засильно.
В УПА Степан потрапив до районного референта служби безпеки (СБ) Михайла Нагнибіди «Артима» з Єзуполя. Той тоді оперував в Єзупольському районі.
"То була спецбоївка, закріплена до Чорного лісу. Ми там чим займалися? Розвідкою, контррозвідкою, зв’язок налагоджували. Була й окрема ліквідаційна група. На той час СБ була слідчим органом, прокуратурою, судом і виконавчою владою».
У спецбоївку брали не всіх. Пан Степан розказує, що там були його старші гімназійні товариші – Володимир Чав’як (курінний «Чорнота»), Іван Синенко (обласний провідник СБ «Яр») та «Артим». Останній і поклопотався перед обласним проводом, якому лише й підпорядковувалась СБ, аби дозволили взяти Петраша до себе, підкріпити групу. Разом зі Степаном взяли ще одного хлопця із Залукви – Івана Лисака «Шугая». В СБ Петраш прослужив з 1944-го по 1945 рік.
«Чого мене взяли? Бо був фізкультурний, рослий, а головне – ризиковий, – сміється Петраш. – Міг виконати любе доручення. В цій спецбоївці з нами працювала легендарна розвідниця «Дніпрова» – Ольга Чемерис. Родом зі сходу України. Була дружиною «Артима». Коли він загинув у 1946 році, перейшла до боївки «Боєслава» – Михайла Дяченка. Відважна розвідниця! Перфект знала російську, вдягалася у той однострій червоноармійців і як фронтовичка йшла вільно між ними. Документи їй були зроблені які треба. Багато важливої інформації приносила».
Пан Степан теж не раз ходив з нею лісами. У них було завдання провести її між боївками, аби не чіпали «фронтовичку».
У 1947 році «Дніпрову» заарештували у Боднарові. Та дала підписку, що буде працювати з НКВД. Повірили й відпустили. Але вона прийшла до своїх і все розказала.
«Вона після того ще півтора року працювала з нашими, а потім її знову арештували у 1950 році, а в 1951-му розстріляли, – розказує пан Степан. – Дуже складна робота тоді була у СБ. Не було камер, де можна було затримати підозрюваних. Водили з криївки в криївку, аби довести, винен чи ні. «Артим» був дуже справедливою людиною. Казав, що не можемо за доносу знищити людину. Ми збирали якомога більше інформації, аби довести провину».
Також спецбоївка брала участь у різних акціях. Так Петраш називає засідки та збройні сутички з ворогом. У боївці їх було 22 людини.
«Раз у лютому 1944 року мали вдалу акцію. На паромній переправі через Лімницю. З одного боку стояли чоти «Шума» і «Бея», а з другого – наша боївка. 20 гестапівців їхали з операції до Галича, зайшли на той пором, і тоді ми їх усіх скупали. Поплили чи не в Одесу. Розстріляли на тріски».
У 1945-му році, після піврічного перебування в лісі, Степан вирішив піти додому провідати батьків. Найперше йшов у село, до хати, де був зв’язок. Не знав, що її розконспірували. Схопили його в сінях, забрали зброю та відвезли в Галич на допит. Пан Степан каже, один «стрибок» (зрадник) з його села доніс, мовляв, той міг бути в СБ.
«І почали розкручувати те все. Якийсь туркмен, старший лейтенант мене щоночі на допити викликав. Бив, мовляв, признавайся, признавайся. Я ж бачу, що він насправді нічого про мене не знає. Було легше терпіти. Ну, думаю: «Бий, що зробиш…» Але так били, що до камери заносили. Далі передали до українця-східняка і той уже зі мною говорив, хоч до рани прикладай. Така була більшовицька тактика. Тяглося два місяці».
Степану пощастило, бо війна, багато справ, і їх так спішили оформити, а ще нічого з Петраша не вибили, то засудили лише на 10 років таборів і п’ять позбавлення прав з конфіскацією майна.
«Якби знали, звідки я, – смерть. Ми робили чорну роботу і дуже їм шкодили. Наша СБ допити як проводила? Не буду приховувати, що іноді застосовували фізичну силу, але не мучили… То зразу видно зрадника. Було, що сільських хлопців ловили червоні й ті давали розписку про співпрацю, але приходили до наших і зізнавалися. А були такі, що ховалися – то найнебезпечніші».
За словами чоловіка, з його села Залуква у повстанці пішли 150 хлопців. «Добра половина» загинули, а решта – тюрми й табори.
Свої роки Петраш відбував у режимних таборах Воркути. Каже, було там з півмільйона в’язнів, дуже багато українців. Працював на одній з найбільших місцевих шахт. Було дуже тяжко.
У 1953 році табори застрайкували. Пан Степан розповідає, що в їхньому таборі якраз був штаб цього воркутинського повстання. Була п’ятірка головних і з 30 людей групи активної підтримки. Серед них і він.
«Воркутинські шахти півмісяця не працювали, то був шок, бо Воркута давала на рік 25 мільйонів якісного вугілля. Потім табір оточив каральний полк. Приїхало керівництво з Москви. Заходили до нас не те, що зелені, а чорні від страху».
Тоді п’ятірка зачитала вимоги: звільнити військовополонених, жінок і малолітніх, переглянути справи, зняти решітки з бараків, не зачиняти бараки на ніч, дозволити часте листування (бо можна було лиш два листи на рік), інше.
Не всі вимоги погодились виконати і табір продовжив страйкувати. Аби налякати головних активістів, каральний відділ розстріляв сусідній табір № 29. Щось з 200 вбитих, 700 поранених, каже Петраш.
«Знову приїхали до нас і сказали, як не вийдемо з табору за зону – розстріляють і нас. П’ятірка вирішила мудро, що підуть перші, а за ними решта».
Там за територією вже розставили столи зі справами в’язнів. Біля кожного, згадує пан Степан, як пси, сиділи 12 провокаторів і пальцями тицяли на кожного, хто підходив. Активістів повстання відправляли наліво, а решту – направо. Петраш одразу ж пішов до своїх – вліво. Далі 22-ох в’язнів з посиленою охороною та собаками повели у тундру.
«Вийшли на галявину, а на пагорбах кулемети виставлені. Колись я читав повість Юрія Горського «Холодний Яр», де він описував, як його двічі водили на розстріл. У мене так не вийде, але скажу чесно – страху не було. Був готовий. Але мозок як кіноленту прокручував моє коротке життя – спогади про батьків, гімназійних друзів, дівчину, яка була зі мною в УПА, побратимів, які воюють. Значить, прощай, Україно. І вже я готовий вмирати, а тут: «Стой! Садись». Ага, значить не розстрілюють».
Усіх активістів повезли до закритого табору. Довозили й з інших таборів. Протримали там майже рік. Після такого «ув’язнення в ув’язненні» Степана знову перевели на шахту № 3, звідки він і звільнився у жовтні 1954 року. Каже, тоді було вже легше.
Пан Степан перегортає альбом зі старими світлинами. Кожна підписана: «Дівчата з Воркути», «Побратими з Колими».
«А це ось я з другом з Кіровоградщини – Володимир Караташ. Який патріот! Ще більший як ми тут разом взяті. Там на Воркуті ми з ним і ще 20 чоловік створили підпільну організацію «Північне сяйво». Виробили 700 гранат і сім мін. Мали вибуховий матеріал, бо шахти підривали. Один східняк нас зрадив. І п’ять людей з тої групи взяли вину на себе. Не видали нікого. Їх послали на кару смерті. Оцей Караташ був серед них. Йому вісім місяців до звільнення було, а мені рік і два. Тримали його 52 доби. Вісім разів на розстріл виводили. Не здався і не видав. Живий. Книжку про то написав – «На барикадах Кінгіра». Сильна книга!».
Чоловік каже, нині їх троє з тої групи лишилося. А для чого робили гранати? Пояснює, що часто викликали кагебісти, показували сейф з усіма справами, мовляв, до кожного доберуться, як буде наказ – усіх розстріляють.
«Аби нас знову не вели, як баранів, – ми готовились. Безумовно, не могли виграти битву, але хоч би вмерли з музикою».
Після звільнення Степан Петраш лишився у Воркуті, бо не мав права на виїзд. Знову влаштувався на шахту, але вже не було так суворо. Вчився на курсах майстрів, потім у технікумі, зрештою – в гірничому інституті. Навіть допрацювався до начальника дільниці підземного транспорту. Наприкінці 1972 року разом з дружиною та синами остаточно повернувся в Україну.
Пан Степан знову гортає альбом. Показує фото двох дівчат. «Ця зліва, то моя дружина – Стефа Кульчицька. Симпатична була дівка, – тепло говорить чоловік. – Подарувала цю світлину і своє серце. Зараз я сам. Померла сім років тому».
З нею познайомився в таборах. Теж відсиділа 10 років. Петраш сміється, що зі Стефою їх звела його односельчанка – обласна провідниця жіночої мережі Марія Скринтович «Звенислава». Вони разом на нарах жили і та посватала.
«Раз, каже, я застара для тебе, Степане, бо на два роки старша, але маю для тебе дитину. Яка дитина? Мені дружину треба. Тоді мав 28 років. Але думаю, добре, йду дивитись. 1955 рік, неділя. Йду в дівочий табір – другий цегельний. Йде якась дівчина, по-бідному вдягнена, бо там були всякі. «Ви Стефа? Про вас мені Марійка говорила». «І про вас говорила» – відповідає».
Він навіть пригадує дату, коли освідчився, – 28 лютого 1955-го. А через рік влітку разом з дружиною вперше приїхали в Україну.
«То таке було… Пів села зійшлося, – пригадує. – Кожен рік їздили у відпустку додому. Давали на три місяці. Мудро робили і зберегли своє здоров’я. Далі діти пішли. Маю два сини і трьох онуків. Так мене люблять, а я їх – дужче! Люблять слухати мої розповіді. Все кажуть, аби книжку писав. Ще напишу і правнуків діждуся».
Коли Петраш був в УПА, то мав дівчину – Богдану Дирду «Богуславну». Була районним провідником жіночої мережі. Її арештували й заслали в Магадан. Степан знайшов її через матір. Писав їй листи, а потім Богдані. Навіть мріяв, як звільниться, забрати її до себе у Воркуту.
«Раз приходить передостанній лист від неї. Цитую: «Дорогий Степане, ківот мойого серця відкритий для тебе». О-о-о, думаю, фист мене любить, холера. А в останньому писала, що виходить заміж. Шок, але час – найкращий лікар».
Коли був вдома, то питав, що сталося, чого не чекала на нього. Петраш каже:
«А вона побоялася, що я не візьму її за жінку, бо як прислав їй своє фото, то казала, півтабору дівчат збігл ося дивитись і щось певно наговорили. Вийшла заміж за чоловіка з Крилоса. Теж відбув заслання. Померла в 1998 році».
«А це 8 травня 2015 року були з хлопцями в президента на прийомі у День скорботи і примирення, – пан Степан показує фото, на якому він та ветерани-червоноармійці. – Воно облетіло весь світ. Цей морський капітан – Іван Залужний– єдиний, з ким знайшов спільну мову. Йому 99. А решта – то є бідні люди. Вони мови не знають, історії не знають. Їх зробила система. Господь у них – Сталін з Жуковим. Нема про що говорити. Ніякого примирення не було. На жаль».
Степан Петраш переконаний, якби тоді, в його часи патріотичному вихованню молоді не приділяли б уваги, були б і ми бідні.
«Як лиш проголосили Незалежність, то я ходжу у гімназії, школи, технікуми, – каже він. – Говорю з молоддю. З ними треба працювати. Зі мною працювали. Молодь мусить бути патріотична, українська».
