Наталія Захарова: «Люди, які думають про минуле, почуваються старими і в 20 років»

"Коли ми чогось хочемо, треба думати, чи дійсно ми цього прагнемо, тому що все, що ми бажаємо, все нам вдається. Я в цьому впевнена", — зауважує Наталія Захарова


Помилка в тексті?
Виділіть її мишкою та натисніть

Система Orphus

Наталія Захарова: «Люди, які думають про минуле, почуваються старими і в 20 років»

Дата публікації: 2018.07.09 | Коментарів: 0 | Переглядів: 778

Наталія Захарова займається миловарінням і садить горіхи. А ще — проводить благодійні ярмарки і конференції для вчителів. Справді, за характером Наталія Захарова – боєць. Але в її «жилетку можна плакатися всім». А ще калушанка впенена: кожна людина може інвестувати в свою громаду.

— Пані Наталіє, як виникла ідея варити мило і чому миловарня, яку ви заснували, має назву «Димко»?

— Моя мильна історія почалася з алергії сина Дмитра — власне, тому й така назва. Його навіть у садок не хотіли брати, бо Мітя реагував буквально на всі алергічні компоненти. Тож, я почала шукати, як би йому допомогти подолати алергію. Вирішила варити мило, вивчила масу літератури, «перелопатила» весь Інтернет, передивилася відео на YouTube. Загалом я багато експериментувала, чимало викинула, особливо — в перші роки. Алергію ми успішно подолали, але з того часу вже впродовж семи років я невпинно миловарю: для себе, для своєї сім’ї, для друзів, для людей, котрі цінують своє здоров’я.

— Які компоненти ви використовуєте?

— Особисто я не використовую тваринних жирів — мені це не подобається. Додаю різні олії, в основному оливкову. А складники — з природи. Час полуниці — значить, полуничне мило, час помідорів — значить, мило помідорове з розмарином, петрушки — петрушкове, лаванди — лавандове, з трояндових пелюсток — трояндове, або, як його назвала одна жінка «гюльбешекер» — так у Туреччині називається варення з трояндових пелюсток. Загалом використовую те, що росте на городі. Крім того, молоко, мед, відвари трав, соки, настоянки. Додаю лише луг, щоб мило обмилилося. Чисто теоретично можна зробити його на золі, але це дуже складний процес.

— Скільки часу таке мило може зберігатися?

— Близько півроку. Воно може зберігатися і довше, однак із часом з’являється запах старої олії. Хоча мильних властивостей воно не втрачає. Мило з олією чайного дерева може зберігатися і рік. Довго зберігається мило на молоці.

— Разом з дівчатами в Івано-Франківську Ви заснували креативний простір «Схованка». Що це за місце?

— Це таємне місце у самісінькому центрі Франківська, де кожен у комфортному середовищі може стати самим собою: творити самому чи отримати створене іншими. Але ми не обмежуємося лише творчістю: у нас можна поговорити, пограти, або просто полежати і подумати. Крім того, ми проводимо різноманітні ярмарки. В Івано-Франківську їх відбулося близько 17, в Калуші — вже три.

Є багато людей, які вміють робити цікаві речі, але не вірять в себе. Зараз ми почали знімати майстер-класи, бачимо, скільки переглядів, людям це подобається. Дівчата почали розвиватися в цьому плані. А от наші калушанки дуже талановиті, однак вони дуже закриті. Але початок є.

Це наше місто і ми є всі для того, щоб щось робити. Якщо ми щось хочемо робити, знаходимо точки дотику і втілюємо всі плани в життя. Бо ніхто за нас це не зробить. Багато є людей розумних, треба збиратися і розробляти стратегію розвитку нашого міста на роки. Не хаотично, а з перспективою на майбутнє.

— Свого часу Ви спробували себе і в журналістиці, заснувавши жіночий журнал Bestiya.Net.

— Знаєте, жінки дуже спонтанні люди. Одного разу з подругою поставили мету самі собі: зможемо зробити журнал чи ні? Зібрали біля себе дівчат, які також щось хотіли робити. Переконалися, що зможемо. При чому у нас усе вийшло доволі швидко. Подруга займалася технічною стороною, а я з дівчатами — написанням текстів. Журнал виходив в Інтернеті. Наразі ми його закрили. Залишили тільки формат Facebook-сторінки. І час від часу, якщо я щось хочу написати, там і пишу.

— Ви очолюєте ГО «Інвест». Чим займається організація?

— Я очолюю ГО «Інвест» упродовж двох років. Наша організація вже реалізувала низку проектів. Серед яких — «Стежка здоров’я». Цей проект переміг у конкурсі проектів інститутів громадянського суспільства і був реалізований коштом міського бюджету. Це стежка в міському парку культури і відпочинку імені Івана Франка зі спеціально обладнаними станціями фізкультурно-оздоровчого призначення для виконання додаткових фізичних вправ. І тішить, що люди там займаються. Започаткували проект «Батарейки, здавайтесь». Теж добре вийшло. Справді, хороші речі вдаються.

Зараз реалізуємо проект «Посади в Калуші горіх». Місто має екологічні проблеми через присутність нафтохімічного виробництва, тому стан довкілля, зокрема озеленення, є важливим для добробуту його мешканців.

— Чому саме горіхи?

— Якось я поїхала у Київ, де зустрілася з Наталією Підлісною, журналісткою з каналу «1+1», а вона любить усі ці речі про зелень. От ми спілкувалися, і тут я сказала, що ми хочемо зорганізувати в Калуші озеленення і нам потрібна ідея, що б ми таке висадили, щоб виділятися на фоні інших міст. От і Наталя каже: «А садіть горіхи. В Україні ще немає горіхового міста, нехай ним стане Калуш». І от ми сіли, подумали і погодилися, адже горіхи для нашого клімату — це природнє. До прикладу, висаджують сакури, ще якісь екзотичні рослини, які можуть не прижитися. А горіхи — це наше. І плюс до того, ми вкладаємо велику філософію, адже горіх є, мабуть, найбільш унікальним і найяскравішим представником рослинного світу, всі частини якого мають високі біологічно активні властивості. За те, що він харчував, відновлював сили та лікував людину, в давнину його називали «деревом життя».

Ландшафтний дизайн горіхового скверу біля музею-оселі родини Івана Франка,  що в Підгірках, розробили мої друзі із Асоціації ландшафтних дизайнерів України. Вони просто нам його подарували. Сказали: ви такі молодці, хочете дерева висаджувати, давайте ми вам розробимо проект. Ми вже висадили рядок. Решту будемо висаджувати восени. Крім того, плануємо садити ліщину і гінкго білобу. У планах — зробити розсадник горіхів, щоб ми не купували саджанці, а вирощувати їх.   

— Нещодавно за сприяння ГО «Інвест» у приміщенні НВК «ЗОШ І-ІІІ ступенів №10-ліцей» відбулася (не) конференція для вчителів Калуша та району під назвою «Нова українська школа: досвід колег зі США та України». Чому саме освіта?

— Можливо, я скажу дурницю, але мені здається, якщо не ми, то хто? От ми тут живемо, то хто тут буде робити. Усі кажуть, що це треба робити, але ніхто не хоче. Але коли ми починаємо щось робити, то бачимо, що люди доєднуються.

Чому освіта? Тому, що освіта — це важливо, освіта — це те, що буде з нами через 10 років, через 20, не через два місяці. Сьогодні освіта — це вже не про те, що вчитель змінює свою школу. Це про те, щоб кожна людина, яка взаємодіє зі школою, розуміла, яку роль і яку відповідальність вона бере на себе у цих змінах. І тому нам, як суспільству дуже важливо почати цей діалог.

Тож, і підприємці це все підтримали, і управління освіти правильно зреагувало на нашу ініціативу, і вчителі прийшли, і приїхали волонтери, і вчителі-перекладачі настільки були зацікавлені... Учителі просять продовження, але тут виникає питання фінансування. Я не знаю, скільки підприємці будуть готові це фінансувати. Можливо, міська рада долучилася б до проведення таких заходів. Це було би навіть і правильно.

Ми запрошуємо до співпраці усіх активних калушан. Адже наше кредо: «Кожна людина може інвестувати в свою громаду». Чомусь люди думають: я не можу нічого зробити. Це не так. Кожна людина може щось зробити. Хтось може посадити дерево, хтось — може дати гроші, щоб відбулася якась конференція. Хтось може напекти пиріжків, щоб когось нагодувати. Тобто, в принципі, будь-яка людина може інвестувати в свою громаду від своєї щедрості, будемо це так називати. Тому що якщо люди дають не від щедрості, а з примусу, то така співпраця довго не триває. А коли люди вкладають від щирого серця, то воно йде на користь.

— З чого черпаєте натхнення?

— Я люблю людей і ними надихаюся і навіть якісь негативні речі сприймаю позитивно, намагаючись з’ясувати, що з цього я можу взяти для себе. Насправді з людьми треба більше спілкуватися. Скажу з власного досвіду: я тривалий час жила на Донбасі, східні люди більш відкриті, дружніші, а з Західної України — закритіші, дивляться на сусіда з-під лоба. Це тому, що вони не говорять один з одним. Ну, направду, мало спілкуються. Бачу навіть по своїх проектах, коли люди починають говорити, робити щось разом, вони стають добрішими, негатив відходить.

— Ваше життєве кредо?

— Немає нічого неможливого. Все, що людина хоче, якщо вона цього дійсно хоче, то вона однозначно може це зробити, знайшовши однодумців, ресурси. І ще є така штука. Вона більше метафізична. Коли ми чогось хочемо, треба думати, чи дійсно ми цього прагнемо, тому що все, що ми бажаємо, все нам вдається. Я в цьому впевнена.

Ніколи не говорю про негативні речі. Навіть якщо вони є, стараюся переводити їх у позитивні. Не може все бути погано. Давайте шукати, де є добре. А позитив завжди притягує позитив.

Як і собі, так і всім бажаю ніколи не думати про минуле. Люди, які думають про минуле, почуваються старими і в 20 років. Коли ми згадуємо лише те, що в нас було, старіємо. Щоб тримати себе в тонусі, треба жити класно сьогодні, мати плани і старатися втілити їх у життя, маленькими кроками йти до мети. Тобто необхідно мати якусь маленьку ціль і її долати!

— Дякую за цікаву розмову!

Розмовляла Світлана ЯКИМЕНКО, журналіст

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: