Святослав Бойко, фронтмен гурту “Широкий Лан”: Небайдужість — найперша і найпростіша ознака патріотизму

Музикант вважає, що шлях до миру в Україні лежить через збройну перемогу на Сході, але в такому разі слід бути готовим до бойових втрат


Помилка в тексті?
Виділіть її мишкою та натисніть

Система Orphus

Святослав Бойко, фронтмен гурту “Широкий Лан”: Небайдужість — найперша і найпростіша ознака патріотизму

Дата публікації: 2018.08.19 | Коментарів: 0 | Переглядів: 0

Якщо хтось думає, що бути справжнім музикантом — це важка щоденна праця, що треба мати внутрішній стрижень, аби не зламатися, і гідність, аби не зрадити своїм ідеалам, а ще — що музика є ідеологічною зброєю та засобом зміни морального коду цілої нації — ви праві. Той, хто так не вважає, змінить свою думку, прочитавши це інтерв’ю.

Саму розмову зі Святославом Бойком ми записали з третьої спроби, адже перших дві могли б цілком перерости у книгу.

Перше інтерв’ю було телефоном, у день волонтера, 5 грудня. Мені вдалося “зловити” Святослава у центрі переливання крові, де він здавав кров для хворої дівчинки. Тоді міг вийти матеріал про волонтера Святослава, який, крім допомоги фронту, підтримує і людей у тилу.

Потім музикант довго розповідав про свою участь у Революції Гідності. Про те, як був влаштований Майдан і що спонукало його приєднатися до решти людей. Як 18 лютого отримав поранення і як його рятували. Що втратив можливість говорити після контузії від вибуху світлошумової гранати. Це могла б бути окрема історія про те, як співак вчився заново розмовляти, реабілітувався і зміг повернутися до свого покликання. Але в подальшому цієї теми ми більше не торкалися…

А ось ця фінальна розповідь — не просто про людину, це історія про країну, про те, як звичайні люди, спільнота людей, здатні її змінити. Історія про те, як залишатися вірним собі, бути принциповим, як віддавати, щоб отримати натомість набагато більше.

— Ти справді думаєш так, як співаєш у своїх піснях?

— Однозначно.

— Ким ти себе вважаєш по життю?

— Музикантом і батьком. До музики я повертався у своєму житті тричі. І стільки ж разів з цієї дороги сходив, і щоразу певні обставини повертали мене. До війни працював у далекій від музики сфері, непогано заробляв. Але після майданівських подій зрозумів, що життя дуже непередбачуване — людина живе, складає плани на багато років вперед — і оце все може в один момент обірватися. Я зробив для себе висновок, що варто жити сьогодні, насолоджуватися буттям, займатися улюбленою справою. Не можу сказати, що зараз це легко: група на етапі становлення, робота просувається складно, важко напрацьовуються контакти, проте я чудово розумію, що відповідальність за цей вибір лежить на мені.

— Ти зараз працюєш над кліпом на пісню “Татові на небо”. На якому етапі робота, що саме світ має в ній побачити?

— У процесі запису альбому “ХІІІ” у нас з’явилося 13 повноцінних творів, і ми довго обирали пісню, над якою працюватимемо у форматі кліпу. Було два варіанти: “Вперед” і “Татові на небо”. Зупинились на другій. Її сюжет, на жаль, дуже знайомий багатьом українцям — втрата чоловіка, батька на війні. Ця тема близька і для мене, оскільки постійно контактую із сім’ями загиблих.

Чоловік-доброволець йде на війну і гине на очах у своїх побратимів. У нього залишаються діти, що дуже сумують за батьком.

— У головного героя є реальний прототип?

— Так, це Роман Бочаров, боєць Третього полку спецназу. Спочатку він був добровольцем у полку особливого призначення “Дніпро-1”, а потім перейшов у спецназ. Сам родом з Луганська, російськомовний, з початком окупації переїхав з родиною на Київщину. Роман загинув на Сході, у нього залишилася дружина і троє дітей. Найменша донька Амалія, якій на той час було 5 років, часто просила: “Мамо, а давай ми напишемо листа татові на небо”.

Минулого року ми розпочали роботу над кліпом. Відзняли всі сцени на військовому полігоні за сприяння Командування Сил Спецоперацій. На полігоні у зйомках беруть участь три актори і кілька бійців спецпризначення. Це була перша частина зйомок, всього їх має бути три. Перша локація — це полігон, бій, загибель головного героя. Друга — довоєнні події. Чоловік стоїть перед вибором: закрити на все очі і далі жити своїм життям чи взяти до рук зброю. Він обирає боротьбу за рідну землю. Третя локація — це зйомки самого гурту в студії.

Що цікаво, пісня про сумну історію, але вона з позитивним меседжем. Звернення батька до доньки: “Як би тяжко не було, я буду тебе оберігати”.

Найперше Святослав себе вважає музикантом і батьком. І з обома цими ролями йому чудово вдається впоратися — щасливий маленький Марко — найкраще тому підтвердження

Я ще повернуся твоїми синами,

Синами і снами, твоїми словами.

Я вітром проникну, проллюся дощами,

Корінням вросту, вкоренюся гілками.

Живи й радій!

Люби і мрій!

З біди і горя, знай, плакать не треба,

Лиш інколи пиши татові на небо.

Я ще заплету тобі коси до школи,

Ніколи, ти чуєш, не вір у “ніколи”.

Ти знаєш, що татові доні не плачуть,

Я тут бережу твоє щастя й удачу.

Я поруч завжди, коли буде потреба,

Я ще принесу тобі сонце і небо,

І кошики щастя, й торби здоров’я,

Наповню твій світ я теплом і любов’ю.

— Як ти писав такий складний текст?

— Текст писали ми з дружиною. Буває інколи, що якийсь сюжет для пісні настільки мене захоплює, що я бачу картину цілісно, а висловити не можу. Тоді я розповідаю все дружині, а вона вловлює ключові фрази і складає мої думки в текст.

— Ти виступаєш перед кардинально різними аудиторіями: перед військовими на передовій та перед дітьми на мирній землі. Як вдається розповісти піснями дітям і підліткам про патріотизм, війну, любов до своєї країни? Чи все вони розуміють?

— Виступати перед дітьми — дуже велика відповідальність, це набагато складніше, ніж перед дорослими. Кожна дитина є дуже особливою, вразливою, і я побоююсь, щоб чогось зайвого не сказати, постійно шукаю ключик до дитячого серця. Бо діти святі у своїй простоті. Вони або люблять, або ні, їм або подобається, або ні. Якщо та чи інша людина дитині не сподобалась — будь-які маніпуляції безсилі.

— Навіщо ти це робиш?

— Це мій соціальний обов’язок. Розумію, що, скажімо, міг би займатися розвитком групи, власного імені. Але, як і тоді в 2014 році, розумію, що не можу залишатися осторонь. Такий маячок в голові горить і внутрішній голос каже, що не можна бути байдужим. Саме небайдужість і є, мабуть, найпершою і найпростішою ознакою патріотизму. Враховуючи, що в країні війна, ми працюємо як волонтери. Але приділяти весь свій час допомозі фронту — це не зовсім справедливо по відношенню до сімей загиблих. Тому виступаю для дітей, співпрацюю з благодійними фондами, які займаються саме дітьми.

Нещодавно я долучився до ініціативи дружини військовослужбовця Юлії Копійки, яка організувала табір для дітей в Карпатах. 15 діток, 5 днів, чудовий інструкторський склад, прекрасні люди. Я був там у ролі музиканта та інструктора.

Діти повертаються сповнені сил і енергії, на їхніх личках посмішки — хіба це не щастя?..

У планах музиканта — розвиток Центру громадських ініціатив, який візьме на себе просвітницьку функцію і буде піднімати для суспільного обговорення історичні теми у формі фестивалів, тренінгів, мистецьких проектів

— Що дало тобі фронтове волонтерство?

— Познайомився з неймовірною кількістю чудових людей. Я жив у своєму маленькому середовищі, і раптом почалася війна. З одного боку — це біль, це страх, а з іншого — місце для звитяг.

Війна дала мені сім’ю. Коли почав займатися волонтерською справою, бувати на Сході, то познайомився з пані Тамарою, з якою ми почали співпрацювати і їздити вдвох на фронт. Тепер у нас абсолютно карколомне й непередбачуване сімейне життя. Моя сім’я  — це дружина Тамара і троє дітей. У дружини дві доньки від попереднього шлюбу, а два роки тому у нас народився син Марко. Доньки здебільшого самостійні, а от наймолодший — зірвиголова. Хоче мати в руках все і одразу, лише встигай за ним. Дружина займається перекладами, працює з дому, і я у вільний час допомагаю їй з Марком. Це виснажує неймовірно, часом почуваюся як вичавлений лимон (сміється).  

— Зараз дещо спала хвиля героїзації війни та військових. Часом бійці, що повертаються додому, опиняються в епіцентрі різних неприємних історій, через що в них розчаровуються, на них ображаються. Як ти бачиш вирішення цієї проблеми?

— Кожен колектив, об’єднання громадян — це зріз суспільства. Ми його не ідеалізуємо — є хороші і погані люди, і армія — не виняток. Я не звик ідеалізувати щось чи когось, сприймаю людей такими, як вони є, і тому, мабуть, не розчаровуюсь. Що до того, що, мовляв, військові — це “священна корова”, яку не можна чіпати, то якщо ми вже говоримо про нову Україну, то будь-яка людина мусить дотримуватися закону і норм моралі.

— Як щодо психологічної реабілітації? Чи дійсно вона дієва?

— Люди самі не хочуть визнати, що є потреба звернутися до спеціаліста. Завдяки Радянському Союзу у нас залишився стереотип, що звернення до психолога — це щось погане, низьке, визнання слабкості. І якщо людина звертається до психолога, то це означає, що вона психічно хвора.

Чому, скажімо, в армії США є нормою, коли військовий відвідує психолога, розповідає про свої переживання, працює з ним?

Мусимо зламати цей стереотип, показати і переконати, що допомога психолога — це абсолютно нормальна буденна річ. Знаю з власного досвіду, тому що після Майдану звертався до психолога, яка допомогла вийти з депресивного стану, і ніхто мені шапочку з фольги не одягав і ніяких крапельниць не ставив — це була професійна розмова.

Зараз “Широкий Лан” працює над третім альбомом, знімає кліп на пісню “Татові на небо”, виступає на фестивалях та всеукраїнських мистецьких заходах

— Шлях до перемоги на Сході лежить через мирний договір чи збройний наступ?

— Маємо рівняння, в якому більше невідомих, ніж відомих. Моя думка — ми повинні отримати мир шляхом збройної перемоги! Можемо здобути мир і капітуляцією: відмовитися від цих територій, відступити назад. Але наш ворог — Росія — нікуди не зникне, ця армія нарощуватиме сили. Тим часом варто бути готовими до того, що активний наступ закономірно принесе значні бойові втрати.

— Для багатьох добровольців війна стала своєрідним продовженням Майдану. Для тебе Майдан закінчився?

— Так.

— Коли?

— 20 лютого. Те, що ми могли зробити на Майдані, ми зробили. Далі він мав перейти у владні кабінети, на депутатські крісла, у зміну особистісних поглядів багатьох людей.

Позаяк я не можу сказати, що Майдан переміг — далі своєї території він не пішов. Але ж і найважливіше те, що українці зрозуміли свою здатність впливати на процеси. Ми показали яскравий приклад єднання людей і можливість спілкування: коли на одній барикаді міг бути звичайний верховинський ґазда і шахтар з Єнакієвого.

Гурт “Широкий Лан”: Святослав Бойко, Владислав Кисіль, Олександр Ладичук, Євген Васильєв, Олександр Козинець

— Багато тодішніх революціонерів пішли у владу. У тебе такого бажання не виникало?

— У громадському аспекті — так. Саме зараз маю новий проект: з однодумцями вирішили започаткувати Центр громадських ініціатив “Корба”. Будемо піднімати для суспільного обговорення історичні теми у формі фестивалів, тренінгів, мистецьких проектів. Є три співзасновники: я, підприємець Віталій Шаховцев, а також голова організації Наталія Криворучко.

— А як щодо політики?

— Боюся, що я не політик. Політиком має бути людина гнучка, багатогранна, і у будь-якій ситуації знаходити спільну мову з усіма. Я безапеляційний за вдачею. Не знаю, як можна вести діалог з людиною, що негативно ставиться до України і діє їй на шкоду. Боюся, що я вчинив би багато дурниць. Фізичний вплив, якщо це стосується політики, ні до чого доброго не призводить…

— Чим ти опонуєш тим людям, які дуже критикують?

— Коли прихильники зради говорять про провалену реформу, вони можуть брати за приклад успіхи Грузії, Польщі, Естонії, Литви, Латвії. Якщо, приміром, говорити про Литву, то там населення всієї країни — це половина населення Києва. Там десь 2 мільйони 200 тисяч. І протяжність Литви з одного кінця в другий 350 кілометрів. На маленькій території набагато легше втілювати реформи. У такій великій країні, як Україна, зміни не можуть пройти швидко, потрібен час.

— Чому незалежність України не змінила систему?

— Якщо згадати приклад тієї ж Литви, то у 1991 році вона здобула свою незалежність ціною крові. Буквально нещодавно спілкувався з литовцями і вони нагадували про події 1991-го року, коли люди у Вільнюсі, які прагнули незалежності від Радянського союзу, вийшли і захищали свій парламент, тому що вважали, що країна має бути суверенною і влада повинна бути литовською.

На цю акцію виїхали радянські танки. Відбулися сутички, декілька людей полягли під танками, кількох розстріляли з автоматів, тоді загинуло більше двадцяти литовців. Але Литва отримала незалежність. І сучасним литовським дітям у віці 10-12 років не потрібно розповідати, що таке патріотизм. Вони вже чудово розуміють, хто вони є, якою є їхня земля, і що вони повинні робити для процвітання країни.

У 1991 році Україна досить легко здобула незалежність, але разом з цим ми отримали радянську номенклатуру і керівний апарат, який в подальшому працював на Росію. У результаті, сьогоднішньому юному поколінню потрібно пояснювати, що таке патріотизм. Маємо військових, яких необхідно… мотивувати! А мотивація зарплатою — не є достатньою, найкраща мотивація — ідеологічна. Коли людина має мету, розуміє, за що вона бореться, тоді вона робитиме це безкоштовно, адже це важливо для країни, її особистого блага і благополуччя родини.

— Чи можна отримати гідний рівень достатку, живучи лише мистецтвом? І чи потрібно так жити?

— Самим мистецтвом прожити важко. На жаль, в Україні, основний заробіток музиканта — це концерти, корпоративи, фестивалі. Україна в плані шоу-бізнесу дуже відстає від розвинених країн. У нас не дотримуються норм авторського права, процвітає піратство.

Моя група поки що не є настільки відомою, аби ми мали хоча б вісім концертів на місяць і могли жити виключно з музики. Музиканти з “Широкого Лану” грають сесійно в інших гуртах, в кавер-бендах, і таким чином заробляють. Я ж як фронтмен гурту не можу десь світитися, тому доводиться задовольнятися тим, що маємо.

— Скільки коштує видати альбом? І хто допомагає зазвичай в таких справах?

— Альбом “Червона вода” випускався власним коштом. Дві з половиною тисячі доларів обійшовся запис і тиражування дисків. Другий альбом “ХІІІ” вартував десь втричі більше. Таку суму сам я потягнути не міг, тому звертався до різних людей. І допомога прийшла звідти, звідки її абсолютно не чекав. Через мого близького товариша (з яким мене також звела війна) волею долі познайомився з фермером з Кіровоградщини Андрієм Гнатовичем Твердохлібом.

Ніколи не мав нічого спільного з фермерами, але після знайомства з ним розумію, що фермерська справа, робота на землі — це найчесніший бізнес. Землю не обдуриш.

Почувши буквально декілька моїх пісень в живому виконанні під акустичну гітару, Андрій Гнатович підійшов і сказав: “Святославе, мені там хлопці розказували, що ти шукаєш кошти для для запису альбому. Скільки вам потрібно?”.

— Ти маєш великий досвід виступів за кордоном. У 2016 році ти дав більше півсотні концертів у європейських країнах, збираючи кошти на волонтерську допомогу. Що це був за етап твого життя?

— Все народилося з маленької ідеї. Наприкінці 2015 року дружина подала ідею поїхати з концертами по ближньому зарубіжжю. Я подумав, де я маю знайомих, обрав кілька міст (це був Перемишль, Прага, Дрезден і Берлін).

В перший тур ми поїхали з дружиною. Ця зустріч була розповіддю про мою майданівську історію, яким чином ми допомагаємо армії, що робимо, яка ситуація зараз на фронті. З такими акустичними концертами я об’їхав усі великі міста Німеччини, Польщі, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Естонії, Латвії, Литви. Загалом, було чотири великих європейських тури.

— У вас все вийшло, як було задумано, чи не було неочікуваних розчарувань?

— Після першого туру було невелике розчарування, тому що ми його, можна сказати, проїхали “в нуль”. Взяли з собою якусь частину коштів на транспортні витрати, проживання, харчування. І стільки ж коштів привезли назад. Але в залишку там ми залишили зерно, яке дасть свої плоди. У наступних турах географія стала ширшою, концертів було більше. Четвертий виявився найбільшим — 24 концерти за 22 дні.

У результаті нам вдалося купити два тепловізійні нічні приціли: для розвідників 92-ї механізованої бригади та снайпера з Грузинського легіону. Один приціл коштував на той час десь 2700 доларів. Кошти збирали шляхом продажу своїх дисків та книжок друзів під час зустрічей.

— А ці заходи не стереотипні? Скажімо, фестиваль борщу, всі у вишиванках і співають народних пісень — традиційне уявлення про український фестиваль…

— Для нас це вже сприймається стереотипно, а для того ж німця чи голандця — це новинка, і ті ж вишиванки, борщі, пампухи європейці з цікавістю розглядають, куштують, купують. Завдяки таким заходам у європейців складається позитивне враження про Україну. Тут же їм розповідають і показують, що Україна — не Росія, що у нас є своя культура, свої традиції, і ми — окрема нація.

Неподалік від Франкфурта-на-Майні є село, там живе пані Ірина Денис. Вона і її чоловік-німець — фанати автомобілів “Запорожець”, у своєму маленькому селі вона створила музей української культури, український готель, який ніколи не буває порожнім — до неї в музей привозять екскурсії, вона розповідає німецьким дітям про Україну, тобто робить все, щоб підняти імідж України на вищий рівень.

Автор: Ірина БАСЕНКО, PERSONA

Фото: Сергій ЛАВРУСЕНКО, Ігор РУДЕНКО, Роман НІКОЛАЄВ

Personaльна довідка

Святослав Бойко — український рок-музикант, фронтмен гурту “Широкий Лан”, волонтер, учасник Майдану. Народився 17 лютого 1988 року в м. Калуш Івано-Франківської області. Має середню технічну освіту. Музикою почав займатися у 2008 році, створивши в Калуші рок-гурт “ШОК”, у 2009 році утворився новий склад і гурт перейменували в “Широкий Лан”. Були часи, коли Святославу, засновнику гурту, довелося вийти з його складу, та вже в 2014-му гурт відродився, почався запис пісень та виступи.  “Широкий Лан” презентував два альбоми — “Червона вода” (2015) та “ХІІІ” (2017).

У гурті зараз грають: Святослав Бойко (вокал, акустична гітара), Олександр Козинець (гітара), Євген Васильєв (гітара), Олександр Ладичук (бас-гітара), Владислав Кисіль (барабани). Над звучанням гурту працюють звукооператор Олександр Бурий та студійний звукооператор Андрій Обод. 

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: